Рей Бредбері Кульбабове вино — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 7 декабря 2014







“Коли тобі чогось треба,- подумав він,- сам шукай до цього шляхів. Ну що ж, попереду ціла ніч, спробуємо знайти ту стежку крізь ліс…”



У центрі містечка одна по одній згасали вітрини крамниць. У вікно повіяв вітер. Немов річкова течія - аж ногам закортіло податися за нею.



Уві сні Дугласові вчувалося, як у високій теплій траві біжить, біжить, біжить кролик.



Старий містер Сендерсон походжав по своїй взуттєвій крамниці, наче торговець хатніми тваринами, привезеними з усіх кінців світу, що сидять в окремих загородочках, а він на ходу лагідно доторкається до кожної з них. Ось містер Сендерсон погладив черевики й туфлі, виставлені у вітрині,- декотрі здавались йому котиками, декотрі собачками, і він дбайливо проводив по кожній парі рукою, там поправляючи шнурки, там підтягуючи язичок. А тоді зупинився посередині килима, що лежав на підлозі крамниці, озирнувся навколо й задоволено кивнув головою. Десь далеко загуркотів грім.



Ще мить тому в дверях Сендерсонового “Салону взуття” нікого не було. Та ось на порозі незграбно став Дуглас Сполдінг, утупивши очі в свої шкіряні черевики, наче вони були такі важенні, що він не мав сили відірвати їх від цементної приступки. Як тільки він там спинився, грім одразу замовк. І тоді повільно, так, ніби кожний рух завдавав йому болю, і не зважуючись підвести очі від складеної чашечкою долоні, в якій тримав гроші, Дуглас ступив з яскравого полудневого осоння в затінок крамниці. Тоді ретельно виклав стовпчиками на прилавок монети по п’ять, десять, двадцять п’ять центів і став чекати занепокоєно, мов шахіст, який не знає, що спостигне його після цього ходу - слава чи ганьба.



- Можеш нічого не казати! - мовив містер Сендерсон.



Дуглас прикипів до місця.



- По-перше, я знаю, що ти хочеш купити,- провадив містер Сендерсон.- По-друге, я щодня бачу тебе біля моєї вітрини. Думаєш, я не помітив? Помиляєшся. [343]



По-третє, тобі потрібні, якщо назвати їх повним ім’ям”: “незрівнянні, найвищого гатунку тенісні туфлі-легкоступи “Парра”, виробництва фірми “Корона”. М’які, як масло, й прохолодні, як м’ята!”. По-четверте, тобі потрібен кредит.



- Ні! - вигукнув Дуглас, важко дихаючи, так, наче цілу ніч бігав уві сні.- Не треба мені кредиту, я маю кращу пропозицію! - одним духом випалив він.- Я вам усе скажу, містере Сендерсон, тільки спершу дозвольте вас про щось запитати. Чи не могли б ви пригадати, сер, коли ви самі востаннє взували легкоступи “Парра?”



На обличчя містера Сендерсона набігла тінь.



- Ну, років десять чи двадцять тому, а може, й тридцять… А що?



- Містере Сендерсон, а вам не здається, що в інтересах вашої торгівлі ви, сер, мали б і самі поносити оці тенісні туфлі, котрі ви продаєте, бодай наміряти на хвилину, щоб знати, які вони на нозі? Коли довго не звідуєш чогось на собі, то хоч-не-хоч забуваєш, що воно таке. Он власник “Тютюнових виробів” курить сигари, правда ж? І кондитер, я думаю, куштує свій товар. Отож…



- Ти мав би помітити,- зауважив старий,- що і в мене на ногах щось є.



- Але ж не легкоступи, сер! Як ви будете продавати ці легкоступи, не вихваляючи їх покупцям? А як ви зможете їх вихваляти, коли не знаєте, які вони?



Дуглас говорив з таким запалом, що містер Сендерсон аж відступив назад і потер рукою підборіддя.



- Ну знаєш…



- Містере Сендерсон,- не вгавав Дуглас,- ви продайте мені одну річ, а я теж продам вам щось, не менш вартісне.



- Слухай, хлопче, невже для цього так конче потрібно, щоб я взув на себе ті легкоступи? - запитав старий.



- Я дуже хотів би, щоб ви це зробили, сер! Старий зітхнув. А за хвилину вже сидів і, тихенько сопучи, зашнуровував на своїх довгих вузьких ногах тенісні туфлі. Поряд з темними холошами його штанів вони здавалися чужими й недоречними. Нарешті містер Сендерсон підвівся.



- Ну, як вони на нозі? - спитав Дуглас. [344]



- Він ще питає! Чудово.- І старий хотів був знову сісти.



- Ні, прошу вас! - жестом спинив його Дуглас.- Містере Сендерсон, а тепер, будь ласка, попереступайте трохи з п’ят на носки, попереминайтеся, потупайте, ніби скачете, а я докажу вам те, що хотів. Ось що я придумав: я віддаю вам ці гроші, ви віддаєте мені туфлі, і я лишаюся винен вам ще долар. Але, містере Сендерсон, але… тільки-но я взую ці туфлі, ви знаєте, що буде?



- Що?



- Бам! Я пакую покупки, я розношу пакунки покупцям, я приношу вам каву, я прибираю і палю сміття, я біжу для вас на пошту, на телеграф, до бібліотеки! Я сюди, я туди, сюди, туди - аж у вас в очах мигтить. Ви ж тепер відчуваєте, які це туфлі, містере Сендерсон? Відчуваєте, як шпарко вони носитимуть мене сюди-туди? Які тугі пружини в них усередині? Як вони аж пориваються бігти? Як вони заволодівають вашими ногами, і не дають вам спокою, і терпіти не можуть, щоб ви стояли на місці? Відчуваєте, як швидко я робитиму для вас усе, чого ви самі не захочете робити? Ви сидітимете собі тут у холодку, а я ганятиму по всьому місту! Та насправді і не я, а оці туфлі. Вони гасатимуть по вулицях, мов навіжені: шась за ріг, шась назад! І вже он вони аж де!..



Містер Сендерсон стояв, приголомшений такою зливою слів. Цей невтримний потік підхопив його й поніс, і він ще глибше засунув ноги в туфлі, поворушив пальцями, вигнув ступні, наважив на п’яти. Так він стояв і тихенько, непомітно погойдувався назад і вперед на легенькому вітерці, що повівав у розчинені двері. Тенісні туфлі нечутно грузли в м’якому килимі, наче в густій траві джунглів чи в масній глині. Старий поважно звівся навшпиньки й знову вперся п’ятами в те пругке тісто, в приязну, піддатливу землю. На обличчі в нього відбивалися всі його відчуття, так, ніби по ньому перебігали миготливі різноколірні відсвіти. Рот його трохи розтулився. Та ось він помалу перестав погойдуватись, хлопець також замовк, і тепер вони стояли в глибокій, первісній тиші й дивились один на одного.



Час від часу, простуючи тротуаром під пекучим сонцем, крамницю поминали поодинокі перехожі. А старий чоловік і хлопець усе стояли нерухомо: хлопець - розпашілий, [345] старий - з таким виразом обличчя, ніби щойно зробив якесь відкриття.



- Слухай, хлопче,- нарешті озвався він.- Чи не хотів би ти десь років через п’ять продавати взуття в цій крамниці?



- Ой, що ви, містере Сендерсон, дякую, але я ще не надумав, ким мені стати.



- Станеш ким захочеш, синку,- сказав старий,- неодмінно станеш. Тебе ніхто не спинить.



Легкою ходою він перейшов до стіни, де було не менш як з десять тисяч коробок із взуттям, і повернувся з туфлями для хлопця, а тоді взявся писати на аркушику паперу якийсь список. Тим часом Дуглас узув і зашнурував туфлі й тепер стояв чекаючи.



Старий подав йому список.



- Ось тобі десяток доручень, які ти маєш виконати до вечора. Зробиш усе - і ми з тобою квити, і ти мені більш не слуга.



- Дякую, містере Сендерсон! - І Дуглас порвався бігти.



- Стривай! - гукнув старий.



Дуглас спинився і обернувся до нього.



Містер Сендерсон перехилився через прилавок.



- Ну, як вони на нозі?



Хлопець подивився на свої ноги, які були вже ген на річці, серед пшеничних ланів, на вітрі, що чимдуж ніс його геть з міста. Тоді звів погляд на старого - очі його палали, губи ворушились, але з них не злетіло ані звуку.



- Антилопи? - запитав старий, переводячи погляд з обличчя хлопця на туфлі.- Газелі?



Дуглас подумав, повагався, тоді швидко кивнув головою. І майже в ту ж таки мить зник. Щось прошепотів, рвучко повернувся - і наче й не було його. І за дверима ані знаку. Тільки ледь чувся, завмираючи в тропічній спекоті, шурхіт підошов.



Містер Сендерсон стояв у залитих сліпучим сонцем дверях і дослухався. Він пам’ятав цей шурхіт від давніх-давен, ще відтоді, як його самого захоплювали хлоп’ячі мрії. Під ясним небом вистрибом неслися прегарні створіння й зникали в чагарях під деревами, усе віддаляючись і лишаючи по собі тільки легку луну.



- Антилопи…- мовив містер Сендерсон.- Газелі…



Він нахилився й підняв з підлоги покинуті хлопцем зимові черевики, важкі від уже забутих дощів і давно [346] розталого снігу. Потім, легко, м’яко і неквапливо ступаючи, вийшов із сліпучого осоння й знов опинився у світі цивілізації…





?



Дуглас дістав п’ятицентовий записник у жовтій обкладинці. Дістав жовтий олівець “Тайкондерога”. Розгорнув записник. Лизнув олівця.



- Слухай, Томе,- сказав він.- Ти зі своїми підрахунками та записами напровадив мене на одну думку. Тепер і я так робитиму - вестиму облік різних подій. Ось чи думав ти, приміром, що ми кожного літа знов і знов робимо те саме, що робили й торік, і позаторік?



- Це ти про що, Дуг?



- А про те, що ми кожного літа робимо кульбабове вино, купуємо нові тенісні туфлі, пускаємо перший фейєрверк, робимо лимонад, витягаємо з ніг скабки, збираємо лісові ягоди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций