Джоан Дідіон Прощавай це все — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 14 декабря 2014





Ким ми власне і були. Не впевнена, що будь-хто, хто виріс на Сході, може збагнути, чим Нью-Йорк, ідея Нью-Йорку є для тих з нас, хто приїхав з Заходу або з Півдня. Для дитини зі Сходу, зокрема для дитини, яка завжди мала дядька на Волл-Стріт і провела кілька сотень субот спочатку в дитячому універмазі “Шварц”, приміряючи мешти в “Бесті”, а згодом, чекаючи під Білтморським годинником і танцюючи під Лестера Лейніна, Нью-Йорк - це просто місто, хай і мегаполіс, приємне місце, в якому живуть люди. Але для нас, тих, хто приїхав з місць, де ніхто й не чув про Лестера Лейніна, а Ґранд Сентрал Стейшн була суботньою радіопрограмою, де Волл-Стріт і П’ята Авеню, і Медісон Авеню були взагалі не конкретним місцем, а лише абстракцією (”Гроші”, “Висока мода”, “Торгаші”), Нью-Йорк не був просто містом. Він був натомість безмежно романтичною ідеєю, таємниче осереддя всього кохання, грошей і влади, він весь був сяйвом і плинністю мрії. Думати про те, щоб “мешкати” у ньому, означало би принизити це диво повсякденністю; ніхто ж не “мешкає” у Ксанаду.

Взагалі-то мені було дуже важко зрозуміти тих молодих жінок, для яких Нью-Йорк не був просто таки ефемерним Есторілем, натомість реальним місцем, кобіт, які купували тостери, встановлювати нові шафки у своїх помешканнях, думали про якесь резонне майбутнє. Я ніколи не купувала жодних меблів у Нью-Йорку. Згрубша рік я мешкала у чужих помешканнях; згодом я мешкала в районі 90-х вулиць, у помешканні, повністю вмебльованому речами, взятими на зберігання в колеги, від якого пішла дружина. Коли я залишила квартиру на 90-х вулицях (це було коли я лишала все, коли все пішло шкереберть), то все в ній і покинула, навіть свої зимові речі та мапу округу Сакраменто, яку повісила у спальні, аби вона нагадувала мені, хто я. І переїхала у чернечі чотирикімнатні апартаменти на 75-ій вулиці. “Чернечі”, можливо, заголосно сказано, мається на увазі якийсь стильний аскетизм; аж допоки я вийшла заміж і мій чоловік привіз якісь меблі, у всіх цих чотирьох кімнатах взагалі нічого не було, окрім дешевого подвійного матрацу, пружинної канапи, замовленої по телефону в день, коли я вирішила переїхати, та двох французьких садових крісел, позичених колегою, який їх імпортував. (До мене зараз дійшло, що всі люди, яких я знала у Нью-Йорку, мали дивні та безнадійні додаткові заробітки. Вони імпортували садові крісла, які не дуже добре продавалися у “Hammacher Schlemmer”, або намагалися втулити випрямовувачі волосся у Гарлемі, або писали під іншими іменами статті-викриття Синдикату Вбивць для недільних додатків. Думаю, ніхто з нас не був надто серйозним, і насправді переймався хіба найприватнішим у своєму житті.)

Все, що я колись зробила в тому помешканні, - повісила 50 ярдів жовтого театрального шовку вздовж вікон спальні, бо мала ідею, що від золотого світла мені стане ліпше, але в мене не дійшли руки правильно врівноважити штори, і все літо величезні полотнища прозорого золотистого шовку видувало з моїх вікон, вони плуталися й мокли в післяполудневих грозах. Це був рік, мій двадцять восьмий рік, коли я зрозуміла, що не всі обіцянки будуть дотримані, що деякі речі таки є остаточними і безповоротними і що врешті-решт враховується все, кожна втеча та навіть пригальмовування, кожне слово, все.







До цього все ж і йшло, правда? Обіцянки? Тепер, коли Нью-Йорк повертається до мене, він приходить у спалахах галюцинацій, таких клінічно чітких, що мені часом хочеться, аби пам’ять продемонструвала те спотворення, яке їй так часто приписують. Довший час у Нью-Йорку я користувалася парфумами з назвою Fleurs de Rocaille, а потім L’Air du Temps, і тепер від найтоншого сліду якихось з них мені перемикає контакти на цілий день. Так само не можу чути запаху жасминового мила Henri Bendel, аби не провалюватися у минуле, або ту певну суміш прянощів, в якій варять раків. У чеському ганделику на 80-их вулицях, куди я колись зайшла скупитися, вони стояли бочками. Запахи, зрозуміло, відомий стимулятор пам’яті, але є й інші речі, які діють на мене так само. Синьо-білі смугасті простирадла. Коктейль вермут-cassis. Якісь вицвілі нічні сорочки, які були новими 1959 чи 1960, якісь шифонові шалики, які я купувала тоді ж.

Підозрюю, в багатьох з нас, хто був дуже молодим у Нью-Йорку, спалахують ті самі сцени на домашніх екранах. Я пам’ятаю, як сиділа у численних помешканнях з легким головним болем близько п’ятої ранку. У мене був колега, який не міг спати, і він знав інших, в кого була та сама проблем, і ми дивилися, як світлішає небо і пили по останній без льоду, а потім йшли додому рано-вранці, коли вулиці чисті й вологі (вночі падав дощ? ми ніколи не знали), поодинокі таксі кружляли зі ще увімкнутими фарами, і єдиним світлом було зелене й червоне зі світлофорів. Бари “Біла Троянда” відкривалися дуже рано; я пригадую, як чекала в одному з них щоб подивитися, як астронавт виходитиме у відкритий космос, чекала так довго, що коли це таки сталося, я спостерігала не за екраном телевізора, а за тарганом на кахлях підлоги. Мені подобалися змарнілі деревця на Вашинґтон-сквер на світанку, чорно-біла монотонність Другої авеню, пожежні сходи та заґратовані вітрини, незвичні, порожні з цієї перспективи.

Воно відносно важко сваритися о пів на сьому або в сьомій ранку, зовсім без сну, що, мабуть, було однією з причин, чому ми не спали цілу ніч, і вона видавалися приємним відтинком доби. Вікна у помешканні на 90-х прикривалися віконницями, і я могла кілька годин спати, а потім йти на роботу. Я могла працювати після двох або трьох годин сну і байди кави з “Chock Full O’Nuts”. Мені подобалося ходити на роботу, подобався заспокійливий і приємний ритм випуску журналу, подобалася систематична послідовність, з якою закривалися чотириколірні сторінки, потім двоколірні сторінки і чорно-білі сторінки, а потім і Продукт - не абстракція, а щось, що виглядало безтурботно ґлянцево, що можна було поставити на розкладку преси та відчути вагу в руках. Мені подобалися тонкощі гранок і макетів, подобалося працювати пізно ввечері, коли журнал йшов у друк, подобалося сидіти й читати “Variety”, чекаючи, коли зателефонують з коректури. З мого офісу було видно через усе місто погодний сигнал на хмарочосі Mutual of New York і вогні, які по черзі спалахували літерами TIME і LIFE над Рокфеллер Плаза; це було для мене бентежною приємністю, як і тоді, коли я йшла центральними вулицями у рожевому світлі восьмої години ранніми літніми вечорами, розглядаючи все довкола - супниці Lowestoft у вітринах 57-ої вулиці, людей у вечірніх строях, які намагалися зловити таксі, дерева, які саме розпускалися пишним листям, сяйво неба, всі ці солодкі обіцянки літа і грошей.

Минуло кілька років, але я все ще не втрачала відчуття дива у Нью-Йорку. Я почала плекати його самотність, відчуття, що в будь-який момент нікому не треба знати, де я і що роблю. Я любила прогулюватися від Іст-Рівера до Гудзону і назад у прохолодні дні і Віліджем в теплі. Мій колега міг лишити мені ключі від свого помешкання у Вест-Віліджі, коли його не було в місті, й инколи я могла просто переїхати туди, тому що до того часу телефон починав діставати мене (як бачите, черва вже вразила троянду), а цей номер мало хто знав. Пам’ятаю день, коли хтось, хто мав номер у Вест-Віліджі, зайшов за мною на ланч, ми обидва були з бодуна, я порізала палець, відкриваючи йому пиво і розревілася, і ми пішли в іспанський ресторан пити Криваву Мері та їсти ґаспачо, поки не стало ліпше. Мене тоді не гнітило почуття провини від проведення дня в такий спосіб, тому що я все ще мала всі дні на світі.

І навіть у ті пізніші часи мені все ще подобалося ходити на вечірки, всі вечірки, погані вечірки, вечірки в суботу ввечері, які влаштовували недавно одружені пари, що мешкали у Стайвезент-Тауні, вестсайдівські вечірки письменників-невдах, на яких подавали дешеве червоне вино і розмовляли про поїздки в Ґвадалахару, вечірки у Віліджі, на яких всі гості працювали у рекламних агенціях і голосували за Реформованих Демократів, прес-вечірки в Сардіз - найгірший різновид вечірок. Як ви вже встигли здогадатися, я була не з тих, хто користується чужим досвідом, і минуло насправді багато часу, поки я перестала вірити в нові обличчя і почала розуміти урок всієї цієї історії, який полягав у тому, що цілком можливо бути на Ярмарку занадто довго.







Мені важко сказати, коли саме я почала це розуміти. Єдине, що я знаю - було дуже погано, коли мені виповнилося 28. Усе, що мені казали, я, здавалося, вже чула раніше і більше не могла слухати. Я більше не могла сидіти в маленьких барах біля Ґранд-Сентрал і слухати, як хтось скаржиться на жінку, як вона не дала собі ради з прислугою, поки він спізнювався на потяг в Коннектикут. Мені більше не було цікаво слухати про аванси, які інші отримували від своїх видавців, про п’єси, в яких щось так не спрацьовувало в другому акті у Філадельфії, або про людей, які б мені неодмінно сподобалися, якби я пішла і зустрілася з ними. Я вже зустрічалася з ними, завжди. Були певні частини міста, яких мені довелося уникати. Я терпіти не могла верхню частину Медісон Авеню у будні зранку (це був особливо незручний випадок відрази, оскільки я мешкала просто в п’ятдесяти або шістдесяти футах на схід від Медісон), тому що я бачила жінок, як вигулювали йокширських тер’єрів і робили закупи у Gristede’s, і в горлі мені піднімалося якесь вебленівське обурення. Я не могла ходити на Таймз-сквер вдень, або в Нью-Йоркську Публічну бібліотеку без жодної причини. Одного дня я не могла зайти в магазин Schrafft’s; наступного це міг бути який-небудь Bonwit Teller.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций