Олександр Грін Червоні вітрила — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 15 января 2015



Всі ці мокрі линви о два пуди на вазі рук; всі ці леєри, ванти, брашпилі, троси, стеньги й салинги створені на спиток моєму ніжному тілу. Я хочу до мами”. Вислухавши подумки таку заяву, капітан виголошував, теж подумки, таку промову: “Вирушайте куди хочете, писклятко моє. Якщо до ваших діткливих крильцят прилипла смола, то ви можете відмити її вдома - одеколоном “Роза-мімоза”. Цей вигаданий Гопом одеколон найдужче тішив капітана, й, закінчивши уявну відповідь, він вголос повторював: “Авжеж. Ідіть собі до “Рози-мімози”.

Тим часом цей вагомий діялог спадав на думку капітанові дедалі рідше, позаяк Грей ішов до мети зі зціпленими зубами і сполотнілим обличчям. Він терпів неспокійний труд з рішучим напруженням волі, почуваючи, що йому стає дедалі легше, в міру того як суворий корабель вламувався в його організм, а невміння замінювалося звичкою. Траплялося, що петлею якірного ланцюга його валило з ніг, стусаючи об палубу, що канат, який не притримали біля кнехта, вимикався з рук, здираючи з долонів шкіру, що вітер бив його в обличчя кутом вітрила із ушитим у нього залізним кільцем і, коротше мовлячи, вся робота була тортурою, яка потребувала пильної уваги, та, хоч як тяжко він дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка зневаги не полишала його лиця. Він мовчки терпів присмішки, знущання й непозбутню лайку, аж поки не став у новій сфері “своїм”, та від цього часу неодмінно відповідав боксом на будь-яку образу.

Якось капітан Гоп, угледівши, як він майстерно в’яже вітрило на рею, сказав собі: “Перемога за тобою, дурисвіте”. Коли Грей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, сказав:

- Слухай уважно. Покинь цигарку! Починається обробка щеняти під капітана.

І він почав читати, точніше, казати і кричати з книги давні слова моря. Це був перший урок Грея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, караблебудуванням, морським правом, лоцією й бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: “Ми”.

У Ванкувері Грея зловив материн лист, повний сліз і страху. Він відповів: “Я знаю. Та якби ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: притули до вуха мушлю - в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, - все, то в твоєму лист я знайшов би, крім любові й людини, усмішку”. І він плавав далі, поки “Ансельм” не прибув з вантажем до Дубельта, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Грей подався відвідати замок.

Все було те саме довкруги; так само непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що густішим стало листя молодих в’язів; їхній візерунок на фасаді хоромини розсунувся й розрісся.

Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій же пошані, з якою, мовби не раніш як учора, зустрічали цього Грея. Йому сказали, де мати; він пройшов у високе приміщення і, тихо причинивши двері, нечутно зупинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; її пристрасний шепіт був гучний, мов повне калатання серця. “За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і потрапив у полон…” - чув, коротко дихаючи, Грей. Далі було сказано: “І хлопчику моєму…” Тоді він мовив: “Я…” Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовистості її тонкого обличчя світився новий вираз, який скидався на повернену юність. Вона стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах - от і все. Та цієї хвилі вона жила - дужче і краще, ніж за все своє життя.

- Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!

І Грей справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Вона слухала його без докорів і заперечень, та подумки - у всьому, що він утверджував як істину свого життя, - бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчина. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.

Грей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:

- Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. - Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. - Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.

Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Грей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.

Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був “Секрет”, трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Грей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Грей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.



ІІІ



СВІТАНОК



Струмінь піни, який відкидала корма Греєвого корабля “Секрет”, пронизав океан білою рискою і згас у сяєві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік маяка. Десять днів “Секрет” вивантажував чесучу, каву і чай; одинадцятий день команда згаяла на березі, у відпочинку й горілчаному чаді; дванадцятого дня Грей глухо затужив, без будь-якої причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, він уже відчув, що ця днина почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забувся прочитати газету й довго курив, поринувши у світ безцільного напруження, який годі й висловити; серед слів, які невиразно спадали на думку, блукали невизнані бажання, обопільно знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.

В супроводі боцмана Грей оглянув корабель, звелів підтягнути ванти, послабити штуртрос, почистити клюзи, поміняти клівер, просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Та діло не розважило Грея. Повний тривожної уваги до тужливости днини, він прожив її роздратовано й журно: його немов би гукнув хтось, та він забувся хто й куди.

Надвечір він сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, роблячи на полях примітки парадоксального штибу. Упродовж якогось часу його бавила ця гра, ця бесіда з небіжчиком, який владарював із домовини. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, живучи серед примарих арабесок, що поставали у його колихких пасмах.

Тютюн страх як могутній; немов олія, котру вилляли у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: пом’якшуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тому Греєва туга, згубивши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перейшла в замислену розсіяність. Такий стан тривав ще з годину; коли щезла душевна імла, Грей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Була повна ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарень. Тепле, мов щока, повітря пахло морем. Грей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; вмить крізь запаморочливість миль промкнулася до його зіниць огненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста сягав слуху з глибини затоки; вряди-годи з вітром чуйною водою залітала берегова фраза, яку сказали немовби на палубі; ясно прозвучавши, вона згасала у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, осяявши пальці, круглі очі й вуса. Грей свиснув; вогонь люльки рушив і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

- Передай Летиці, - сказав Грей, - що він поїде зі мною. Нехай візьме вудочки.

Він спустився у шлюп, де чекав хвилин з десять Летику; меткий, шахруватий хлоп’яга, гупнувши об борт веслами, подав їх Греєві; потім спустився сам, налагодив кочети і запхав торбину з харчами в корму шлюпа. Грей сів до стерна.

- Куди накажете пливти, капітане? - поспитав Летика, кружеляючи човна правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що в цю мовчанку не слід вставляти слів, а тому, й собі замовкнувши, почав чимдуж гребти.

Грей узяв напрям до відкритого моря, потім почав триматися лівого берега. Йому було байдуже куди пливти. Стерно глухо жебоніло; дзенькали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня людина вчуває таку многоту думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не одну грубу книжку. Обличчя дня набуває певного виразу, та Грей сьогодні марно вдивлявся у це обличчя. В його невиразних рисах світилося одне з тих почуттів, яких багато, та яким не дано наймення. Хоч як їх називати, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, подібні до навіяння пахощів. Під владою такого почуття був тепер Грей; він міг би, щоправда, сказати: “Я чекаю, я бачу, я небавом дізнаюся…” - та навіть ці слова дорівнювали не більше, ніж окремі креслення щодо архітектурного задуму.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций