Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 29 декабря 2014


— Ой! — скрикнула вона несамовито, зірвалась на ноги, відскочила й глянула з-під руки.

— Зіньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть відціля!. Чого ти сюди прийшов? Тільки лякати мене!.

І вона кинулась до його та й почала відпихати від себе. А він однією рукою обхопив її, маленьку, за стан і підняв угору…

— Геть!. Чого ти причепився?. Діду, та скажіть йому!. Оце ще вигадки!.

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

— А ти ж, кошеня дряпуче! — скрикнув Зінько і вмить схопив другою своєю рукою обидві її руки. — От же тобі! В неволі!.

— У неволі!. Який гарний!. Пусти!. Здоровий, як ведмідь, дак і радий!. Пусти, а то плакатиму!. — казала вона й справді плачущим голосом.

Зінько пустив. Вона враз вихопилась од його, відбігла геть далі й зареготалась веселим дзвінким сміхом.

— Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, і не плакала б… А одурила!

І вона аж стрибала з радощів, а Зінько й сивий дід дивилися на неї ніжно-ласкавими очима, веселі й щасливі. «І де вона в бога, оця ясочка, взялася?» — шепотів дід. А ясочка вибігла на сонце і стояла вся променисто-золота, і золоті бджоли бриніли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голівонькою, кивала рукою на Зінька й казала:

— А що? втекла! І не доженеш тепер, і не доженеш!. Бо по пасіці бігати не вільно, — дідусь не велять! А що?

— Годі вже! Я не наздоганятиму. Іди та сідай з нами!

— От! А ти мені знову руки крутитимеш?

— Іди, іди, — я не дам, — казав дід.

— Ну йди ж! — закликав і Зінько.

— А не займеш?

— Та не займу, кажу ж тобі! Ось я ляжу, — сказав Зінько і справді ліг, розкинувшися в холодку. — Ну та й гарно як тут після спеки!

— Бач, гарно!. А чого досі не приходив сюди? — сказала Гаїнка, сідаючи біля його.

— Поки справився дома — та те, та се… Вона почала ховати під очіпок непокірне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

— Ат, се мені волосся!.

Цей гайок і пасіка були Колодіїв, але Зінько становив сюди на літо й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дід, беріг пасіку. Дід Дорош був старий, але ще кремезний чоловік. Усе літо він жив на пасіці, мало коли й навідуючись додому. Він таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дідову думку, з його не могло бути нічого доброго. Замісто щоб хазяйнувати по-божому, він заприятелював із Денисом, із Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на відробітки гроші, почав притискати людей… І сам жити став уже не так: закривився на якогось чи міщанина, чи бог його зна на кого… в горілку став укидатися… Все те не подобалося старосвітському дідові.

— Земля — мати, — казав він, — шануй її, то вона тебе озолотить, а оті генделі всякі, то чорт зна що! То від лукавого!. З того добра не буде!.

Він давно віддав синові все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу він сказав Остапові, що не туди він верне, дак той йому й одрізав:

— Не ваше діло, тату! Ви своє відробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

— Аби розумно та по-божому, — відказав старий і більше вже й не озивався за це. Він сам мав таку вдачу, що коли робив яке діло, то щоб ніхто не встрявав і не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мішавсь і до сина. Щоправда, він міг зовсім одібрати в його хазяйство і знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тоді повстали б у сім’ї сварка та незлагода, а дід Дорош цього не любив і, як чуми, страхався. Умерти хотів по-божому, в упокої та в злагоді з усіма. А що синові порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пішов, і не слухає вже, чи йому що відкажуть, чи ні. А дивитися на все те не хотілось, — через те він, скоро починалась весна тепла і бджолу з омшаників заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, і вже рідко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку білу принесуть щонеділі, а їсти він і сам собі зварить. Так жив аж до осені, аж поки бджола переїздила до омшаника, — з нею вертався й дід до села.

Сьогодні, зараз по обіді, Гаїнка побігла з дому до матері, а звідти — до діда, на пасіку. Зінько ж не схотів іти до тестя, а прийшов просто сюди і оце лежав тепер у холодку під деревом, упиваючись свіжим запашним повітрям, а біля його сиділа й щебетала Гаїнка, а дід Дорош докидав часом і собі слівце.

— А батько питались, — казала Гаїнка, — чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там діло… Питалися, чи ти дома будеш? «Ні, — кажу, — і він до дідуся піде… »

— Яке ж там діло? — цікавився Зінько.

— А хіба я знаю? Казали — діло… Та вони сюди прийдуть сьогодні, то сам і попитаєш.

— Гаразд.

— А що, сину, — питав дід Дорош, — який хліб?

— Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

— Коли б то бог дав!. А то все неврожай та неврожай, — зведуться люди нінащо! — бідкався дід.

— А зведуться, діду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то ліси рубають, а земля сохне, і дощів меншає… І виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

— А як же їй силу вертати? — питав дід. Зінько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзі, але дід і слухати не хотів, тільки рукою махнув:

— Ат! Вигадки! Колись і вчених не було, та які врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вчені понаставали, не вірять нічому старосвітському, все в їх дурниця! Гнівається земля — тим і не родить! От що!.

— Хіба земля жива, діду? — спитала Гаїнка.

— А ти думаєш — ні? Вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по їй грішник іде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається.

— Та чого ж вона гнівається? — спитався, усміхаючись, Зінько.

— Того, що її не шанують! Вона — наша мати, вона — свята! Її цілувати треба, кланяючись!. А в нас що роблять? Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по їй. Іграшки йому!. Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От воно й родило і на вгороді, й на полі. А тепер іде молодиця, прости господи, як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти задрипана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона, свята, й гнівається.

Гаїнка глянула на свої коліна й побачила там плахту; тоді лапнула себе за голову: неслухняне русяве волосся все вилося з-під очіпка. Вона мерщій ухопила хустку, що лежала біля неї, й напнулася.

— Ні, діду, — відказав Зінько, — тут не в тому сила.

— Ат! — перепинив його дід. — От я тебе люблю дуже, Зіньку, що ти добрий чоловік і гарно, по-божому, живеш, а то вже не люблю, як ти з книжок почнеш верзти всячину. То вже від лукавого, оті книги.

— Адже й євангелія — книга, — сказав Зінько. Дід розсердився:

— Що ти рівняєш? То євангелія, а то казна-що!. От уже не люблю!.

По стежці від поля почулася хода.

— Батько, батько йдуть! — скрикнула Гаїнка. І справді, незабаром на краю пасіки стала висока гарна постать Остапова.

— Здорові, тату! З неділею.

— Здоров, сину! І тебе з неділею.

— І ти тут, Зіньку? Здоров!

— Здорові, тату!

— А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й діло є.

— Казала мені Гаїнка. Яке ж там діло?

— Нехай же згодом, — одпочину трохи. Сів до гурту й почав розпитувати діда Дороша про пасіку. Погомонівши, сказав до зятя:

— А ходім, Зіньку, до того лану, що біля кривої балки, я там щось хочу тобі показати.

— І я з вами, — скочила Гаїнка.

— Ні, ти не ходи, — звелів батько. — Ми зараз вернемось.

— Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть із зятем пішли з пасіки. Вийшовши на поле, пішли помалу серед високих житів. Зінько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм ділом. Як уже відійшли трохи геть, той загомонів:

— От що, Зіньку: е в мене одно діло дуже добре.

— Ану, скажіть!

— Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

— Ще б пак!

— Що, якби нам її в посесію взяти?

— Еге! Де ж таки? Дві з половиною тисячі десятин! Хіба ж то на нашу силу?

— Аби схотіли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, візьмемо землю, а тоді поділимо частками — скільки кому треба. Адже тобі треба?

— Та трохи таки треба…

— І гаразд! І добре! — зрадів Остап. — Візьмеш скільки схочеш.

— Або ще й на скільки грошей вистачить.

— За гроші не турбуйсь! — одказав Остап. — Коли в тебе зараз усіх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобі грошей добуду.

— Спасибі вам, тату!

— Дак виходить — пристаєш?

— Чому — ні? Як уся громада пристане, то й я.

— Та ні ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так — товариство, гурт.

— А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гурті?

Остап почувався, що тепер він аж у самих суточках.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций