Андре Моруа З “Життя людей” — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 21 декабря 2014



Недосконалість перших приладів дозволило розрізнити лише неясне вовтузіння цих істот, щось схоже на тремтливий слиз, що привело навіть такого авторитетного дослідника, як А.33, до висновку, начебто ці земні колонії складаються з істот, злитих в один живий організм. Сучасні прилади дозволяють встановити, що це не так.

Ми ясно розрізняємо окремих живих істот і навіть можемо слідкувати за їхніми пересуваннями. Плями, помічені А.33, в дійсності виявилися величезними гніздищами, які можна до певної ступені порівняти з нашими ураніанськими містами; ми їх називаємо “людськими мурашниками”.

В цих мурашниках гніздяться малесенькі істоти - люди. Це безкрилі двоногі ссавці з негустим волосяним покриттям, в більшості своїй забезпечені штучною епідермою. Тривалий час вважалось, що вони самостійно виділяють цю додаткову шкіру зі своїх залоз. Одначе власні спостереження дозволили мені з впевненістю відкинути цю гіпотезу; насправді мешканці Землі, підкоряючись могутньому інстинкту, збирають шкури звірів та рослинні волокна, які склеюють так, аби вони захищали їх від негоди.

Я не випадково використав слово “інстинкт” і хочу з перших же сторінок цієї праці ясно виразити свої ставлення до питання, яке взагалі ніколи не мало виникати, але тим не менше, особливо в останні роки, обговорювалось з неналежною легкодумністю. Дивна мода з’явилась у наших природознавців молодшого покоління: деякі з них припускають в цих земних організмів присутність розуму, подібного до нашого! Нехай інші доводять абсурдність подібних “теорій” з релігійної точки зору - це не моя спеціальність. Я ж у своїй книзі покажу, наскільки ці погляди необґрунтовані з точки зору науки.

Звісно, захоплююче видовище, що постає перед спостерігачем, коли він вперше роздивляється через ультрателемікроскоп певну подобу слизу і зненацька починає розрізняти окремих істот та живі сценки їхнього життя, викликає цілком зрозумілий ентузіазм. Ми бачимо довгі вулиці-дороги, вздовж яких мешканці Землі рухаються в різних напрямках, зупиняються і, здавалось би, навіть розмовляють між собою; ми бачимо маленькі індивідуальні гнізда, де самець та самка піклуються про свій виводок; ми бачимо пересування армій або будівельників за роботою… Одначе для серйозного вивчення цих тварин простого спостереження випадкових явищ недостатньо. Надзвичайно важливо створити найбільш сприятливі умови для спостережень і не менш важливо, щоб ці умови були як найрізноманітнішими.

Саме це ми і й спробували зробити шляхом проведення цілої серії різноманітних дослідів, описаних нижче. Але перед тим, як приступити до їхнього викладу, я хочу, аби читачі уявили собі, з якими величезними труднощами було пов’язане здійснення нашого проекту. Щоправда, експерименти на далеких відстанях стали відносно доступними з тих пір, як у нашому розпорядженні опинились W-промені, що дозволяють брати предмети, маніпулювати ними і навіть переносити їх через космос. Але для поводження з такими крихітними й крихкими істотами, як люди, навіть W-промені - занадто грубий і недосконалий інструмент. Під час перших дослідів вони частіше вбивали звіряток, яких ми хотіли дослідити. Для того, аби набути необхідних навичок поводження з живою матерією, нам довелося створити передаточні пристрої надзвичайно високої чутливості. Зокрема, коли ми вперше розпочали переносити живих істот з однієї точки земної поверхні до іншої, ми не врахували їхньої низької опірності. Ми переносили їх занадто швидко крізь розріджений тонкий шар атмосфери, що оточує Землю, і вони вмирали від задухи. Довелось спорудити спеціальну променеву камеру, в якій транспортування не виявляло на піддослідних згубної дії.

Точно так само, коли ми тільки розпочали розділяти на секції та переносити половинки людських гнізд, ми не відразу визначили особливості будівельних матеріалів, що використовуються мешканцями Землі. Лише по тому ми навчились маніпулювати половинками гнізд, попередньо зміцнівши їх відповідними випромінюваннями.

Нижче читач знайде мапу того району земної поверхні, де проводилась більша частина експериментів. Прошу вас звернути особливу увагу на два великих “людських мурашника”, де були здійснені перші досліди: ми назвали їх “Ненормальний мурашник” та “Нормальний мурашник”, і обидві ці назви були сприйняті астросоціологами.

Назви були обрані у відповідності з тим, що обидва цих мурашника побудовані за зовсім різними планами. Перший вражає неймовірно заплутаною мережею вулиць, в той час, як другий відрізняється майже геометричною правильністю планування. Між цими мурашниками знаходиться лискуча смужка, видимо, морська протока. Самий великий на Землі - “Геометричний мурашник” - побудований по ще більш впорядкованому плану, ніж “Нормальний мурашник”, але він розташований дуже далеко від перших двох “людських мурашників” і відокремлений від них широкою лискучою поверхнею.

Зізнаюся, коли я готувався до першого експерименту, мною оволодів глибокий неспокій, хоча я мав у розпорядженні відповідне обладнання. 

Поряд зі мною знаходились чотири моїх, не менш схвильованих, учня, і ми всі п’ятеро по черзі вдивлялися в чарівливий мініатюрний краєвид на екрані ультрателемікроскопа. Спрямувавши наш прилад на “Нормальний мурашник”, ми обрали найвільнішу ділянку, аби ясніше визначити реакцію людей на наше втручання. Тоненькі деревинки виблискували в променях весняного сонця, а поміж дерев можна було розрізнити багацько крихітних нерухомих комах, що утворювали неправильні кружальця; в центрі кожного такого кружальця стояла одна ізольована комаха. Спочатку ми пробували розгадати значення ігри, що була вигадана ними, але, не прийшли до жодного висновку і спробували застосувати промінь. Результат був вражаючий. В ґрунті утворилась вирва, деякі комахи виявились похованими під викинутою землею, і відразу ж усі інші заворушились. Найдивовижніше, що їхні дії здавались майже розумними! Одні кинулись відкопувати своїх завалених землею одноплемінників, інші побігли за допомогою. І доволі швидко безлад, створений нами, був знешкоджений. Опісля цього ми ще декілька разів застосовували промінь в різних точках земної поверхні, одначе намагались обирати незалюднені райони, аби не наражати об’єкти наших досліджень на непотрібну небезпеку. При цьому ми вчились зменшувати інтенсивність випромінювань і діяти більш вибірково. Лише впевнившись в результатах нашого впливу, ми приступили до першої серії експериментів.

Я розробив програму, згідно якій ми мали вилучити декілька істот з різних “людських мурашників”, позначити їх і перенести у віддалені райони, щоби потім визначити, чи зможуть вони знайти шлях до свого рідного “людського мурашника”. Спочатку, як я вже казав, ми зіштовхнулися з не передбачуваними ускладненнями: по-перше, тому що піддослідні тварини вмирали під час транспортування, а по-друге, тому що ми не врахували штучної епідерми, яку виробляють ці створіння. Вони з надзвичайною легкістю звільняються від свого верхнього покрову, тому ми губили їх з поля зору, лишень вони втрапляли до чужого “людського мурашника”. Згодом ми здирали з них верхню епідерму під час транспортування, щоб безпосередньо позначити їхні тіла, але в цих випадках, ледь діставшись до “людського мурашника”, тварини робили собі нову епідерму.

Нарешті, набувши достатнього досвіду, мої асистенти навчились за допомогою ультрателемікроскопа спостерігати за піддослідними тваринами, не гублячи їх з поля зору. Вони встановили, що в 99 випадках зі 100 наші піддослідні поверталися на те саме місце, звідки були вилучені. Я здійснив транспортування двох самців з “Ненормального мурашника” до самого віддаленого, так званого “Геометричного мурашника”. За десять земних діб по тому мій славний учень Е. Х.33, що день та ніч слідкував за ними з небувалою завзятістю, повідомив мені, що обидва піддослідних повернулися до свого “Ненормального мурашника”. Вони повернулися, не дивлячись на цілковите незнання місцевості, до якої я їх переніс, до того ж це були домосіди - попередньо ми тривалий час з ними спостерігали, - які напевне бачили настільки віддалений “людський мурашник” вперше. Як вони відшукали зворотній шлях? Транспортування відбулося майже миттєво, тому запам’ятати шлях в них не було жодної можливості. Що ж слугувало їм дороговказом? Звісно, не пам’ять, а якесь особливе чуття, настільки чуже нашій психології, що ми не можемо ані визначити його, ані роз’яснити.

Досліди з транспортуванням викликали в нас ще одне запитання: чи будуть впізнані індивідууми, що повернулися, тими, що залишилися? По-видимому, на це запитання слід відповісти позитивно. Зазвичай повернення піддослідної тварини до гнізда викликає велике хвилювання. Ті, що залишилися в гнізді, обхоплюють того, що повернувся, верхніми кінцівками, а іноді навіть прикладаються до нього ротовим отвором. Щоправда, в деяких випадках такі повернення викликали у тих, що залишилися, реакцію невдоволення і навіть розлючення.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций