Ернест Хемінгуей Райський сад — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 6 декабря 2014







- Я сплю.



- І я спав.



- Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.



- Ні, не дивне.



- Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?



- Ти хочеш заснути?



- Щоб ми обоє заснули.



- Я спробую…



- Ти спиш?



- Ні.



- Будь ласка, спробуй заснути.



- Я пробую.



- То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?



- Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.



- Молодець я, що таке вигадала?



- Не треба ні про що говорити.



- Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б’ються разом, як одне,- я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо? роше, так приємно й хороше…











Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.



- Давай поснідаємо в ліжку,- сказала вона.- А може, й вип’ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є “Лансон” і “Перр’є-Жуе”. Можна, я подзвоню й замовлю?



- Авжеж,- мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.



Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.



- Як я тобі з мокрим волоссям?



- Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.



- Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.



- Я волів би, щоб гривка була до очей.



- Може, ще й буде,- сказала Кетрін.- Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб’ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в “Баскському барі”. Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.



- Гаразд.



Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:



- Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.



- Я знаю,- сказав Девід.- Ти не могла стриматись.



- Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.



- Ні,- мовив він.- Ти намагалась. Але не зробила.



- Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.



- Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.



- Не змогла,- мовила Кетрін і похитала головою.



- Тоді все гаразд,- заспокоїв її Девід.- Не плач. Усе гаразд.



- Я ніколи не плачу,- відказала вона.- А зараз не можу нічого з собою вдіяти.



- Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.



- Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?



- Ніколи.



- А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?



- Думаю, скрізь буде добре,- відказав Девід.



- Ну от, мабуть, туди й подамося.



- Світ великий.



- Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.



- Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.



- Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.



У двері постукав офіціант.



- Мадам, “Перр’є-Жуе” більш немає, то я приніс “Лансон”. __



Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:



- Я знаю.













Розділ шостий









Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні - старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamon serrano - тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichon6, темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з’їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.



На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом - пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:



- Хочете гаспачо?



То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.



- Ви думаєте, сеньйориті сподобається?



- То випробуйте її,- серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.



Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.



- Такий собі суп-салат,- сказала Кетрін.- Яка смакота!



- Es gaspacho7,- докинув подавальник.



Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.



- Що це за вино? - спитала Кетрін.



- Африканське вино,- відказав Девід.



- Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,- мовила вона.- Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.



- То всього лише розхожа фраза,- сказав Девід.- Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.



- А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.



- Звісно, що можеш.



- Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.



- І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.



- А чому ніхто не малював цієї країни? - спитала Кетрін.- Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.



- Сієрра, гірські кряжі,- сказав Девід.- Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.



- Крім “Краєвиду Толедо” Ель-Греко,- зауважила вона.- Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.



- Що їстимеш після гаспачо? - запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов’яга середніх літ, з квадратним обличчям.- Він вважає, що нам треба з’їсти щось м’ясне.



- Hay solomillo muy bueno8,- переконливо сказав хазяїн.



- Ой ні,- мовила Кетрін.- Тільки якийсь салат.



- Ну гаразд, то хоч пийте вино,- сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.



- Не треба б мені пити,- сказала Кетрін.- Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.



- Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?



- Але це не така балакучість, як після абсенту,- відповіла вона.- В ній не вчувається небезпеки. Я ж почала жити новим життям, і тепер багато читаю, роздивляюся навколо, намагаюсь менше думати про себе, і отак триматиму й далі, тільки не слід нам о цій порі року жити в місті. Може, поїдемо вже звідси? На кожному кроці я бачу тут дива, що їх так і хочеться намалювати, а малювати я не вмію і ніколи не вміла. Але ж я знаю і чимало дивовижних речей, про які варто б написати, а сама не годна написати й листа, щоб там не було дурниць. Поки не опинилася в цій країні, мені зроду не хотілось бути ні художницею, ні письменницею. А тепер я весь час неначе голодна, і нічим цього голоду не вситити.



- Країна ось вона, тут. І нічого не треба з нею робити. Вона завжди тут. І музей Прадо тут,- мовив Девід.



- Ніщо не існує, поки не перепустиш його крізь себе,- заперечила вона.- А я не хочу, щоб мої враження вмерли разом зі мною.



- Тобі належить кожна миля з тих, що ми проїхали. Вся ця жовтава країна, і її білі пагорби, і довгі ряди тополь при дорозі. Ти ж знаєш, що ти бачила й що відчувала, і все воно твоє. Хіба не твої і Гро-дю-Руа, і Ег-Морт, і весь Камарг, що його ми виїздили вздовж і впоперек на велосипедах? Це ж однаково залишиться в тобі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций