Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 9 января 2015



До запасного виходу, оссь куди!



- Але ж там його сспіймають гобліни! Воно не втече тим виходом, дорогессенький.



- С-с-с-с, с-с-с, гам-гам! Гобліни! Авжеж, та якщо подаруночок, наш дорогессенький подаруночок у нього, то гобліняки загребуть його, гам-гам! Вони ж його візьмуть і дізнаються, що може робити подаруночок. Тоді ми вже ніколи не будемо в безпеці, ніколи, гам-гам! Котрийсь гоблінище надягне його на палець і зникне, інші гобліни його не побачать. Він стоятиме серед них, а вони його не бачитимуть. Навіть наші розумненькі очиці його не побачать; і той підлий гоблінище приповзе униз і сспіймає насс, гам-гам, гам-гам!



- Тож досить говорити, дорогессенький, поспішаймо! Якщо Злоткінс пішов до запасного виходу, нам треба поквапитися за ним і знайти його. Вперед! Це недалеко. Поспішаймо!



І Гам-гам, скочивши на ноги, швидко-швидко почалапав угору. Більбо поспішив за ним, усе ще остерігаючись, хоч тепер він найдужче боявся, щоб не перечепитися ще через один виступ та не наробити гуркоту, падаючи. Голова йому йшла обертом від надії та подиву. Отже, перстень, якого він знайшов,- чарівний: хто його надягне, стає невидимий! Звісно, він чув про таке в давніх-прадавніх казках, але ніяк не вірилося, що він справді, цілком випадково, знайшов такий перстень. Але ж ось цей перстень, а Гам-гам зі своїми зіркими очима пройшов так близько, що можна було його рукою дістати. Так вони і йшли: Гам-гам ляпотів перетинчастими лапами попереду, сичачи й лаючись, а Більбо слідком за ним ішов так тихо, як тільки вміють ходити гобіти. Незабаром дійшли до тих місць, де, як запримітив Більбо дорогою вниз, відкривалися бічні ходи, ліворуч і праворуч. Гам-гам відразу почав їх рахувати.



- Так, перший ліворуч. Перший праворуч. Другий праворуч, так, так. Другий ліворуч…



В міру того, як зростав рахунок, Гам-гам уповільнював ходу; тепер він трусився й плакав, лякаючись дужче й дужче,- адже він усе віддалявся від свого озера. Могли наскочити гобліни, а він загубив свого персня. Нарешті він зупинився біля низького отвору в стіні - ліворуч, так як вони йшли вгору.



- Сім праворуч, так. Шість ліворуч, так! - прошепотів він.- Ось тут. Це хід до запасних дверей, авжеж. Ось цей хід!



Гам-гам зазирнув у той отвір і відсахнувся.



- Але нам не можна туди ходити, дорогессенький, ні, не можна. Гобліняки там!

Багато гобліняк. Ми чуємо їхній запах. С-с-с! Що ж нам робити? Бий їх і крий їх!

Ми почекаємо тут, дорогессенький, почекаємо трошки й побачимо, що буде.



І почали вони чекати. Зрештою, Гам-гам таки привів гобіта до виходу з підземелля, але Більбо не міг туди увійти! Адже Гам-гам сидів, згорбившись, у самому отворі й хитав опущеною між колін головою, тільки холодно мерехтіли його очища. Раптове співчуття, жаль, змішаний із жахом, хвилею піднявся в гобітовім серці - погляд через усі ті безконечні сірі дні без світла чи надії на краще; твердий камінь, холодна риба, вічне скрадання та шепотіння. Це видіння тривало якусь частку миті. Більбо тремтів. А в другу частку миті, зовсім несподівано, ніби підкинутий новою силою і рішучістю, він стрибнув. Невеликий стрибок, як для нас із вами, але все-таки стрибок у темряві. Майже метр заввишки і понад два завдовжки. Гобіт пролетів просто над Гам-гамовою головою, трохи не вдарившись лобом об низьке склепіння запасного виходу.



Гам-гам швидко випростався і змахнув руками, коли гобіт пролітав над ним, але запізно: його пальці вхопили саме повітря, а Більбо, приземлившись на свої міцненькі ноги, помчав щодуху новим тунелем. Не обернувся глянути, що там робить Гам-гам. Спочатку його майже по п’ятах переслідували сичання і лайка, а тоді це припинилося. І раптом пролунав зойк, від якого кров похолола в гобітових жилах, зойк ненависті й відчаю. Гам-гам зазнав поразки. Він не смів іти далі. Він так багато втратив: утратив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив,- “свого дорогесенького”, свого чарівного персня. Від того зойку серце стрепенулося в гобітових грудях, але він не зупинився. І тут, ніби далека луна, долинула до нього погроза:



- Злодій! злодій! злодій! Злоткінс! Ми ненавидимо його, ми його ненавидимо навіки!



І запала тиша. Але й тиша здавалася гобітові погрозливою.



“Якщо гобліни так близько, що Гам-гам чув їхній запах, - подумав він,- то вони мали б почути його верески й прокльони. Тепер треба бути обережним, а то цей хід заведе в ще гіршу халепу”.



Цей хід був низький, грубо зроблений. Гобітові було не дуже тяжко ним іти; ото хіба кілька разів, хоч як оберігався, збивав пальці ніг об нерівну підлогу - ці капосні виступи! “Трохи низько для гоблінів, а надто для тих, котрі вищі”,- подумав Більбо, не знаючи, що навіть великі поторочі можуть пересуватися дуже швидко, зігнувшись у три погибелі й руками мало не дістаючи до підлоги. Так міркуючи, він забув про небезпеку, забув, що може наскочити на гоблінів, і помчав уперед без будь-якої остороги.



Невдовзі хід, що досі вів донизу, повернув знову вгору, а трохи далі став такий крутий, що Більбо вже не міг бігти. Та через хвилину підйом кінчився; поворот - і короткий крутий спуск, у кінці якого замріло світло, що просочувалося з-за іншого повороту. Не червоне світло вогнища чи ліхтаря, а звичайне біле денне світло. І тут він припустив. Швидко, як тільки несли його маленькі ноженята,- і спрожогу вискочив з-за повороту на відкрите місце, де світло, після довгого блукання в темряві, здалося йому сліпучо яскравим. А насправді то всього-на-всього пробивався сонячний промінь крізь прочинені двері - великі кам’яні двері.



Більбо заморгав і тут тільки побачив гоблінів - гоблінів, що в повному бойовому спорядженні, з оголеними мечами, сиділи біля дверей, пильно на них дивлячись; пильнували вони також і хід, що вів до дверей! Гобліни побачили гобіта раніше, ніж він побачив їх, і з вигуками тріумфу кинулися на нього.



Чи випадково так сталося, чи перстень, перш ніж визнати свого нового господаря, втнув йому лихий жарт, але в ту мить його на пальці не було.



Хвиля страху та відчаю, немов відлуння Гам-гамової лихої долі, затопила Більбо, і він, забувши навіть вихопити свого меча, тільки засунув руки в кишені. А перстень досі був там, у його лівій кишені, й він неначе сам собою надягнувся на вказівний палець. Гобліни так і повклякали на місці. Щойно тут хтось був - і пропав. Вони заревли удвічі голосніше, ніж першого разу,- але вже не з тріумфу, а з досади.



- Де ж воно?- кричали спантеличені вартівники.



- Назад, по тунелю!- гукали одні.



- Сюди!- кричали другі.



- Туди!- горлали треті.



- Пильнуйте дверей!- гаркнув командир.



Свистки сюрчали, лати бряжчали, мечі дзвеніли, гобліни лаялись і сипали прокльонами, бігаючи сюди-туди, перечіплюючись один через одного і дуже сердячись. Стояв жахливий гармидер, лемент і метушня.



Більбо страшенно перелякався, та йому вистачило глузду зрозуміти, що й до чого, і він прослизнув за велике барило з пивом для варти, забравшись таким чином геть з-під гоблінських ніг, а то б його таки затоптали на смерть, чи випадково наскочили-чи навпомацки спіймали.



- Я повинен дістатися до дверей, я повинен дістатися до дверей!- повторював він собі подумки, але минуло чимало часу, перш ніж він зважився спробувати. Це були наче якісь жахливі піжмурки. Вартівня була повна гоблінів, що метушились, і сердешний малий гобіт ухилявся і так і сяк; ось його збив з ніг один гоблін - і довго не міг збагнути, на що ж це він наткнувся; далі втікач поповз на чотирьох, примудрився прослизнути поміж ніг командира варти, підвівся і рвонув до дверей.



Двері були все ще прочинені, та хтось із гоблінів майже зовсім їх зачинив.

Більбо потяг двері з усієї сили, але й не зворухнув їх. Тоді спробував протиснутися крізь щілину. Тиснувся, тиснувся - і застряг! Це було жахливо. Його гудзики зачепилися за край дверей. Він бачив, що було надворі: там кам’яні східці вели у вузьку долину між високих гір; сонце вийшло з-за хмари, заливши ясним світлом двері знадвору,- та він не міг пролізти і край.



Раптом хтось із гоблінів закричав:



- Біля дверей тінь! Щось стоїть надворі!



Більбо трохи не вмер зі страху. З останніх сил рвонувся, гудзики полетіли на всі боки, і ось він уже на волі. З подертим плащиком і камізелькою він козликом пострибав униз по східцях, а спантеличені гобліни визбирували його чудові мідні гудзики, розсипані на порозі.



Звичайно, вони зараз же погналися за ним, гагакаючи та пугукаючи, нишпорячи поміж дерев. Але гобліни не люблять сонця - від нього в них тремтять ноги й крутиться голова. Та й як їм було знайти Більбо, коли той, із перснем на вказівному пальці, перебігав від дерева до дерева, із тіні в тінь, тихо й швидко, намагаючись не потрапляти на осоння? Тож скоро вони, з бурчанням і прокльонами, вернулися назад вартувати двері. Більбо втік.







Розділ шостий



З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я

Більбо втік від гоблінів, але не знав, де опинився.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций