Гончар Олесь Терентійович Прапороносці — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 16 января 2015



І все-таки лінія знову замовкла. Маковейчик хотів сам себе ошукати і ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидів десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свій порох: напарник таки мовчить, і ротний соловейко, люто чортихаючись, вискакує з окопу. Він просить у Хаєцького ножа, щоб зачищати кінці кабеля. Хаєцькому шкода давати ножа, і він довго шукає його по своїх кишенях, повних різноманітних скарбів.

—Швидше шукай! —кричить Маковейчик. —У тебе там не кишеня, а ціла кузня.

— На, та гляди, щоб не згубив.

— А коли й сам не вернусь?

— А ніж щоб був.

Маковейчик хапає кабель в руки і біжить уздовж лінії;

Доки лінія йде байраком, Маковейчик відчуває себе спокійно Та ось вона подерлася вгору, і Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врешті, на відкритому місці. Тут йому відається, що він зовсім голий. Безлюдна місцина, вигоріла трава, і вибухи гуркають то там, то там по всій висоті. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припадає майже до землі і котиться по ній клубочком, і кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальці. На якийсь час лінія входить у зруйновану траншею, потім знову виринає і знову біжить через пагорби.

Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно стає на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Він схопився, оглянувся на себе — неушкоджений — і знову покотився в газах, гіркій духоті, один, як у пустелі. Дивлячись на цю висоту збоку, він, ніколи не уявляв собі, що вона така велика. А тепер йому вдається, що він біжить уже цілу годину. Нарешті — розрив. Маковейчик зубами зачищає кінці кабеля, забувши, що в кишені у нього лежить здоровенний саморобний ніж Хаєцького. З’єднавши, пускається назад. Згори бігти набагато легше. Він почуває задоволення від того, що полагодив кабель, і навіть не так лякається снарядів. Де-не-де біліє деревій, жовтіє безсмертник, пахнуть, сохнучи від спеки, васильки, ще не зчесані металом. І раптом Маковейчик як біг, так і вкляк на місці.

Зовсім близько попереду з-за пагорба нагло виріс довготелесий румун у зеленому мундирі і в постолах. Маковей встиг побачити навіть це — що румун у постолах. Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на таку зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгублені, збиті з пантелику обоє. Якби ще трохи пробігли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той — на нього. Це тривало якусь мить, а їм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять віч-навіч.

І враз, ніби за єдиним окликом, обоє круто повернулись і. дременули в різні боки.

Уже тільки чимало відбігши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б’ється автомат. Перед цим, налетівши на румуна, Маковей зовсім забув про свій пепеша, як, напевно, забув і румун про свою гвинтівку.

Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і. глузливо поляпав себе долонею ззаду.

— Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує!

Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко, і весело.

«Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефоніст. — А то я б тобі показав: ну шти русєшти!. І де він тут узявся? Чи, може, він також зв’язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає».

Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум:

— Ех ти, соловей!

— Прогавив свого «язика»!

— Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький.

— Забувся, — невміло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі. Великі, блищать. Не одразу по них пальнеш.

Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тоді амінь

Вся рота нещадно потішалася з свого солов’я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це — перший бій.

Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі.

— Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!

— А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець.

— Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!. Пасами дер би! От що.

«Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте. Хіба це вже й край. Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові «вовки». Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся.»

Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях.

В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори. XI

Нарешті висота впала.

Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна.

Знімалася наша піхота. Зв’язківці, вільно походжаючи по висоті, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти і вже не вертали назад, а стали попід нею величезним гомінким табором. Ранок був ясний, як після градобою. Сапери-підривники підкладали під порожні доти десятки кілограмів толу, і доти з веселим ревом піднімалися з землі і майже цілі ставали на диби, розчепіривши, як фантастичні потвори, покручені лапи залізних кріплень.

Взявши міномети на в’юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, запорошені обличчя. Один по одному піднімалися мінометники на висоту за командиром роти. Сорочки на їхніх спинах за ці дні побіліли: на них, пропотілих наскрізь, виступила й позасихала сіль.

Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собі важку металеву плиту, яку ще кілька днів тому чистив і ніс Бузько. На спині бійця вона вилискувала, як відполірований скибами грунту леміш.

Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Світ, до захмеління прекрасний, розступався на всі чотири боки від них. Далеко праворуч на захід рум’янілись під вранішнім сонцем білі вершини гір. Чи стрімкі то гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці мирний і лагідний Серет. У повитих свіжим туманцем далях, скільки сягає око, бовваніють зелені острови сіл у садках, над якими підносяться високі дзвіниці, ніжно-блакитні веселі бані цер’-ков. Там, здавалось, ніколи не було війни, ніхто там і не чув, що вона буває на світі. Здавалось, там, як і раніше, оце саме піють півні в дзвінкій ранковій тиші і протяжне, ліниво реве худоба, яку вигонять на пашу, і ходить вулицями допотопний інвалід, б’є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. І тільки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгоріла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши її понівеченими трупами, покинутою зброєю, гільзами, протигазами й іншим мотлохом, що ним засмічує землю війна. А над усім цим великим свіжим цвинтарем зводяться бетоновані доти, як гігантські страховиська, живцем вивернуті нашими підривниками з землі.

— Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. “Л ->, Л ->” — виростають по висоті свіжі дерев’яні таблички.

— Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций