Мирний Панас Повія — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 14 января 2015


— А ми доженемо.

— Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

— Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишне змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними — і веселіше, і охвітніше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться — є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.

Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.

— Чи були, дівчата, у матері?

— Були.

— Бач, а ми не були.

— Гарні!

— Певно, вона не спить. Ходімо.

— А ходімо, справді, ще раз до матері, — сказала Горпина.

— Пізно буде. Он уже місяць сідає, — одказала Христя.

— Хай сідає. Хіба і без його не видко шляху? Коли боїшся — проведемо, — кажуть парубки.

Христя противилася, одступає назад.

— Як Христя не піде, то й ми не хочемо! — упираються дівчата. Два парубки підбігли до Христі і, взявши за руки, поволокли за гуртом. Місяць зовсім спустився над гору, наче півхліба лежало над землею; з ясного та блискучого він став мутним-червоним; по небу тільки виблискували зорі та земля світила своїм білим снігом. Уже не тільки люди — й собаки

Утихли; тільки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачі заводи.

Поти дійшли до Вовчихи, місяць зовсім скрився, і хата Вовчихи стояла темна та сумна.

— Бач, я казала — не йдімо, — мати вже спить, — обізвалася Христя.

— Хіба не можна збудити? — сказав Тимофій і напрямився в двір.

— Тимофію! Тимофію! — загукали дівчата. — Не буди! Вернися! Тимофій став. Парубки настоювали — збудити матір, дівчата казали — не треба.

— Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй і так не даємо спати, — доводили дівчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

— Годі! Пора додому, — сказала Ївга. — Ти, Тимофію, ідеш? Тимофій мовчав.

— Хіба Тимофієві по руці з тобою йти? — обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка.

— А твоє яке діло? — визвірилася Ївга.

— Я Христю одведу, — сказав Тимофій.

— Я не хочу з тобою. Он Ївга тобі, — одказала Христя.

— Тимофієві Ївга! — гукнули дівчата.

— Так, так! — згодилися хлопці. — Тимофій Ївгу веде, Грицько — Марусю, Онисько — Горпину, Федір — Христю, — ділили хлопці між собою дівчат.

— Становись, братця!

І кожен, підійшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у ліву руку, другим — у праву, третім — прямо. Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина і Христя — одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись — Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже — дурний. «Дурний і е», — думає він, мовчки бейкаючись.

Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихосумно.

— Дивись, як мені страшно, — струснувшись, каже Христя. — Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела?

— Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть.

— Чого там Онисько, я і сам! — обізвався Федір.

Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

— То ти, Федоре, сам?

— Атож.

— Так прощавайте. На добраніч!

— Прощай. Добраніч!

Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що 6 його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась.

— Ти, Христе, замерзла? — надумався Федір.

— І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

— Коли хоч. — несміло почав Федір, — у мене кожух добрий і довгий.

— То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?

— У мене свита. А хочеш — поли широкі — полою прикрию.

І в одну мить розстебнув кожух.

Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули. Його серце тьохнуло. Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.

— Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? — спитала Христя і зареготалася.

— Христе! — скрикнув Федір, придавивши її до боку.

— Ти ж не давися, — ласкаво обізвалась Христя. Федір затремтів.

— Поки світу сонця, — почав він, — поки земля стоїть. поки сам пропаду — не забуду я сього, Христе. Христя дзвінко зареготалася.

— Чого ее так? — спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

— Ти смієшся, Христе. Тобі байдуже, — знову почав він, — а я? я. Батько мене лає: дурний — каже. Я сам чую, що одурів. А тобі байдуже, ти смієшся. Голубко моя! — тихо прошептав Федір і міцно притіїс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зітхання гріло лице їй.

— Не пустуй, Федоре, — суворо сказала вона.

— Без тебе мені світ — не світ і люди — не люди! — крізь плач скрикнув він. — Я не знаю, чого ти моєму батькові нелюба. Та хто йому любий? Усі — то дурні, то вороги. І задасться таке! — жалівся Федір.

Христя важко зітхнула. «Цей Федір справді кохає її і щиро кохає. Гріх і те сказати, щоб він був і непутящий який. І з себе красивий і добрий», — думалося їй. То була хвилина, коли і Христі серце обізвалося. Щирий і жалосливий голос Федорів уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його. Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бік приходився коло його серця.

— Хоч би і вік отак, Христе, — шептав він. — Хоч би і вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

— Ось уже і двір твій! — журливо промовив Федір. — Господи, як швидко! Вона зітхнула і одкинула полу. Федір побачив її лице, бліде, задумане.

— Спасибі тобі, Федоре, — тихо подякувала вона. — Прощай! — І напрямилася у хвіртку.

— Христе! — обізвався він. Вона озирнулася. Федір кинувся:

— Хоч одно слово. Люба моя, мила моя!

Він обхопив її і хотів поцілувати. Христя мотнулася і в одну мить опинилася за хвірткою. Вона сама не знає, чого їй стало смішно-смішно. Роздався тихий регіт.

— Ти смієшся, Христе?. Смієшся?. — питає, тремтячи увесь, Федір.

— Іди вже собі, — з-за хвіртки сказала Христя.

— Господь з тобою! — промовив Федір і, наче п’яний, повернув назад майданом.

У Христі жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг він від неї, криючись у сірих померках ночі. Його білий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тільки, як ступні рипотять у тихому морозному повітрі. Далі і ступні затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорі. Тихо та ясно виграють вони. Христя важко і глибоко зітхнула і, похнюпившись, повернула до хати. VI

Сумно минали празникові дні, важко тяглися довгі різдвяні ночі, приносячи і проносячи неодрадні думки. Однії тільки не проносили вони з задуреної Прісьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справді одберуть від неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тоді буде з нею? На ту землю вся її надія, там — її добро, її життя; без землі — голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли він намірився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журіться — за нас мир. Та що той мир — сотнядруга бідноти? Що вони пороблять, коли багатирі затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Беріть, скажуть, землю, тільки не ждіть від нас ніякої помочі. Досі ми і тим, і другим громаді служили, а з сього часу — моя хата скраю, я нічого не знаю!. Кожен будь сам собі. І піде між людьми розладдя, ворожнечі. Чи варт вона, безвісна Пріська з своєю безвісною нуждою, тії спірки? І громада скаже: що нам Пріська таке, у якій вона помочі стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибіе і так. Господи! як же без землі бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не міряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скільки то очей заздриться на його? Скільки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землі — хліборобська сила!

А в панів земля. І чому господь бог так не дав, як у панів, — друге діло. Пани тільки знають панувати. Вони самі коло землі не ходять, її не роблять, другі за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у світі? Нащо господь бог так дав, що кому землі і не треба — в нього землі несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротів роззявилася.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций