Кобилянська Oльга Юліанівна Царівна — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 8 января 2015



Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

— Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

— Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка.

— Вона має бути далеко молодша від його, споминав вуйко.

— Молодша. Він оженився трохи пізно. Чи ви розмовляли з ним довше?

— Ні, а потім. мені не хочеться того слухати, що він мені говорить!

— Він зве вас Лореляй, — закинув Орядин.

— І не мав що ліпшого придумати! — відповіла я, мимоволі сердито. — От. німець!

Він усміхнувся.

— Не говорити б нам ліпше о чім іншім? — спитала я.

— І я так думаю. Не люблю про його згадувати. Може би, ми де-небудь сіли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.

Саме проти нас, під кущами турецького бозу, стояла лавка, з світлом поруч. Там ми усіли, — замовкли.

Довкола нас гамір, музика, розмови, сміхи, а ми наче поніміли. Він зняв мовчки капелюх з голови і відгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собі.

— От що тепер сказав би я до хвилини. — обізвався він.

— Що? — я глянула на його спокійно, вижидаючи.

— Сказав би: тривай ще, ти така гарна!

— Чим гарна?

— Тим, що переживаю її з вами. Я не відзивалася, а він, потрохи зворушений, говорив далі:

— Другий просив би вас в тій хвилі о прощення, а я, користаючи з кождої хвилини.

— Чому о прощення? — перебила я йому, здивована.

— Ну, за моє здоровлення колись-то, коли я вас не пізнав перше по законах етикетальних, а так лише.

— З чутки? — Це слово вимовила я мимоволі гірко. Завдяки любові моєї тітки, я не тішилася найліпшою славою між знайомими.

Мов переляканий, підвів він голову й видивився на мене.

— Ви мене не зрозуміли, — сказав опісля лагідно. — Мені, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не виробляв собі ніякого суду про вас, т. є.[24] аж до ції хвилини, коли я міг оце прочитати. За це також вибачте мені.

З тими словами виняв хутко з грудної кишені свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пізнала, і мені з лиця зникла потім вся кров. У його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла.

— Це вам Зоня передала? — були одинокі мої слова.

— Зоня. Але вам це прикро?

— Прикро!

— Не гнівайтеся! — просив він. — Праця ваша не находиться в негідних руках.

— Але йшла через негідні руки!

— Забудьте це!

— Хіба можна?

— Можна. — І він усміхнувся. — Я аж опісля, значить, по прочитанню розвідки, довідався, яким способом вона дісталася в Зонині руки. Мені впала вона припадкове в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як ваші очі говорили об чімсь, чого посеред бездушної товпи не було, я знав, що кожде мною почуте слівце було неправдою, і я зрозумів вас. Я знаю, що ваша праця була писана «кров’ю вашого серця», і я відчув, що мушу вас пізнати; але тоді я не міг до вас підійти, мусив відложити це на другий раз. Лише одного (додав по хвилі, коли я мовчала) не розумію: чому це ви, мабуть замість mottо[25], поклали стишок над працею: Еs кlіngt mir oft im Herzen

Wie ein verlorener Klang,

Der sich vergebens sehnet

Zu tonen im Gesang

Ich kann das Lied nicht finden

Zu dem er taugen mag,

Er wird wohl still verklingen

Im letzten Herzenschlag…[26]

Слів не знайду я, щоб вилить

Душу палкую свою.

Мабуть, ця пісня зі мною

Ляже в могилу мою.

— Він, правда, перечеркнений цілком, однак ви хотіли його покласти?

— Я хотіла, — відповіла я, — я мусила хотіти, хоч він і не має нічого спільного з темою розвідки. У мене бувають не раз дивні, дивні чуття; не «чуття», — поправилась я мимовільно, — лише поодинокі почуття, справді, немов які згублені, заблукані в людськім серці тони, котрі не знають, до котрої мелодії приналежні, де їм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсігди задоволені? — звернулась я живо до його. — Завсігди? Чи вас не мучить часами туга статись ще іншим? Мене мучить! Тоді звуки томлять мене. А відтак здається мені, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачників, котрі ніби до всього мають хист, а проте не доводять до нічого! Це пересвідчення обнімає мою душу якоюсь лиховісною наміткою. Хто мені докаже, що я не одна з тих безталанних?

— Ваша праця! — відповів він, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.

— Яка праця? — спитала я іронічно. Він зчудувався.

— Ну, я маю на увазі писання.

— Справді? Не що інше?

— Ні.

— Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ; цілою душею, не розриваючись!

— То потоніть!

— Я би хотіла.

— Зробіть це якимсь обов’язком для себе.

— О, цього не треба, в мене є досить волі і я люблю писання так само, як напр., і музику, лише що.

— Що?

— О нічо, нічо! — і тут я урвала.

— Що? — домагався він цікаво.

— Я зроблю це якимсь обов’язком, — відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди», і що її донька теж така.

«Щоб ти не посміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!» — казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість[27] своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.

— Я буду про те все добиватися свого, — сказала я, — доки не доб’юся.

— Не піддавайтеся ніяким впливам, — обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, — і кріпіть вашу душу, значить, — не будьте надто вразливі на щоденщину!

— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.

— Можна.

— А тепер. тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! — просила я. — Він дістався без мого відома в Зонині руки.

— Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

— Для вас може він її ще менше мати.

— Противно[28]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим[29] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. — Все інше, — говорив, — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язками. — Вкінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.

— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, — відповів він нетерпеливо на мої слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

— Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб’є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно[30] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций