Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 29 декабря 2014



Вони протестували проти „насильственной украинизаціи”! Вони вимагали від Уряду заходів проти такої несправедливости; в ім’я гуманности, людськости, в ім’я занедбанах прав великої руської нації вони домагались обмеження українських жорстокостей.

І це як раз у той момент, коли з’їзд учителів з усієї України виносив свої такі боязкі, такі скромні постанови;

1) „Просити Центральну Раду звернутися до міністра народньої освіти й до вищих шкіл на Україні з тим, щоб вони всякими способами полекшили читання викладів на українській мові”.

Це в справі вищої школи, про „насильственную украинизацію” якої в першому пункті резолюції ще таке говориться:

„Не ухвалюючи наперед, як зложиться наука в вищих школах на Україні, в якій мірі будуть потрібні вищі школи мішаної що до мови науки, або окремі школи з наукою в рідній мові, необхідно зараз звернутися до українських учительських робітників у вищих школах, що живуть поза теріторією України, предкладаючи їм негайно перенести свої виклади на Україну;

„2) Звернутися до тих професорів і учителів вищих шкіл, що опановують українську мову, з закликом перейти в своїх лекціях до сеї мови або бодай відкрити паралельні курси на сій мові”.

Що ж до середньої школи, то педаґоґічний з’їзд вимагав такого страхіття:

„1. Українські середні школи повинні бути засновані в найближчім часі. 2. Удержувати їх треба засобами казни. 3. В першу чергу треба одкривати ґімназії. 4. Середня школа повинна бути з спільною наукою. 5. Основувати всі середні школи не тільки по більших містах, але й по селах, а де населення цілком українське, українізувати й старі школи. 6. Професіональні школи одкриваються в міру потреби. 7. Наука української мови, історії й літератури обов’язкова в усіх школах на Україні. 8. В тих школах, де учні в більшости українці, в приготовляючій і в І-й клясі наука зовсім українська, а в инчих клясах тільки виклад мови й предметів українознавства, але по двох роках у всіх тих школах наука зовсім українська. 9. При українських гімназіях творяться російські паралельки там, де того вимагає значна меньшість руських. 10. Там, де покажеться значна меншість українських дітей, забезпечується виклад української мови”.

(Резолюції Педаґоґічного З’їзду в Київі 5-го квітня 1917 року).

І от проти такої „насильственной украинизаціи” руська демократія, руська буржуазія, руське чорносотенство й руський обиватель, скликаючи збори й з’їзди, палко обурено протестували.

І яку характерну для руської інтеліґенції, яку обмаслену єлеєм чистого розуму форму надавала своїм чисто звірячим емоціям!

Наприклад, телеґрама до міністра А. Мануйлова:

„Загальні збори союза комітетів батьків і педаґоґічних рад вітають у вашій особі першого відповідального міністра народньої осьвіти, який скасував шкільне кріпацтво; тепер ця школа вільна на шляху розвитку її виховання майбутніх вільних громадян, вільна в своїм національнім самоозначенню. Але (!) збори гадають, що тепер середня школа повинна зберегти свій основний за-гальноросійський характер з бажаним у ній курсом українознавства”.

А от, наприклад, ще один зразок. Телеґрама також, але від „Групи корінних Малоросів” (секція Югоросів, чорносотенців). „Новое Время” з 30 квітня вміщує цю телеґраму під таким заголовком: „Протест проти примусової українізації школи в Малоросії”:

„У вільній російській державі, збудованій на точно додержаних правних основах, усім громадянам повинна належати воля культурно-національного самоозначення й через те тим з малоросів, які вважають себе за українців, се-б-то за представників цілком окремого народу, повинна належати широка воля культурно-національного самоозначення, але тільки при умові недопущення ніяких проявів примусової українізації тих малоросів, які вважають себе руськими та при умові непорушного збереження за руською мовою значіння державної мови…”

І це ж усе говорилось у той час, коли ще не було зроблено ні одного розпорядження уряду про фактичне заведення української мови не то що в вищих чи середніх, але й нищих, народніх школах; коли не було видано на українізацію ні одної копійки з тих міліардів, які що року смоктались з українського народу; коли в Київі тільки на приватно-громадські кошти закладались українські ґімназії; коли уряд пальцем не кивнув, щоб хоч у якійсь мірі реалізувати свої прінціпіальні заяви про право українців на національно-культурне самоозначення.

6. Знамените „але” на ріжних підлевах.

І як надзвичайно цікаво виступало раз-ураз зараз же після отого нещасного, заялозеного „права національного самоозначення” оте „але”! У всіх, без виїмку, кляс і течій руського громадянства! Тільки на ріжних партійних підлевах.

Почнемо з чорносотенця:

„Кіевлянинъ” (12. IV. 17.):

„Змагання до культурно-національного самоозначення цілком природне для кожного народу й йому не треба ставити перешкод (!), але це завдання безумовно здійсниме й без автономії, лише при умові утворення широкої самоуправи, яка відповідала б місцевим краєвим ознакам”.

Ліберальний буржуа, кадет:

8-й всеросійський партійний з’їзд партії „народной свободи” від 10—11 мая 1917.

Кожна промова, кожний доклад починається з науково-обставлених, ліберальних заяв про „право національного самоозначення”, але „Партія народньої свободи для теперішнього моменту не вважає правильним розв’язання питання в напрямі утворення національно-теріторіальної автономії”. (Промова П. Мілюкова, голови партії).

Замісць того пропонується та сама кіевлянинська широка самоуправа, яка в кадетів називається „провінціальною автономією”.

Руський демократ, соціальдемократ-меньшевик:

Окружний з’їзд у Київі в перших числах мая (н. ст.). Референт, лідер партії: „Признаючи право націй на самоозначення, ми не ставимо перешкод (!) [цілком, буквально, так само, як „Кіевлянинъ”, що казав „не треба ставити перешкод”!] ніяким формам самоозначення, але активно піддержуємо тільки ту форму, яка не шкодить інтересам пролетаріату”.

А через те, цілком одкидаючи федерацію, не погожуючись на національно-теріторіальну автономію, київська окружна нарада рос. со-ціальдемократичної партії (меньшевиків) визнає право країн на автономію, яка б забезпечувала… культурно-національні домагання націй.

Але „до компетенції краєвих представницьких зібрань не належать питання, що торкаються оборони, міжнародніх зносин, митових договорів, залізничих і водних шляхів, почт і телеґрафів, монети, мір і ваги, карного, цівільного, торговельного й робітничого законодавства”.

І тут же, не всилі зтримати своєї мозговичної, теоретично-інтеліґентської половини натури, конференція стає перед портретом Маркса в ортодоксальну позу й суворо-натхено заявляв:

„Рівночасно нарада вважає, що буржуазно-націоналістичні змагання, які роблять складними завдання революції, затемнюючи клясову свідомість пролетаріату й загрожуючи його єдности, повинні стрічати иайрішучіщу одсіч з боку с.-д. робітничої партії. В єдности пролетаріату лежить запорука його сили й перемоги найвищого добра загально-людської культури. Найкращим способом боротьби з воюючим націоналізмом є протиставляння йому пролетарського інтернаціоналізму та виявлення клясових протирічностей серед кожної нації”. (Резолюції конференції.)

Воістину, ці люди на стільки були засліплені своїм „воюючим націоналізмом”, своїм темним, жадним, гарчащим чуттям національного панування, що не бачили, як обіймалися з чорносотенством, як затемняли клясову свідомість працюючих, як затирали протиріччя між „Кіевляниномъ”, „Речью”, з одного боку та „Кіевскою Мыслью” й „Рабочею Газетою” з другого.

І мало того, що вони не впускали ні на крихту свого панування, що лицемірно ґвалтували проти можливости уступки, вони ще лаяли нас за те, що ми сміли хотіти свого визволення. Лаяли кожний по своєму, вибіраючи з свого політичного лексікону ту лайку, яка кожній ґрупі здавалась найбільш дошкульною й разом з тим аґітаційною.

Чорносотенство лаяло мазепинцями, сепаратистами, німецькими запроданцями. Кадет-буржуа називав „вузькими шовіністами, тупими націоналістами. Демократ, особливо соціаліст, буржуазними націоналістами, контрреволюціонерами й реакціонерами.

Наприклад:

„Рабочая Газета”, початок мая 1917 p.: „Трівожні вісти приходять з України. Судячи з донесень комісарів виконавчого Комітету, там дуже сильні національно-федералістичні змагання майже цілком відділитися від Росії, скликати самостійні Установчі Збори України й Новоросії. Ми самі висуваємо прінціп самоозначення народів, які заселяють Росію, й домагаємось найширшого самоозначення навіть у краєвій автономії, але федералістичний рух на Україні мав характер національної виключности, дрібно-буржуазний, реакційний характер. Коло гасла відділення України гуртуються, як радикальне крило українських націоналістів, так і багато бувших столипинців, що сподівають знайти в йому підйому для контрреволюційної кампанії”.

Отже, навіть столипінцями нас лаяно. Більше вже нікуди.

(Для повноти картини ще треба одзначити теоретичне, ґазетне відношення російських есерів і большевиків до українського питання.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций