Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 30 декабря 2014



Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув.



Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.



- Доброго ранку, - сказав я.



- Доброго ранку, - відповіла вона і підійшла до ліжка. - Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?



- Поранений у ноги. I голову зачепило.



- Як ваше прізвище?



- Генрі. Фредерік Генрі.



- Зараз я вас умию. Але пов’язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.



- А міс Барклі тут?



- Ні, тут такої немає.



- А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?



Сестра засміялася.



- То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.



Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов’язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.



- Де вас поранило?



- На Ізонцо, на північ від Плави.



- Де це?



- На північ від Горіції.



Я бачив, що вона ніколи не чула про ті місця.



- Болить?



- Ні, тепер не дуже.



Вона встромила мені в рота термометр.



- Італійці ставлять під пахву, - сказав я.



- Помовчте.



Витягши термометр, вона подивилась і одразу ж струснула його.



- Скільки?



- Вам ні до чого знати.



- Ну скажіть.



- Майже нормальна.



- У мене ніколи не буває жару. Зате в ногах повно старого залізяччя.



- Як це розуміти?



- А так, що вони в мене нашпиговані осколками від міни, старими гвинтами, матрацними пружинами і всяким таким добром.



Вона похитала головою і усміхнулась.



- Коли б у ваших ногах було хоч одне чужорідне тіло, виникло б запалення і жар.



- Гаразд, - сказав я.- Ось побачимо, що з них витягнуть.



Вона вийшла з кімнати й повернулася з літньою сестрою, що була рано-вранці. Вони разом узялися стелити постіль, не піднімаючи мене з ліжка. Такого я ще не знав і був дуже потішений.



- А хто у вас начальник?



- Міс Ван Кемпен.



- Скільки в госпіталі сестер?



- Оце лише ми дві.



- I більше не буде?



- Мають приїхати ще.



- Коли?



- Не знаю. Як на хворого, ви занадто цікавий.



- Я не хворий, - сказав я. - Я поранений.



Вони закінчили стелити, і тепер я лежав на чистому гладенькому простиралі, а ще одним таким самим був укритий. Місіс Уокер вийшла і принесла піжамну куртку. Вони натягли її на мене, і я відчув себе чепурним і гарно вбраним.



- Ви надто ласкаві до мене, - сказав я. Сестра (її звали міс Гейдж) тихенько засміялась.- Чи не дали б ви мені води? - спитав я.



- Ну звісно. А тоді поснідаєте.



- Я не хочу снідати. А віконниці відчинити не можна? Досі в палаті був присмерк, та коли відчинили віконниці, її залило ясне сонячне світло, і я побачив балкон, а за ним череп’яні дахи й комини будинків. Я подививсь ген за ті дахи й побачив білі хмари і синє-синє небо.



- То ви не знаєте, коли приїдуть інші сестри?



- Нащо вони вам? Хіба ми погано вас доглядаємо?



- Ви дуже добрі до мене.



- Чи не подати вам судно?



- Можна спробувати.



Вони трохи підняли мене й подержали, проте марно. Потім я лежав і дивився крізь відчинені двері на балкон.



- А коли буде лікар?



- Коли повернеться. Ми вже подзвонили туди, на озеро, щоб викликати його.



- Невже немає інших лікарів?



- Він приписаний до нашого госпіталю.



Міс Гейдж принесла графин з водою і склянку. Я випив три склянки води, тоді сестри пішли, а я якийсь час дивився у вікно й нарешті знов заснув. Потім трохи підснідав, а пополудні до мене завітала сама начальниця, міс Ван Кемпен. Я їй не сподобався, а вона не сподобалась мені. Мала на зріст, аж надто прискіплива і всім невдоволена. Вона пустилася в довгі розпити і, як видно, визнала за ганебне, що я служив у італійців.



- Можна мені пити вино до їжі? - запитав я її.



- Тільки за приписом лікаря.



- А поки його нема?



- Ні в якому разі.



- Ви сподіваєтесь, що він таки приїде?



- Ми подзвонили йому на озеро Комо.



Вона вийшла, і до палати повернулася міс Гейдж.



- Навіщо ви образили міс Ван Кемпен?- запитала вона, вправно зробивши мені якусь послугу.



- Я не хотів її ображати. Але вона страшенно бундючна.



- А вона каже, що ви надміру вибагливі й грубі.



- Я не був грубий. Але справді, що за госпіталь без лікаря?



- Та він же приїде. Йому подзвонили на озеро Комо.



- Що він там робить? Купається?



- Ні. У нього там клініка.



- А чом не взяти іншого лікаря?



- Ну годі, годі. Будьте слухняним хлопчиком, і він приїде.



Я послав по швейцара і, коли той прийшов, сказав йому по-італійському, щоб купив для мене у винарні пляшку “Чінзано”, бутельок к’янті й вечірні газети. Він пішов і приніс пляшки, загорнуті в газету, тоді розгорнув, на моє прохання відкоркував і поставив обидві під ліжко. Я лишився сам і якийсь час лежав собі, почитуючи газети: вісті з фронту, списки загиблих офіцерів з усіма їхніми нагородами, - а тоді сягнув рукою вниз, підняв з підлоги пляшку “Чінзано” й поставив собі на живіт, відчуваючи, як скло холодить шкіру, і почав пити маленькими ковтками, за кожним ковтком притискаючи пляшку дном до живота, щоб на шкірі відбивались кружальця, і дивився понад дахами, як темніє небо. За вікном кружляли ластівки, і я дивився на них та на дрімлюг, що злітали над дахами, і пив “Чінзано”. Міс Гейдж принесла мені в склянці збиті з цукром жовтки. Коли вона зайшла, я спустив пляшку з вермутом на підлогу за ліжко.



- Міс Ван Кемпен звеліла влити сюди трохи хересу, - сказала вона,- Не треба її ображати. Вона уже в літах, а з госпіталем багато клопоту. Місіс Уокер надто стара і не може їй допомогти.



- Вона чудова жінка,- мовив я.- Скажіть, що я їй дуже вдячний.



- Зараз принесу вам вечерю.



- Можна й не приносити, - сказав я.- Я не хочу їсти.



Коли вона принесла тацю й поставила на столик коло ліжка, я подякував і трохи попоїв. Тим часом надворі зовсім споночіло, і я бачив, як по небу перебігають промені прожекторів. Я дивився на них та так і заснув. Спав я міцно, тільки раз прокинувся, аж спітнілий з ляку, а тоді знову заснув, намагаючись відігнати від себе те привиддя. Прокинувсь я задовго до світанку і чув, як співали півні; і лежав без сну, аж поки почало розвиднятися. За той час я встиг стомитись і, коли зовсім розвидніло, знову заснув.













Розділ XIV











Коли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною.



- Доброго ранку,- сказала вона.- Спалося добре?



- Еге ж, дякую,- відказав я. - Чи не можна привести перукаря?



- Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце.- Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня.- Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком,- сказала міс Гейдж. - Чому ви не попросили в мене склянку?



- Думав, ви не дозволите пити.



- Я й сама випила б з вами.



- Ви просто золото.



- Недобре пити самому, - сказала вона. - Не робіть цього.



- Гаразд.



- Приїхала ваша знайома міс Барклі, - сказала вона.



- Справді?



- Еге ж. Мені вона не сподобалась.



- Сподобається. Вона дуже хороша.



Вона похитала головою.



- Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. - I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. - Трохи підведіть плече - сказала вона. - Так, добре.



- Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?



- Зараз пошлю швейцара.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций