Кобилянська Oльга Юліанівна Царівна — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 25 декабря 2014


— Ну, так до чого ж йому гувернантка? — спитала тітка.

— Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, — так її любить, що боже! Але-бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.

— Авжеж! — Тут тітка зітхнула.

— Тоді нехай панна Марія йде до свого любимця, — докинула вдовиця.

— Та так! Бо й куди ж їй подітися? Хто візьме на службу стару гувернантку? А він, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, пані, як він гордо голову носить?

— О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.

— Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, пані!

— Ну, щодо того, то, може, й справді старі очі не довиджують добре. Але я чую, що надлісничий хоче, аби він покинув студії юридичні та й вступив на теологію. Воно й не було би зле, — філософувала стара. — Нехай вступить в стан божий і молиться за гріхи своїх родичів. Йому, правду сказавши, і нема іншої будучності; по нім видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, боженьку! — зітхнула. — Які ж то не раз люди на світі бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! — Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глибоко. Опісля поправила окуляри на носі, уста знизились в кутиках, і вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтіли.

Тітка підвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо на мені.

І до сьогоднішньої днини не можу я догадатися, що той погляд мав мені сказати.

Пам’ятаю лише, що мої уста мимоволі затремтіли згірдливо й що я вийшла з кімнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею. її погляд стрітився з моїм. Глибокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилі опустила вона руки з панчохою на коліна, присунулася ближче до тітки — і я чула інстинктивно, що тепер почнеться обмова моєї особи.

Я його вже два дні не бачила. А нині так хотіла його побачити!

Надворі прегарна, ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликає дивну тугу з усіх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.

Орядина не дуже люблять дома.

Мені здається, що я мала би йому багато що оповідати.

Мене обняла нетерпеливість, туга; я сміюся сльозами, а плачу радістю. перенятим плачем!

Чому це так? Боже мій, чому!

Але я не чуюся нещасливою, як перше, о ні! Я щаслива!

Я знаю, як він зветься. Він зветься — Василь.

Василь! — це гарне ім’я.

Ми ходили вчора з Леною за орудками[19] для тітки в місто, і нам лучилося бачити його. Чим ближче він до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розліталися мені в голові, мішалися чомусь; а коли надійшов уже зовсім близько, то я замовкла цілком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очі, і він справді нас поздоровив. Його погляд спинився на мені так. сама не знаю, як! Я відчула його так, як не відчула ще ніякого погляду досі.

Він минав по моїй стороні, а мені навинулась думка, що він змінився в тій самій хвилі. Який же він гарний!

Ми познайомилися. Воно склалося так: від кількох днів пробував у нас один товариш вуйків, професор з Р., на ім’я Лорден. Бажаючи його з своїми тутешніми товаришами познайомити, велів вуйко нам всім надвечір зібратися й піти в міський город[20]. Туди сходились всі знайомі. Вечір був прегарний, воздух свіжий; в городі грала добра музика і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.

Я була нині — як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавім настрої) — «неприступна». Якась томляча туга загніздилася мені в серці.

Зі входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цікаво обвів мій погляд групи людей: перші, другі; стрів знайомих; звичайні лиця, а нині начеб нудніші, як звичайно.

Пішли далі, — я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.

— Ходім туди! — кликнула втішно. — Он туди, близько альтани! — І, звернувшись живо до тітки, шепнула їй кілька слів до вуха. Мені причулося ім’я Зоні, і я глянула на вказане місце. Під величезною, добре мені знайомою липою сидів надлісничий зі своїми «жінками», а біля них один молодий судовий практикант, Ленина і Зонина «тайна». Тітка звернулася туди, а ми обі за нею.

Дуже живо й дуже галасливо відбулися привітання. Не побалакавши ще як слід, найшли десь уже й причину до найсердечнішого сміху. Розділились коло двох столів і посідали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник і собі сів біля їх, веселий і ласкавий до Зоні, хоч Лена горнеться більше до його.

Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.

— Де Василь дівся? — спитала бистро. — Василю! — кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалилася від нас, розглядаючися на всі сторони живо.

Відчувши, о що річ іде, мені стало ніяково, і я була готова підійти до панни Марії, але тут схопила мене Лена за руку.

— Пожди, — мовила, — не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марією, він і так казав мені колись-то, що рад би тебе пізнати. Панна Марія розбесідувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесіду!

— А я таки піду до неї, — відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зоні вона не боялася, бо була гарніша від неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов кліщами.

— Яка ти! — сміялася насилу. — Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. — І справді почувся десь Зонин голос біля нас.

— Я би лише рада знати, — гомоніла вона, — чому ти нас покинув!

— Невже ти за моїм товариством скучала? — чути було відповідь трохи іронічну.

— Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.

І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, якби в землю запалися.

Ми осталися самі.

Я була змішана й не знала, що промовити. До того здавалося мені, що тітка, котра недалеко сиділа, підслухує кожде моє слівце, слідить за кождим моїм рухом і загомонить кождої хвилі по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цій хвилі розлягся вимушений сміх її, а з ним злилося і вуйкове добродушне, широке «ге-ге-ге!». Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й мені не було чого боятися.

— Не погуляти б і нам трохи по саду? — спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.

— Добре! Ходім!

І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесідуючи. Переходячи попри «наших», задержався він на хвильку, бо панна Марія хотіла йому щось сказати.

— Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я її ніде не бачу. Як забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.

— Лишіть їх, панно Маріє! — перебила тітка скоро. — Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою. Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!

Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався насилу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут.

— Еге! пане studious[21]! — почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. — Це справді ви, Орядин?

— А я, я! — відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.

— Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам’я[22]?

— Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! — вмішалась тітка. — Вже цілком перехрестили нашу Наталочку. ха-ха-ха.

— Еге, гм, еге! — воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

— Ій-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

— Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

— Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися — страх! Я його за те, що «пік» за греку[23], а він мене, як говорив, за мою «зухвалість». Як же він вам подобається? — І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

— Причаєного, кажете.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций