Карл-Гайнц Тушель Непримітний містер Макгайн — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 13 декабря 2014



- Хоча якийсь різновид зарозумілості є, напевне, в кожному випадку єдине, що залишається після прожитих десятиліть від юнацької самовпевненості; може, в папуасів або ще в когось воно й не так…” Їй пригадався колишній Чарлзів колега, засуджений нібито за шпіонаж, оскільки він був комуністом, а треба було неодмінно знайти винного; сьогодні це один з провідних учених в одній із соціалістичних країн. Вона зітхнула. Ні, їм нема чого кидатися в ідеологічні пригоди, якщо вони хочуть бодай трохи приємно прожити ті роки, що їм іще залишилися. Обов’язки? Господи, обов’язки…

Чарлз Гарднер нарешті зупинився.

- Є одне, що ми все ж зобов’язані зробити! - сказав він, і для обох було само собою зрозуміло, що після довгих роздумів вони обоє дійшли того самого висновку.- Ми повинні з’ясувати все, пов’язане зі смертю Баткінса. А тоді вже подивимося, як краще вчинити з цією триклятою спадщиною.

- Це найменше зло,- скоріш за звичкою підвела вона підсумок.

- Але якщо там і справді побував ще хтось - я кажу про Баткінсову фортецю,- то нам потрібна буде допомога. Самі ми нічого не розкопаємо.

- Поліція?- з сумнівом запитала Джейн.- Вона покладе цю справу під сукно! - додала вона незворушно.- Ти зрештою можеш найняти приватного детектива. Можна ж знайти якогось там Марлоу чи Пуаро. Проте давай-но подумаємо про нагальніші справи. Тобі слід би ще раз оглянути все у фортеці.

- Навіщо? - невдоволено буркнув він.

- Ну, може, там слід перевірити рахунки чи ще одержати щось, замовлене Баткінсом. Зволікати нічого, бо хоч-не-хоч, а нам цього не минути. Ніхто в світі, навіть Баткінс, не міг би жити, щохвилини чекаючи на смерть; і тому кожен залишає після себе щось таке, чому треба дати лад. І часто по цих маленьких справах ми можемо легше розпізнати щось, ніж по всяких високих міркуваннях.

- В даному разі треба сказати: ти можеш,- підсумував він і додав із несподіваним запалом: - Гаразд - після обіду підемо до Джімової фортеці й попрацюємо там.

Обід був присмачений жартами та іронічними репліками. Ухвала розвеселила їх, і, попоївши, вони ще трохи посиділи, зайняті розмовою. Саме коли вони хотіли встати й вирушити в похід, хтось подзвонив коло дверей.

Генрі Вілкінс, репортер газети “Мідлтон Стар”, майже зразу викликав у Джейн материнські почуття. Колись давно вони з Чарлзом мали дитину, хлопчика, що потонув у річці, коли йому було сім років. Його обличчя й голосу вони вже майже не пам’ятали, та манери і хода якимсь дивним чином закарбувалися в пам’яті, і ось цей репортер був такий же худий і рухався так само незграбно.

Звичайно, Джейн мала досить розуму, щоб не виказувати своїх почуттів; але своєю чарівністю і розумними словами вона скорила репортера, і той залюбки знехтував поки що практичну мету свого візиту. Вілкінс не поспішаючи пив запашну каву, хрумав печиво, а коли Чарлз відверто демонстративно глянув на ручний годинник, Джейн зауважила:

- Брак часу - це привілей тих, хто ще працює. Але, може, містер Вілкінс сам поспішає, а ми його тільки затримуємо своєю надокучливою старечою гостинністю?

Генрі Вілкінс запротестував:

- Репортерові не так часто щастить почувати себе по-домашньому. Отож таку хвилину треба використовувати щоразу, як тільки вона випадає! - пояснив він. - Тим більше, коли можна поєднати приємне з корисним.

- Радий чути, що наше товариство вам приємне,- незворушно зауважив Чарлз,- проте чим ми можемо бути вам корисними?

- Чи знаєте ви вже щось докладніше про вашого таємничого дикуна?- запитав репортер.

Чарлз похитав головою, але Джейн нахилилася трохи вперед і, зіперши підборіддя на маленький кулачок, запитала:

- А що ви самі думаєте про всю цю історію? - Тоді скоса зиркнула на чоловіка і звела брови, наче кажучи: уважай!

Репортер відкинувся на спинку стільця.

- Що я можу вам сказати? Саме те, що я не знаю, що мені думати, робить цей випадок цікавим для мене. В таких ситуаціях я здебільшого знаю щось дуже скоро. Це звучить, певне, як похвальба, але, на жаль, це правда.

- Чому на жаль? - перепитала Джейн.

- Бо це найцікавіша частина роботи,- відповів Вілкінс.- Те, що відбувається після цього,- пошуки фактів та опрацювання їх,- досить обтяжлива її частина. Так ось, що я про це думаю? Я волію називати факти: хтось вимкнув струм саме тоді, коли Баткінс відчинив двері. Докази: відчинені двері, вимкнене світло і автоматичний дверний механізм, що починав діяти ту ж мить, як тільки струм знов увімкнено. По-друге: хтось після того, як повернувся Баткінс, вийшов з будинку. Докази - цифри на лічильнику фотоелемента. А тепер я спробую уявити собі, чому той хтось так зробив. Перше припущення: в нього взагалі не було ніякої мети. Це означає, що він просто бавився то тут то там і ненароком смикнув униз рубильник у ту мить, коли Баткінс переступив поріг. Це, певне, та версія, що дасть поліції підстави припинити справу. Та я вважаю її нереальною.

Він запитливо глянув на подружжя Гарднерів і, зауваживши в їхніх очах зацікавлення, повів далі:

- Людина, яка приблизно уявляє собі призначення фізичної лабораторії, тобто нормальна людина, може, й порозважалася б із якимись приладами, а проте рубильника не вимикала б. Якщо вона ненормальна - зробімо таке безглузде припущення, що випливає з парі, про яке ви тоді згадували, і припустімо, що йшлося про дикуна чи про когось подібного,- то така людина знайшла б у будинку тисячу предметів, що як іграшки зацікавили б її куди більше. Хоч так, хоч так, а все промовляє за це.

Джейн підбадьорливо кивнула йому:

- Далі, юначе, далі. Нам дуже цікаво послухати цілком неупереджену думку. Бо самі ми навряд чи зможемо позбутися того, що знаємо,- відомих нам обставин, а передусім - характеру Баткінса.

- Отже, припустімо, що хтось мав на меті повернути рубильник донизу саме в ту мить. Що це за мета? Найбезневинніша з них - він просто хотів подражнити чи злякати професора. Але в такому разі він принаймні ввімкнув би струм знову і подивився, що сталося, коли Баткінс увійшов і впав. Ця версія ні до чого нас не приведе. Припустімо тоді, що він хотів зробити те, що й зробив,- утекти з дому. Та він міг би досягти цього простіше, навіть усупереч професоровій волі. Баткінс був немічний і не мав зброї. Наш Хтось мав би всього лишень зачекати під дверима, відштовхнути професора і втекти. Отже, ця версія так само недолуга. Хоч як крути, а вся ця справа залишається таємничою. Знаєте ви ще щось? - запитав репортер.

- Знаємо, - мовила Джейн, - але не про цю справу: ми знаємо, що ви та людина, яка нам потрібна. Ми почуваємо себе певною мірою зобов’язаними з’ясувати обставини, за яких помер містер Баткінс, і так само вважаємо, що поліція не дуже докладатиме до цього сил. Але ми обоє вже старі і здатні хіба що розмірковувати про факти. Хочете діяти разом з нами? Ми саме збиралися піти до тієї фортеці, коли ви завітали до нас. “Фортецею” ми називаємо Баткінсів будинок. Погоджуйтесь!

Генрі Вілкінс уже почував себе в цьому домі так, що від радощів підскочив у кріслі, наче дитина.

- Це більше, ніж я сподівався!

- Ну, то ходімо! - рішуче мовила Джейн.



Сем Меттісон тарабанив пальцями по письмовому столу марш. Чи не краще йому доповісти, що справу Баткінса закінчено, й передати її прокуророві? Не лишалось ніяких сумнівів, усе було зрозуміло, беззаперечно доведено експертизою, що це нещасливий випадок і смерть Баткінса не сталася внаслідок стороннього втручання. Принаймні - безпосереднього. Навіть якщо виявлять людину, що, цілком можливо, була в будинку,- проти неї не можна висунути звинувачення. Отже, все свідчило за те, що справу треба закрити. Але йому довелося б тоді провадити дальші розшуки для директора банку приватним порядком, а це впало б в око - принаймні його сержантові Пінкертону. З другого боку, хлопець неодмінно здивується, коли він не припинить справи, і неодмінно порадить лейтенантові, що найкраще буде взагалі прибрати грабіжника, тільки-но стане відомо, хто він і де він.

Сем Меттісон ще не дійшов остаточного рішення, коли в кімнату влетів сержант.

- Ми знайшли його! - гукнув він.

- Ну, ну, ну,- пробурчав лейтенант.

- Цілком можливо, що знайшли,- уточнив сержант уже не так голосно й уже стримано повів далі: - В наших міських нетрях з’явилися нові суб’єкти. Я був з приводу бійки в “Муншайн-барі”, і там мені трапився один патякало, що розповів чимало цікавого.

Сем Меттісон став уважнішим. “Патякало” жаргоном полісменів - це щось на зразок маклера, посередника між поліцією і злочинним: світом. Він торгує інформацією, і, хоча це й небезпечно, та коли він точно знає, про що, зважаючи на обставини, можна казати, а про що краще помовчати - його бізнес заради обопільної вигоди терплять і та, і та сторони. А якщо сказати точніше - всі сторони, бо він торгує інформацією не тільки між поліцією і злочинцями, а й між різними угрупованнями злочинного світу. Це вигода вільного ринку; коли десь у когось виникає якась потреба, швидко знаходиться хтось такий, хто відкриває відповідну торгівлю - аби лиш був досить платоспроможний попит.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций