Фрідріх Дюрренматт Суддя та його кат — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 12 января 2015







- Отут, у теці,- єдині докази, які зібрав для тебе в Ламбуані Шмід. Хоч їх і небагато, але без них тобі нічого не вдіяти. Фотокопій чи звичайних копій ти не робив, я тебе знаю.



- Копій немає,- підтвердив старий.



- То, може, скористаєшся револьвером, щоб перешкодити мені? - спитав той глузливо.



- Ти розрядив його,- спокійно відказав Берлах.



- Авжеж.



I чоловік поплескав старого по плечу. Тоді пройшов повз нього до дверей, розчинив їх, знову зачинив і грюкнув вихідними дверима.



Берлах сидів у кріслі, припавши щокою до холодного леза ножа. Нараз схопив револьвер, подивився - він був заряджений. Комісар зірвався на ноги, вискочив у передпокій, рвонув вихідні двері, тримаючи зведений револьвер.



Вулиця була порожня.



I тоді його здолав біль - жахливий, лютий, в’їдливий біль, що здіймався в ньому, мов палаюче сонце, кинув його додолу, скарлючив, обпік вогнем, затрусив. Старий по-тваринному повзав на чотирьох, знову впав, закачався на килимі й нарешті затих десь у кімнаті поміж стільцями, вмиваючись холодним потом.



- Що таке людина? - тихо стогнав він.- Що таке людина?











Проте він знову підвівся. Після нападу болю йому покращало, вже нічого не мучило - вперше за довгий час. Він випив трохи теплого вина, обережно, помалу ковтаючи, але нічого не з’їв. Однак він не відмовився від звичної прогулянки через місто й по Бундестерасе. Правда, він майже спав, та з кожним кроком чисте повітря додавало йому сили.



Невдовзі Берлах уже сидів у кабінеті навпроти Лютца, той нічого не помітив, можливо, через те, що нечисте сумління не давало йому спокою. Лютц вирішив тепер, по обіді, повідомити Берлаха про розмову з фон Швенді, а не відтягати це до вечора, тож він прибрав холодного ділового вигляду, випнув груди, як генерал на картині Траффле вгорі, й розповів комісарові все в бадьорому телеграфному стилі. Як же Лютц здивувався, коли старий і не здумав заперечувати, з усім погодився і сказав, що, як на нього, то найкраще зачекати рішення Федерального суду, а розслідування зосередити головним чином на Шмідовому житті. Це так вразило Лютца, що він забув про генеральську поставу і зробився привітний і говіркий.



- Про Гастмана, звісно, я дещо довідався,- сказав він,- і тепер знаю доволі, щоб упевнитися: він не міг бути причетний до вбивства.



- Зрозуміло,- погодився старий.



Цього дня Лютц уже одержав деякі відомості з Біля, тож поводився дуже впевнено. Він зачитав:



- “Народився в Покау в Саксонії, син заможного торговця шкіряним крамом, замолоду мусив, певне, емігрувати до Південної Америки, жив в Аргентині, став її послом у Китаї, згодом прийняв французьке підданство, багато мандрував. Нагороджений орденом Почесного легіону, зажив слави своїми друкованими працями з питань біології. Добре характеризує Гастмана як людину той факт, що він відмовився бути обраним до Французької академії”. Це мені надзвичайно імпонує.



- Цікавий факт,- погодився Берлах.



- Про Гастманових двох слуг ми ще зберемо відомості. Хоч вони й мають французькі паспорти, та родом вони, очевидно, з Емменталя. Це з їхньою допомогою Гастман так зле пожартував на похороні.



- Здається, Гастманові до вподоби такі злі жарти.



- Мабуть, він лихий за вбитого собаку. Справа Шміда неприємна насамперед для нас самих, бо виставила нас у зовсім фальшивому світлі. Щастя, що фон Швенді - мій добрий приятель. А Гастман - людина світська й користується цілковитою довірою швейцарських підприємців.



- Тоді все гаразд,- мовив Берлах.



- Його особа поза будь-якою підозрою.



- Безперечно,- кивнув старий.



- На жаль, цього ми не можемо сказати про Шміда,- кінчив Лютц і звелів з’єднати його з Федеральним судом.



Поки він чекав біля телефону, комісар, що вже підвівся йти, раптом сказав:



- Я змушений просити у вас на тиждень відпустку через хворобу, пане Лютц.



- Добре,- відповів той, прикриваючи трубку рукою, бо з ним уже говорили,- у понеділок можете не приходити.



У Берлаховому кабінеті чекав Тшанц; побачивши старого, він підвівся і хоч тримався начебто спокійно, та комісар відчув, що поліцейський нервує.



- Їдьмо до Гастмана,- сказав Тшанц,- тепер саме слушний час.



- Ні, до письменника,- відказав старий, одягаючи пальто.



- Манівцями, все манівцями кружляємо,- бурмотів Тшанц, спускаючися сходами слідом за Берлахом.



У дверях комісар нараз спинився:



- Це ж Шмідів блакитний “мерседес”!



Тшанц пояснив, що купив машину на виплат, однаково хтось би її придбав. Тшанц сів до керма, Берлах умостився поруч, і вони рушили через вокзальний майдан До Бетлегема.



- Ти знову поїхав через Інс,- пробубнів Берлах.



- Я люблю цю дорогу.



Берлах дивився на обмиті дощем поля, осяяні ясним спокійним світлом. Тепле, м’яке сонце висіло в небі, вже трохи схиляючись до заходу.



Обидва мовчали. Тільки десь між Керцерсом і Мюнтшеміром Тшанц сказав:



- Пані Шенлер сказала мені, що ви взяли в Шмідовій кімнаті якусь теку.



- Там не було нічого службового, Тшанц, тільки особисті папери.



Тшанц помовчав і не розпитував далі, а Берлах постукав по спідометру, який показував близько ста двадцяти п’яти.



- Не так швидко, Тшанц, не так швидко. Я не боюся, та в мене не все гаразд із шлунком. Я вже старий…











Письменник прийняв їх у своєму робочому кабінеті - пошарпаному низенькому покої, і в дверях їм довелося схилити голови, немов під ярмо. На подвір’ї гавкав білий песик із чорним писком, а десь у домі плакала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, зодягнений у комбінезон і брунатну шкіряну куртку. Він повернувся на стільці до них обличчям, однак не рушив від столу, геть заваленого паперами. Не підводячись, він ледве привітався і спитав, чого тут треба поліції. “Нечемний,- подумав Берлах,- не любить поліції, письменники її зроду не любили. Старий поклав діяти обережно. Тшанц теж не був у захваті від такого прийому, і обидва міркували приблизно однаково: будь-що не дати господареві можливості спостерігати, бо ще ненароком попадеш до книжки.



Та сівши в крісла, що на них показав рукою письменник, вони збентежено побачили: світло з невеличкого вікна падає на них, а письменникового обличчя майже не видно в зрадницькому присмерку цієї низенької зеленої кімнати, заставленої книжками.



- Ми прийшли в справі Шміда, вбитого біля Твана,- почав старий.



- Я знаю. У справі доктора Прантля, що шпигував за Гастманом,- озвалася темна постать між вікном і ними.- Гастман мені розповів.



На якусь мить обличчя письменникові осяяло світло - він закурив сигарету. Вони встигли тільки побачити, як те обличчя скривилося в глузливій посмішці.



- Вам потрібне моє алібі?



- Ні,- відказав Берлах.



- То ви гадаєте, що я не здатний убити? - спитав письменник, вочевидь розчарований.



- Не здатні,- сухо мовив Берлах.



Письменник простогнав:



- От знов! У Швейцарії письменників мають ні за що.



Старий засміявся.



- Коли вам так кортить знати, то ми вже, звісно, цікавилися вашим алібі. О пів на першу тієї ночі, як сталося вбивство, між Ламлінгеном і Шарнельцом вас зустрів лісничий, і ви пішли разом, бо вам обом по дорозі. Лісничий казав, що ви були у веселому настрої.



- Я знаю. Тванський поліцейський уже двічі розпитував про мене лісничого. Ще й інших, навіть мою тещу розпитував. Отже, ви таки підозрювали мене в убивстві! - гордо вигукнув господар.- Для письменника це теж своєрідний успіх.



А Берлах подумав: “Бач, який гонористий, прагне, щоб його сприймали поважно”.



Усі троє помовчали. Тшанц силувався роздивитись письменникове обличчя.



- Чого ви ще хочете? - нарешті сердито спитав господар.



- Ви часто бачитесь із Гастманом?



- Це допит? - спитала темна постать, іще більше заступаючи вікно.- Тепер у мене немає на те часу.



- Не будьте такі жорстокі,- мовив комісар.- Нам треба поговорити з вами.



Письменник щось пробурмотів. Берлах знову спитав:



- Ви часто бачитесь із Гастманом?



- Час від часу.



- Навіщо?



Старий чекав знову гнівної відповіді, та письменник нараз засміявся, видихнув поліцейським в обличчя клуб тютюнового диму і сказав:



- Цікавий чоловік той Гастман, комісаре, така людина приваблює письменників, як солодке - мух. Він чудово куховарить, надзвичайно куховарить, розумієте?



I письменник заходився розповідати про Гастманове куховарське мистецтво, описуючи ту чи іншу його страву. Вони слухали п’ять хвилин, тоді ще п’ять, коли ж збігло вже п’ятнадцять хвилин, а письменник і далі розводився про Гастманів куховарський хист і ні про що інше, тільки про Гастманів куховарський хист, Тшанц підвівся і сказав, що вони приїхали сюди не заради куховарства, але Берлах раптом урвав його, жваво оголосивши, що це надзвичайно цікаво.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций