Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 24

Розміщено Шкільні твори в 15 декабря 2014





- Чи не могли б ми хоч якийсь час пожити разом?

- Тільки поки дме цей вітер.

- То нехай дме і дме. Як по-твоєму, любитися нам не соромно?

- Думаю, що Том не осудив би нас.

- Ні. Я певна, що не осудив би. А пам’ятаєш, як ти садовив його на плечі і ми йшли кататися на лижах, і як ми співали, спускаючись присмерком униз через садок за готелем?

- Я все пам’ятаю.

- І я, - сказала вона. - Ну чого ми були такі дурні?

- Бо навіть кохаючи одне одного, залишалися суперниками.

- Знаю, от у тому-то й наша біда. Але ж ти нікого більше не любиш, правда? Бо тепер це єдине, що в нас лишилося.

- Ні. Правда.

- І я нікого. А чи не повернутись нам одне до одного, як ти гадаєш?

- Не знаю, чи вийде з того щось путнє. Можна спробувати.

- Довго ще триватиме війна?

- Спитай того, хто має над нею владу,

- Кілька років?

- Років зо два напевне.

- І тебе теж можуть убити?

- Ще й як.

- Тоді це ні до чого.

- А якщо не вб’ють?

- Не знаю. Може, тепер, коли Том загинув, ми вже не будемо такі запеклі й лихі, як раніш?

- Я міг би спробувати. Запеклості в мені немає, а лихе я навчився придушувати. Можеш мені повірити.

- Справді? Це на тебе повії так вплинули?

- Мабуть. Та якщо ми житимемо разом, вони мені будуть непотрібні.

- На словах у тебе завжди все було гарно.

- Ось бачиш? Не заводьмося знов.

- Не буду. Ми ж у домі небіжчика.

- Ти вже це казала.

- Знаю, - мовила вона. - Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.

- І чимдалі дужче німітиме, - сказав він. - Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.

- Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, - аби тільки швидше заніміло?

- Можу, - відповів він. - Боже мій, як же я тебе люблю.

- Ти завжди любив мене, - мовила вона. - Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.

- Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.

- Він не вистрибнув з парашутом?

- Ні. Літак згорів. А його, як видно, вбило одразу.

- Хочу вірити, що так, - сказала вона. - Ой, як я хочу вірити, що було саме так.

- Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.

- Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?

- Ні, - збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.

- Від кого ти про це дізнався?

Він назвав ім’я одного знайомого.

- Тоді це правда, - сказала вона. - Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?

- Ні, - відповів він як тільки міг правдоподібно.

- А нам отак і жити далі?

- Саме так.

- Чим?

- Нічим, - відказав він.

- Чи не могла б я залишитися тут з тобою?

- Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те що я тобі казав. То поховай і це.

- Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.

- Це ні до чого, - сказав він. - Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.

- Гаразд, - мовила вона. - Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.

- Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.

- Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.

- Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.

- По пляшці, - сказала вона. - Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.

- З чого ти зроблена?

- З того, що ти любиш, - відказала вона. - З домішкою криці.

- Не збагну, де поділися слуги, - сказав Томас Хадсон. - Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне. Він одкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.

- Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.

- Позаду, - мовив він.

- Позаду, - повторила вона. Тоді сказала. - Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.

- Похвальна сталість, правда ж?

- Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.

- Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.

- Що саме: те, що ти пив, чи докори?

- Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.

- Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.

- Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.

- Терпіння я маю, - мовила вона. - Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.

- Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.

- Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила - і годі.

- Слухай, ти, - мовив він. - Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.

- Ну звісно, що інша, куди цікавіша, - відказала вона. - Я ж тебе знаю. А чом би тобі не повернутися до своїх повій?

- Може, досить уже?

- Ні, Мені від цього легше.

- Хто сказав: “Маріє, жінок не суди”?

- Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.

- Хочеш послухати все до кінця?

- Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм “на три тижні довше” і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш тільки з котом, щоб не виказати себе..

- І ти досі не розумієш, чому ми розійшлися?

- Ми розійшлися, бо ти набрид мені. Бо ти завжди любив мене, і не міг не любити, і тепер не можеш.

- Так воно і є.

У їдальні, що межувала з великою кімнатою, стояв хлопець-служник. Він і раніш бував мимовільним свідком сварок, що зчинялися в цій кімнаті, і його темне обличчя щоразу аж пітніло від жалю. Хлопець любив свого господаря, любив його котів та собак, шанобливо милувався гарними жінками, і, коли в домі спалахували сварки, йому завжди ставало нестерпно прикро. От і тепер він думав, що ніколи ще не бачив такої гарної жінки, а кабальєро чомусь свариться з нею, і вона теж каже кабальєро щось лихе.

- Сеньйоре, - обізвався він нарешті. - Даруйте мені, будь ласка. Чи не вийшли б ви на хвилиночку до кухні? Мені треба вам щось сказати.

- Пробач, люба.

- Мабуть, теж щось цілком таємне, - мовила вона й знову наповнила свою склянку вином.

- Сеньйоре, - сказав хлопець. - Дзвонив лейтенант, він говорив castellano (Кастільською говіркою - ісп) і звелів передати вам, щоб ви негайно приїхали, навіть повторити звелів: негайно. Сказав, що ви знаєте куди і в якій справі. Я не хотів дзвонити вам до міста з нашого телефону й подзвонив із селища. Але мені сказали, що ви поїхали додому.

- Гаразд, - мовив Томас Хадсон. - Дякую тобі. Зроби ласку, підсмаж нам із сеньйоритою яєчню і скажи шоферові, щоб приготував машину.

- Слухаюсь, сер, - відповів хлопець.

- Що там, Томе? - спитала вона. - Якісь погані вісті?

- Мені треба їхати.

- Ти ж казав, що, поки дме вітер, нікуди не поїдеш.

- Казав. Але це не від мене залежить.

- Я маю залишитись тут?

- Коли хочеш, залишся, почитай Томові листи, а потім шофер одвезе тебе на літак.

- Гаразд.

- Листи можеш забрати з собою, і фотографії, і взагалі що захочеш. Подивися по шухлядах у моєму столі.

- А ти таки змінився.

- Можливо, трохи й змінився, - мовив він. - Піди до майстерні, поглянь на те, що там є. Побачиш кілька пристойних речей, ще з тих часів, коли не було цієї нашої справи. Бери все, що сподобається. Є там і непоганий твій портрет.

- Я візьму його, - сказала вона. - Коли ти хороший, то таки справді хороший.

- Прочитай і її листи, якщо захочеш. Серед них є просто-таки музейні експонати. Можеш узяти ті, що здадуться тобі особливо кумедними.

- Як тебе послухати, то я вожу за собою велику скриню.

- А ти прочитай їх у літаку, а потім викинь у вічко вбиральні.

- Гаразд, коли так.

- Я постараюсь вернутися до твого від’їзду. Але на це не розраховуй. Якщо шофер мені буде потрібен там, я пришлю таксі, щоб одвезло тебе до готелю чи на аеродром.

- Гаразд.

- Як щось тобі буде треба, скажеш хлопцеві, він усе зробить. Випрасує речі абощо. Тим часом можеш узяти щось із моєї одежі чи що там ще знайдеться.

- Гаразд. А ти не розлюбиш мене, Томе, не даси такому, як оце щойно, занапастити те, що в нас є?

- Ну звісно, що ні. Такі дрібниці нічого не важать, та й ти ж сама сказала, що я не можу не любити тебе.

- То постарайся, щоб і завжди не міг.

- Це просто не в моїй владі. Можеш узяти будь-які книжки і взагалі що тобі сподобається в домі. Мою яєчню або хоч одне яйце дай Бойзові. Він любить, щоб було дрібно порізане. Ну, а мені треба їхати. І так уже затримався.

- До побачення, Томе, - сказала вона.

- До побачення, відьмо, бережи себе. А в мене це, мабуть, якесь дріб’язкове дільце.

Він вийшов за двері. Але кіт вислизнув разом з ним і тепер дивився на нього з підлоги.

- Усе гаразд, Бойзе, - мовив Томас Хадсон. - Я ще повернуся до від’їзду.

- Куди поїдемо? - спитав шофер.

- До міста.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций