Йоганн Вольфганг Гете Страждання молодого Вертера — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2015



Я порозмовляв з нею ще трохи й довідався, що вона вчителева дочка і що її чоловік поїхав у Швейцарію отримувати спадок по дядькові.



- Його хотіли обдурити,- мовила вона,- не відповідали навіть на листи, от йому й довелося поїхати самому. Коли б не сталося з ним якої пригоди, бо щось немає про нього чутки.



Мені вже й важко було від неї відчепитись, я дав хлопчакам по крейцерові, а їй ще один окремо, щоб купила найменшому булку до супу, коли піде до міста, і так ми й попрощались.



Кажу тобі, любий, коли я вже геть не можу стримати своїх почуттів, то найкраще їхнє хвилювання втихомирює вигляд такого створіння, яке в щасливій байдужості долає вузьку стежечку свого буття, щодня дає собі якось раду, дивиться, як опадає лист, і не думає нічого іншого, крім того, що скоро настане зима.



Відтоді я частенько буваю там, і діти зовсім до мене звикли. Коли я п’ю каву, їм перепадає грудочка цукру, а за вечерею я ділюся з ними бутербродом або кислим молоком. У неділю вони дістають по крейцеру, а коли я після служби божої не заходжу туди, господиня заїзду сама дає їм з мого наказу якийсь гріш.



Вони цілком довіряють мені, розповідають усяку всячину, а особливо мені цікаво спостерігати їхні пристрасті й вибухи їхніх невибагливих прагнень, коли збираються діти з усього села.



Мені нелегко було заспокоїти матір, яка все турбувалась, що вони завдають мені багато клопоту.





30 травня.



Все, що я недавно говорив про малярство, стосується, безумовно, й поезії. Треба тільки збагнути досконале й наважитись висловити його. В цих кількох словах сказано багато. Сьогодні трапилася сцена, з якої, коли б її добре описати, вийшла б найкраща в світі ідилія. Але до чого тут поезія, сцена, ідилія? Чи ж конче виліплювати свої враження в якусь форму, коли ми беремо участь у явищах природи?



Якщо ти після такого вступу ждеш чогось високого, важливого, вишуканого, то знов дуже помиляєшся. Це був лише простий сільський хлопець, що справив на мене таке враження. Як звичайно, я розповідатиму погано, а ти, як звичайно, вважатимеш, що я перебільшую. І діються ці дива знову ж таки в Вальгаймі.



Там під липами зібралося ціле товариство пити каву. А що воно було мені не до душі, то я під якимось приводом пішов від них.



Тим часом із сусіднього дому вийшов сільський парубок і почав лагодити плуга, якого я недавно малював. Він мені сподобався, і я зайшов з ним у розмову, запитав, як йому живеться. Ми познайомились, а там, як у мене звичайно виходить з такими людьми, скоро й заприятелювали. Він розповів мені, що служить в одної вдови, і вона дуже добре ставиться до нього. Хлопець так багато розповідав про неї і так вихваляв її, що я відразу догадався - він їй відданий тілом і душею. Вона вже немолода, казав він, і зазнала від першого чоловіка немало кривди, тому й не хоче більше виходити заміж. З його розповіді чітко вимальовується, яка вона гарна й мила для нього, як він прагне стати її бранцем, щоб дати їй можливість забути кривду від першого чоловіка. Але мені довелося б переповісти слово в слово його розповідь, щоб належно змалювати тобі чисту прихильність, любов і щирість тієї людини. Атож, я мусив би мати хист великого поета, щоб яскраво описати тобі і красу його жестів, і гармонію голосу, і прихований вогонь його очей. Ніякими словами не змалюєш тієї ніжності, якою сповнене було все його єство. Хоч би що я сказав, усе вийде недоладно. Особливо мене зворушило те, як він боявся, щоб я не подумав чогось поганого про його стосунки до неї і не засумнівався в її добрій поведінці. Тільки в глибині своєї душі я можу повторити його зворушливі слова про її постать, про її тіло, що і без юної зваби так непереборно вабило його до себе й полонило. Ніколи в житті я не бачив такого наполегливого прагнення, такого палкого потягу в такій цнотливо чистій формі. Скажу більше: навіть не думав і не уявляв, що таке може бути. Не гнівайся на мене, коли я скажу тобі, що згадка про ту невинність і щирість палить мені душу, і що образ тієї вірності й ніжності скрізь переслідує мене, і я сам від цього спалахую, горю, знемагаю.



Тепер я постараюсь якнайшвидше побачити цю жінку, або ж ні: обміркувавши все як слід, я скоріше уникатиму її. Краще дивитися на неї очима її шанувальника, бо, може, вона видасться мені не такою, як зараз стоїть у мене перед очима? Навіщо ж псувати прекрасний образ?





16 червня.



Чому я тобі не пишу? Таке питаєш, а ще й учений! Мав би сам здогадатися, що я почуваю себе добре і навіть… Словом, я тут завів одне знайомство, що дуже близько лежить мені до серця. Я, здається… не знаю, що й сказати.



Важко розповісти до ладу, як воно трапилось, що я познайомився з одним із наймиліших створінь. I ось тепер я задоволений, щасливий, а тому з мене кепський оповідач.



Ангел? Фу! Так говорить кожний про свою кохану, правда ж? А проте я не можу тобі й описати, яка вона досконала і чому саме досконала. Досить того, що вона геть заполонила мене.



Така простота при такому розумі! Стільки доброти при такій твердості і душевного спокою у повній життя й діяльності натурі!



Все, що я тепер кажу про неї,- нікчемне варнякання, жалюгідна абстракція, яка не віддає жодної рисочки її самої. Хай іншим разом… ні, не іншим разом, а зараз, цієї миті хочу тобі розповісти все про неї. Якщо не тепер, то й ніколи. Бо признаюсь тобі: відколи я почав цього листа, то вже тричі намірявся відкласти перо, осідлати коня й поїхати туди. Я ще зранку вирішив не їхати нікуди, і ось кожної миті підходжу до вікна подивитися, чи високо ще сонце…



Я не міг себе перемогти, поїхав таки туди. А тепер вернувся додому, Вільгельме, повечеряю бутербродами й сяду писати листа до тебе. Яка втіха для моєї душі бачити її в колі жвавих, любих діток, вісьмох братиків і сестричок!..



Коли я так писатиму й далі, то ти нічого не зрозумієш. Тож слухай, я хочу примусити себе розповісти все докладно.



Недавно я писав тобі, як познайомився з князівським управителем С., що прохав мене завітати до його самотньої оселі, чи, скоріше, до його маленького царства. Я забув про його запрошення і, мабуть, ніколи б туди й не заглянув, якби випадково не відкрив скарбу, що лежить захований у цьому тихому куточку.



Наша молодь задумала влаштувати бал за містом, до чого і я радо приєднався. Я запросив з собою одну місцеву панночку, славну, гарненьку, хоч і недалеку дівчину. Ми домовились, що я найму карету, візьму свою панночку з її кузиною і дорогою ми заїдемо по Шарлотту С.



- Зараз ви познайомитесь з красунею,- сказала моя супутниця, коли ми широкою просікою під’їздили до мисливського будинку.



- Глядіть не закохайтеся,- додала її кузина.



- А хіба що? - запитав я.



- Бо вона вже заручена,- відповіла кузина,- із дуже гарним хлопцем. Він саме виїхав упорядкувати свої справи після батькової смерті і влаштовуватись на добру посаду.



Я сприйняв цю звістку зовсім байдуже.



Сонце ще не зайшло за гори, коли ми під’їхали до воріт мисливського будинку. Було дуже парко, і панночки затурбувались, щоб часом не було грози, бо навкруги по обрію громадились важкі сірувато-білі хмари. Я заспокоював їх, удаючи, що розуміюсь на погоді, хоч сам потерпав, щоб і справді щось не перешкодило нашій розвазі.



Я вийшов із карети. Служниця, що зустрічала нас біля воріт, попросила зачекати хвилинку: мамзель Лотхен скоро вийде. Я пішов подвір’ям до гарного будинку, піднявся сходами й відчинив двері. I враз побачив видовище, найкраще з усіх, які мені будь-коли доводилось бачити,



В передпокої шестеро дітей, від двох до одинадцяти років, роєм оточили струнку, середню на зріст дівчину в простій білій сукенці з рожевими бантами на грудях і рукавах. Вона тримала в руках житню хлібину, краяла її і, наче ласкава мати, давала скибки малечі, що стояла круг неї, кожному по одній, більшій чи меншій, залежно від їхнього віку й апетиту, і кожне вигукувало своє “Дякую!”, простягаючи рученята високо вгору, перше ніж скибка була відрізана. а тоді, одні весело, з підскоком, а другі тихо, поволі, відповідно до своєї вдачі, прямували до воріт, щоб подивитись на чужих людей і на карету, в якій поїде їхня Лотта.



- Пробачте,- мовила вона,- що я примусила вас зайти сюди, а ваших панночок ждати. Вдягаючись та даючи вказівки на час моєї відсутності, я й забула нагодувати дітей, а вони хочуть, щоб тільки я краяла їм хліб.



Я сказав їй якийсь незначний комплімент, а сам не зводив з неї очей, милуючись її постаттю, голосом, рухами, і ледве встиг отямитись від несподіванки, як вона вже побігла до кімнати взяти рукавички й віяло, Діти здалеку скоса поглядали на мене. Я підійшов до найменшого, дуже вродливого хлоп’яти. Він сахнувся від мене, але тут саме увійшла Лотта й сказала:



- Луї, дай дядькові руку.



Він радо послухався, а я не міг утриматись і щиро поцілував його, хоч він був і замурзаний.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций