Кубів Василь Дороги і долі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 15 января 2015



Якось лагідніше глянув на притулених в кутку дітей, долонями зсукав маленьку свічку і без слів дав Якові.

 Яків, теж без слів, взяв свічечку і стрімголов помчав через дорогу додому. Витер задубілі босі ноги в онучку, відчинив хатні двері і показав всім ту маленьку свічку. Тато грізно зиркнув на нього ( а може тільки так здалося ):

 – Ну що, заробив свічку?

 – Ага, – витиснув малий з себе.

 – Помий ноги, випий молока і йди спати, – наказав тато.

 Бабуся витягла з-під лавки чисту онучку, якою Яків мав витирати помиті ноги, і продовжувала цідити молоко в глечики. Набравши горня води, слухняний син мив на камінних плитах перед хатою порепані ноги і сам до себе усміхався.

 Ага, і свічку має, і тато не сварився, а найліпше те, що своїми очима бачив великий секрет, як роблять свічки. Може, колись підросте і собі спробує, адже колись Дациків Пилип помре, а він буде старшим братом у церкві.

 – А чому б, ні! – немов би комусь заперечував, – Ну, чому ні?

 Йому привезуть такі самі великі, як точило, кільця воску. Він почепить в порожній хаті велике колесо, на кухні в баняках розтопить віск. На колесо зачепить, як бачив у Дацика, тонкі шнурочки на гніт і буде лити квартою на них розтоплений віск.

 Ні, не так, він буде тільки керувати, так, як Пилип, і кричати буде на сусідських дітей так само:

 – Чого став, витріщив очі, ану, шмаркачу, забирайся додому!

 Ага, а до кого кричати – ті вуйки, що помагають Пилипові, не захочуть слухати його наказів. Та й жінку треба мати, щоб варила віск. І ще, де таке велике колесо взяти? Добре Стефанові – колесо вже в них є, але жінки нема, – голосно, самозадоволено засміявся.

 – Та де ти так довго миєш ноги? – з сіней запитала бабуся.

 Яків стрепенувся, взяв до рук приготовану онучку, але вчасно помітив, що одна нога ще непомита. Тут він догадався, що лив воду на одну ногу, як лили віск на гніт у Дацика. Бабуся принесла теплої води і допомогла йому помитися. Він на п’ятах повернувся до хати, вмостився на лавку біля печі і притулився до теплої грубки. Пив ще тепле молоко від корови і слухав цікаву розповідь Луця:

 Старий Тихоліз спав літом на возі під грушею. Пильнував, аби вночі хлопці грушок не крали. Та хлопці одної ночі залізли на грушу, нарвали грушок, а старого витягли з возом на дорогу. Тягли віз в село аж до Поздика, а там, переконавшись, що старий міцно спить, пустили віз згори до криниці.

 Луць так смішно розказував, що малому і самому захотілося щось подібне придумати, коли виросте. А надто йому сподобалася історія, розказана Луцем про Капотові сани, які хлопці на святого Андрія витягли на вершечок стодоли. Господар рано зібрався їхати до Теребовлі на ярмарок, виніс упряж, а саней нема. Цілий день шукав господар у селі свої сани, а під вечір прийшов до нього сусіда. Він співчував Капоті і висловлювався так:

 Конокради крадуть коней, а, щоб крали сани без коней, такого ще не було. Прощаючись сусіда заговорив про погоду і показав пальцем на повний місяць, що саме викотився з-за стодоли. Капота враз занімів, відкривши рота. Коло місяця підпирало дишель його саней: «Та ж то мої сани!».

 Яків любив слухати Луцеві розповіді про сільські новини, а як приходив до хати Гумінєцький, то це було справжнє свято. З батьком вони згадували випадки Першої світової війни, сперечалися про політику. Найбільше малому хлопцеві подобались довгі зимові вечори. Закінчивши домашні роботи коло худоби, птиці та коней, сусіди сходилися до хати. Батько шив чи, як мама казала, «ліпив» сусідам кому штани, кому блузку. Штани шив за один раз, а блузку перешивав по кілька разів, бо важко було йому добре пришити рукави. На поміч приходила мама, і батько у неї на плечах фастригував ті рукави. Вона часто сердилася, і малому ставало жаль тата, бо хіба він винен, що рукав зле лежить на маминому плечі. Якщо мама така мудра, то нехай сама його пришиє. Добре, що вона сварить тата, коли нема сусідів, бо при чужих людях було б соромно за тата і за свою родину.

 Крім Луця і Гумінєцького, до хати часто приходили Петро Джурба і Туркулова Текля. Та завжди нарікала на свого сина Стефана:

 – Зібралася йти на поле копати бараболю і кличу свого сина, а його нема. Шукаю по подвір’ї – нема, на городі, за стодолою – нема. Питаю брата Луця, чи не бачив Стефана? Не бачив. І де ж, думаю, він подівся? Ага, згадала! Підкрадаюся до виходку, заглядаю через дірку, а він (щоб ви думали?) зняв штани і читає книжку. Ну, думаю, я тобі почитаю! Беру хутенько відро води, підходжу ближче і враз виливаю через незакриту частину виходку (За браком дошок селяни тоді не робили дашків над туалетами). Яків слухав смішну історію і дивувався: невже то мова про того самого Степана Серафина, котрий навчає його грати на мандоліні. Невже це той самий Степан, який, замість копати в полі бараболю, читає у виходку книжку, вчить у неділі і свята хлопців та дівчат співати. Невже це той самий Степан, що диригує в церкві хором разом із зятем священика Глинського. За учителя Степана стало малому Якову боляче. Не раз він бачив, як до похилої глиняної Серафинової хати, де білі стіни ледве виглядали з-під великої шапки солом’яної стріхи, заходили старші хлопці і дівчата на репетицію. Спочатку всі дівчата сиділи на призьбі і тоді, здавалось, що нема хати, а є тільки великий солом’яний дах і під ним гама вишитих сорочок. З-поміж вишитих сорочок та заквітчаних дівочих голівок дивилося на дорогу маленьке віконце, розділене двома горбильками навхрест. Хата мала тільки два таких віконця.

 У тій хатині, подібній до Шевченкової, родився і виріс напівсиротою великий диригент цілого села. Батько, ще маленького покинув його і виїхав до Канади на заробітки, та так і не повернувся додому. Текля сама давала раду на господарці, сама, як могла, виховувала сина, свою єдину надію. Ким він міг би стати, якби закінчив консерваторію! Та ба, звідки було взяти солом’яній вдові гроші на школу. Чотири класи освіти тоді були обов’язкові для дітей села. Та ще в третьому класі всі вчилися по два роки – незалежно від успішності, а в четвертому – три роки. Ось таку семирічку закінчив Степан. Разом з мамою господарював на двох чи трьох моргах поля. Старенька хата, старенькі хлівці і така стодола. Пас, як і всі діти, спершу гуси, потім корови – і не тільки свої, а й сусідські. Мамин брат, вуйко Луць, господарював навпроти через дорогу, мав двох синів – Зенка і Миронка, трохи молодших від Степана.

 Через межу від них проживала багатодітна родина Гуменюків. Старші сини: Ярослав, Дмитро, Павло, Іван, Гринько мали прізвище Семків, молодші сини: Міхал, Степан, Іван – мали другого батька – Гуменюка.

 На пасовиську хлопці зазвичай говорили про війну, особливо про козаків. Це стало майже традицією. Книжок про козацькі часи в сільській бібліотеці не бракувало. Історичне минуле України, перелите в романи Куліша, Чайковського, Лепкого, Юрченка, в поезію Шевченка, Франка, Лесі Українки, Олеся, Грінченка, Грабовського, Шкрумеляка, проникало в юнацькі серця солодкими мріями.

 Періодичні журнали «Золотий колос», «Дзвіночок» та книжки з бібліотеки бентежили дитячу уяву, кликали стати подібними до героїв прочитаних романів, боротися, як вони боролися, чи вмерти, як вони вмирали. Так чи не так, але сіра буденщина біля батькового господарства у здоровому тілі викликала душевний бунт. І коли ці вчорашні пастухи в святковому одязі – вишиваних сорочках, з гладко заструганими палицями для спортивних вправ у руках демонстрували, переважно на майдані коло церкви, стрілецькі вправи, то кожен уявляв собі це, як генеральну репетицію перед походом на ворога. Міцно стиснута в правиці палиця ставала уявною шаблею, чи рушницею. Краще патріотичне виховання годі уявити.

 Вправи з палицею, з якою майбутній герой стане до бою, започаткував студент Львівської теології, Іван Збаращук – сусід Серафина. На літні канікули він, як і всі студенти, приїжджав до батьків, але поводився вже по-панськи. Корів не пас, в поле косити чи жати не ходив. Босим його вже не бачили. Однолітки дивилися на нього скоса, а молодші – з повагою. На початках навчання стрілецьких вправ відбувалися за річкою, біля Туркули. Хлопці й дівчата ходили на ці імпрези переважно босі. Хлопці робили вправи з палицями, дівчата – з хустками. В організації сільської молоді Іванові охоче допомагали дочки священика: Дарка і Ольга – учениці гімназії. Той же Збаращук започаткував у селі волейбольну гру – сітківку. Яків не раз згадував добрим словом отця Збаращука, особливо першу зустріч з ним у третьому класі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций