Андрухович Юрій Ігорович Рекреації — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 5 января 2015



— Я хочу до готелю. Мені завтра рано вставати і їхати додому.

— Чого ти поїдеш? — запитав її Немирич. — Завтра тут почнеться найголовніше.

— Я лишила вдома дітей, — повідомила Марта.

— Але ж вони з батьками. Нічого їм не станеться, — запевнив Хомський.

— Ти просто ображена на Ростика, я розумію, — здогадався Немирич.

— Старий придурок, цап! — не витримала Марта.

— Добре. Ми підемо до готелю. Але для цього слід відшукати нашого чортопільського друга. Він десь там спить у «крайслері», — розсудив Немирич.

— Я і без нього прекрасно знаю, де той готель. Я в цьому Чортополі бувала сто разів.

— Ну, то ходімо, — взяв її під руку Хомський.

— Добре. Але ми не можемо лишити того хлопця сплячим у машині, — не вступався Немирич.

— А що йому може статися? І взагалі, хіба він нам потрібен? — Хомський презирливо скривив губу. — Старий, ти створюєш проблему там, де її нема. Білинкевич зараз спить у розкішному авті. Йому добре. А ми повинні спати в готелі. От і все. Ходімо.

— Він міг там задихнутися, — припустив Немирич.

— Ну, тоді тим більше нема сенсу його звідти витягати. Уяви собі, що ти відкриваєш багажник, а в ньому — труп Білинкевича. Це тільки зіпсує тобі настрій, — переконував Хомський.

— Ви можете піти до готелю удвох, — не мирився Немирич. — А я знайду Білинкевича.

— Чудова думка! — похвалив Хомський. — То пензлюй, шукай, якщо він тобі цікавіший від нас. Я так розумію, що ти навмисне хочеш нас лишити, бо ми вже тобі набридли. Сподіваюся, ти запам’ятав те місце, де стоїть «імперіал»?

— Недалеко звідси, — кивнув Немирич.

— Тут усе недалеко, — погодився з ним Хома. — Слухай, цілком можливо, що він гомік. Будь обережний!

— Принаймні раз у житті треба і цього спробувати, — заспокоїв його Немирич і, махнувши рукою, відійшов у святковий натовп.

Свято вже доволі активно пригасало, фантазія чаклунів і дотепників невблаганно вичерпувалася, і в ці хвилини на площі вже майже не було нічого цікавого: якийсь фейєрверк, якась пантоміма з Ангелами і Блазнями, якісь дівчата ходили на руках, але потім виявилося, що то були ноги, а височенький хлопака в червоному одязі Ката і з сокирою за поясом припрошував усіх до печених ковбасок, як він запевняв, «власного виробництва». Немирич купив у нього одну ковбаску, яка здалася йому дещо солодкавою на смак, і попрямував до відомого вже пам’ятника, за яким мало стояти дивовижне передвоєнне авто.

Але «крайслера» на місці не виявилось. Як з’ясувалося з розповідей очевидців, півгодини тому чорного кольору лімузин злетів над площею і, трохи покружлявши побіля ратушевої вежі, зник у нічному небі Чортополя. Натомість Юрко побачив серед натовпу добродія з відеокамерою, в картатому кашкеті, окулярах і з сивою борідкою, зодягнутого на цей раз у непоганий чорний костюм в золотисту смужку.

— Пане Попель, — привітав його Немирич, — а де ваш пречудовий «крайслер»?

— О, пане Штундеро, перепрошую, пане Немирич, дуже радий, що ми спіткалися! — сказав замість відповіді доктор Попель.

— Я хотів би знати, чи не заглядали ви до багажника свого автомобіля? — не вдовольнявся Юрко.

— Я користаю зі щасливої нагоди зробити собі пам’ятку про побут на цьому незабутньому святі, — відповів доктор Попель.

— Розумієте, там у вашому багажнику мав бути один хлопець, — гнув своєї Немирич.

— Але я волію японські тасьми через те, що німецькі не дають потрібної чутливости на світло, — підтримав доктор розмову.

— А що, японські тасьми у вас теж можна придбати? — склав зброю Немирич.

— Ну так, я не міг його не викинути з багажника, бо я того не люблю, — почав прояснювати ситуацію швейцарець.

— А скільки у вас коштує, приміром, така відеокамера? — з’ясовував далі Юрко.

— Знаєте, він кудись пішов, як тільки я його викинув. Я не знаю, де він тепер може бути. Певно, що десь блює, — відповів доктор Попель.

— А ви не знаєте, де тут у Чортополі готель?

— Я не знаю тої новішої забудови, тим більше, що сам спинився у родини. Дуже мені приємно запросити вас до них у гості, там якраз має початися велике нічне прийняття.

Немирич хвильку подумав.

— А зручно? — завагався він.

— Я пообіцяв їм, що приведу когось зі славних українських поетів, найправдоподібніше, що вас, пане Немирич. Вони готуються. Так що дуже прошу, — і доктор кивнув у той бік, куди нібито треба було б іти.

— А вони не змусять мене читати вірші? — знову завагався Немирич, коли вони рушили.

— Їх не цікавлять ваші вірші, — розвіяв його сумніви доктор. — Їх цікавить те, що ви — славний поет.

— А-а, — розуміюче кивнув Немирич.

Вони повернули в колишню вулицю св. Івана Хрестителя і деякий час ішли мовчки. То був час зачинених брам і погаслих ліхтарів. У будинках теж стояла темрява, тільки з якогось вікна долинали ледь чутні клавесинові пасажі. На кожному кроці траплялися урни зі сміттям і коти, а може, щури, словом, якісь тварини, котрі перебігали дорогу й ховалися у підвалах з вибитими вікнами. Юрко мимоволі милувався старовинною архітектурою і думав, що б його спитати в Попеля. Нарешті він спромігся:

— Пане Попель, а ваше авто справді полетіло? Доктор уважно подивився на нього.

— Моє авто стоїть припарковане відтоді, як я приїхав.

— Тоді яким чином той хлопець міг опинитися в багажнику? — не хотів відчепитися Немирич.

— Знаєте, — дещо роздратовано почав доктор, — то не є така проста справа. Мені часами тяжко зрозуміти, що тут у вас діється. Я є прецінь громадянин Швайцарії. Я не все розумію у вашім життю. Ми перебуваємо в ріжних соціяльних системах, до того всього у нас конфедеративний устрій, а у вас — унітарний. Що кому більше подобається.

Юрко вирішив покинути тематику автомобіля й Білинкевича, оскільки доктора ці запитання явно лоскотали і змушували замість відповіді молоти всілякі дурниці. Тому, подумавши, Немирич підшукав у глибинах свого інтелекту нове запитання:

— А чим конфедеративний устрій відрізняється від федеративного?

— Я не можу вам нічого сказати, бо цілком не цікавлюся політикою, — люб’язно пояснив доктор.

— Пане Попель, розмовляти з вами — велика приємність. Чи далеко ще йти?

— Це не від нас залежить, — чомусь відповів доктор.

«Здається, він дещо поїхав мізками, — констатував для себе Немирич. — У психіатрів такі речі трапляються. А може, просто глухий і недочуває моїх питань?»

Та хоч би там як, Юрко втратив усяку охоту до спілкування з доктором-шизофреніком. Невдовзі, однак, — щойно вони з колишньої вулиці св. Івана Хрестителя повернули в колишню вулицю Короля Данила — доктор озвався до нього сам:

— Я попрошу вас у товаристві бути максимально чемним, не класти лікті на стіл, не плямкати, не шморгати носом, користуватися при їдженні виделкою, ножем і серветками, не відригувати і, даруйте на слові, не пердіти. Збереться надзвичайно вишукане товариство, і мені буде вельми прикро, якщо ви поведетеся нетактовно.

— А там будуть молоденькі дівчата чи, скажімо, жіночки для флірту? — нахабно поцікавився Немирич, який почувся дещо вколеним після докторового попередження відносно правил доброго виховання.

— До речі, там нема де переночувати, так що на це не розраховуйте, — цілком не до речі відповів доктор.

— Не розраховувати на нічліг чи на дівчат? — з’ясовував Юрко.

— Розраховуйте тільки на себе самого, — відповів йому швейцарець і, задоволено потерши руки, сказав: — Склалося якнайкраще. Ми встигли все обговорити в деталях. Прошу запукати до тамтих дверей, бо ми вже прийшли.

Вони стояли перед невимовно старим будинком, який чимось нагадував мініатюрну фортецю, і, якби Юрко трохи краще знав Чортопіль, то він здогадався би, що то — знаменита Вілла з Грифонами, до якої щодня приводять юрми туристів. Але Юрко цього не знав і тому сміливо постукав у двері.

Їм відчинив слуга в лівреї з позументом і з настільки тупим виразом обличчя, що відразу хотілося заїхати йому поміж брови. Це бажання посилювалося в Немирича ще й тим, що зовні слуга дуже нагадував йому якогось надзвичайно відповідальною чоловіка, тільки от кого саме, зорієнтуватись не міг. Слуга повів їх нагору дерев’яними сходами, попередньо прийнявши від доктора відеокамеру і з глибокою поштивістю сховавши її до якоїсь ніші. Сходи, та й весь будинок, освітлювалися лише свічками, яких було воістину безліч. Згори долинала якась солодка музика на тлі негучних і люб’язних розмов.

Між першим і другим поверхами був майданчик і на ньому — непробивні з вигляду двері з лев’ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левовою носа, і двері прочинилися.

— Пане Немирич, — звернувся доктор. — Прошу зайти до гардеробу і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.

Юрко зайшов до кімнати з шафами й дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций