Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 8 января 2015







Я ще й досі бачу того фотографа щоразу, коли проходжу повз “Середземноморський палац”,- він чергує там завжди, фотограф вітається зі мною, але апарата на мене не націлює - мабуть, відчуває, що я вже не турист і з натовпу не виділяюся. З цим містом я вже злився.



Того дня ні Сільвія, ні Ніли навіть не побачили, як він нас сфотографував, і я непомітно взяв у нього рекламний проспект з адресою. Через три дні я, нічого не кажучи Сільвії, зайшов до його ательє на вулиці Франції. Я завжди зберігаю такі фотокартки - ці свідчення існують довше, ніж тривали скороминущі хвилини прогулянок у сонячному надвечір’ї, коли ми були щасливі… Ні, ніколи не слід відвертатися від цих вартових часу з фотоапаратом на шиї: вони чатують на мить, щоб назавжди спинити в ній нас. Я знаю, про що кажу: Фотограф… Адже я теж був фотографом…



Я хотів занотувати всі подробиці нашого спілкування з Нілами так, ніби складаю донесення для поліції або письмово відповідаю на запитання слідчого, який не тільки допомагає мені розгадати цю таємницю, а й ставиться до мене доброзичливо, навіть по-батьківському…







Я мав зателефонувати тому Вірджілові Нілу протягом тижня. Це було якраз після нашої зустрічі з Вількуром. І Ніла “втішило”, як він висловився, те, що ми таки нагадали про себе. Вони з дружиною, мовляв, згаяли десять днів на “непередбачену ділову поїздку”, але тепер будуть “раді” пообідати з нами, якщо це нас влаштовує, другого дня. І Ніл дав мені адресу ресторану, де ми й зустрілись о пів на першу.



Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сільвією прийшли перші. Нас [24] посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) - італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати… Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї… З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру…



Думаю, Сільвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім’я і показують фотокартки своїх дітей?



Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам’ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах - твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова - без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам’ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:



- А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.



- Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж… Там ми й познайомились.



Вона ствердно кивнула головою.



_ А ви? - раптом запитав він. - В якій галузі працювали в Парижі ви?



- В галузі художньої фотографії.



- Художньої фотографії?



- Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.



Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:



- Ви одружені?



_ Так, одружені,- відповів я, пильно дивлячись на Сільвію.



Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.



Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;



- Сподіваюся, ваша подорож була приємна?



Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:



- Так. Ми їздили у справах.



- У яких саме?



Він не чекав такого прямого запитання.



- Ну… Це пов’язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса…



- Ви давно цим клопочетесь?



_ Та ні. І тільки у вільний час. — Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття. - Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.



Нілова дружина знов усміхнулась.



- Так… Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,- проказала вона з таким самим непритомним виглядом. - Виробництво - це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут. [25]



- Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби… Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх…







Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: “Отже, ви хочете відновити фірму “Токалон”? - І вже ближче, просто на вухо: - Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?”







Сільвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.



- Глядіть, щоб він не розтанув!







Це був не жарт. Коли Сільвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.



- У вас гарна прикраса, - всміхнувся він. - Чи не так, Барбаро?



Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.



- Він справжній? - запитала з дитячим виразом на обличчі.



Ми з Сільвією перезирнулись.



- Так, на жаль, він справжній,- сказав я.



Моя відповідь начебто здивувала Ніла.



- Ви певні? Камінь досить чималий.



- Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,- пояснив я. - І це нас неабияк обтяжує.



-А ви віддавали його на експертизу? - запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.



- Звичайно… В нас є всі папери на цей діамант. Він називається “Південний хрест”.



- Вам не варто носити його з собою, - сказав Ніл. - Якщо він справжній



Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?



- Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.



Ніл насупив брови.



- А що робити? - провадив я. - Найняти сейф у банку?



- Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.



- За штамповку? - Ніл не зрозумів цього слова.



- Ми б його продали,-мовив я. - Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко…



Ніл задумливо дивився на діамант.



- Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.



Я знизав плечима.



- Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.



- Я його вам знайду… І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.



- Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сільвія.







Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:



- Запрошуємо до нас на каву.



А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.



Сільвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім’є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.



- Божевільні! - кинув Ніл. - Їм аби швидше!



Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.



- Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають [26] на службу… - Потім звернувся до мене: - А вам не доводилося служити в якійсь конторі?



Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:



- Будинок там, вище.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций