Коцюбинський Михайло Михайлович Хо — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 4 декабря 2014



Напевне, сором переміг би той страх, коли б наш патріот міг збоку глянути на свою громадську відвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечності! Шку-ра, розумієте ви? Шку-ра!!

Макар Іванович так завзято бігає по хаті і так кривиться, аж дід Хо, що вже давненько крізь вікно прицивляється до сієї сцени, не може вдержатися від сміху. Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, й весело хихикає:

— Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох — «філ».

О, знов дзвінок!.

Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марійко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше відчинити!. Макар Іванович, бажаючи дізнатись, хто прийшов, крізь відхилені двері зазирнув у передпокій… зазирнув і охолов.

Ой леле! Офіцер… з білими шліфами!. Макарові Івановичу аж в очах потемніло, аж у п’ятах похололо… От і справдилося його передчуття. От і нещастя!. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до столу, скинув на його очима, вхопив бідну, невинну «Зорю» і, невважаючи на протестуюче «Д. Ц.», укинув її під стіл, у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більш нічого «небезпечного», він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.

І саме був час. У хату вступив гість… військовий лікар, знайомий Макара Івановича.

Х-у-у! Як же він налякав його!

Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.

«І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича. — Адже я вже раз «не пізнав» його на вулиці».

— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас, — почав гість, сідаючи на дзиглику проти господаря. — Учора ви так хутко покинули наш гурт, що…

— Голова в мене розболілась так, що, повірите, ледве до ліжка доплентався, — скривився Макар Іванович.

— Отож і ми так доміркувалися, що ви, либонь, занедужали… Як вам відомо, — вів далі доктор, — позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрібні тепер, між іншим, і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але…

«Чого се він хоче від мене? Чи не грошей часом?» — міркував собі Макар Іванович і перехопив, виймаючи калитку:

— Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вінок…

— Спасибі, — обізвався доктор, ховаючи жовтий па-

Пірець. — Властиво, тут річ не в грошах, а в депутації, — казав він далі. — Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших і одного старшого. Громада наша, чолом даючи перед вашим патріотизмом і заслугами, припоручила мені прохати вас поїхати депутатом на похорон і завезти вінок, що я й чиню тепер з приємністю.

Макар Іванович зразу налякався.

Може, се небезпечно? Але такі почесні запросини приємно полоскотали його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патріотом… Він так любить Україну й той добрий український люд! Бідна, бідна Вкраїна, чого б він не зробив для неї!.

Макар Іванович цілком розкис. Він дякував за честь, запевняв у своєму патріотизмі, розводився над браком інтелігенції вкраїнської й, урешті, обіцяв, умовившись щодо своєї ролі з громадянами, виїхати завтра в місто Луцьке ранішнім потягом.

— А хто їде з молодих? — зупинив він виходячого доктора.

— Семен Пилипчук з Андріьм Гавриленком.

«Погана компанія», — подумав Макар Іванович, кривлячися.

Доктор попрощався й вийшов, обіцявши за дві години прислати вінок, а Макар Іванович лишився у хаті.

Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором і причаївся в куточку, звідки вигідніше стежити за кожним рухом тіла й духу Макара Івановича.

Макар Іванович пройшовся по хаті, затираючи руки. Він радий. Він завжди був певним, що заслуги його, яко патріота, не загинуть марно. Золото — скрізь золото. Він навіть не дивується, що з-поміж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку він має право… Тільки… навіщо ті двоє молодших? Вони якісь… непевні… Адже можна б було запрохати когось із старших — правда, не таких славних патріотів, як Макар Іванович, бо не всі ж зазнали в’язниці, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвідку, — але все ж людей певних, поважних, з становищем… А то… Семен Пилипчук… Андрій Гавриленко… Чекайте! Який се Андрій Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був під доглядом? Як же се він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи… як би се сказати?. ну, трохи небезпечна!

Ні, се бог зна що таке! Се… се… просто неможливе! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. між нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись потому в гурточок, згадати небіжчика, пом’янути сльозою («п’яною» — шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на се уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів, — і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру…

Макар Іванович задумався. Непотрібно, цілком непотрібно, поквапився він з обіцянкою їхати на той похорон. Що то в нього — дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від «всевицячого ока»? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. І як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність і так вклепатися! Ат!

— Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! — бігає по хаті збурений Макар Іванович. — Тепер якось ніяково назад лізти… А їхати не можу… І не поїду, нізащо не поїду… Але що мені зробити, як викрутитися?. Боже!

Макар Іванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають.

— Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки. — Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? Оце «філ» так «філ», чистої, мовляв, води!. Ха-ха-ха!.

Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мов у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї необачної обіцянки. Тут і компрометація, і втрата посади, і допитії, і таке страхіття, що й малим дітям не сниться.

— Не поїду! — рішає він врешті. — Не поїду!

— Барині — ускакує служебка. — Там принесено з крамниці такий вінок з срібла, що аж сяє на сонці…

— Дурна! — гримає на неї роздратований Макар Іванович і сідає за стіл.

— Що його зробить? — міркує він. — Напишу хіба, що несподівано заслаб і через те не можу їхати… Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидіти в хаті, та що ж робити! Усе ж краще, ніж компрометація…

І Макар Іванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на папері жаль, що несподівана слабість змушує його зректись великого обов’язку, ба й честі в ролі депутата виявити свій невтішний смуток над свіжою могилою вкраїнського письменника, і через те відсилає вінок у надії, що він дістанеться не в гірші руки…

Одно можна додати: Макар Іванович не збрехав:

Він справді заслаб… від страху.

V

Хо вступає в здоровезну кам’яницю, лізе, покректуючи, по ступанці високо, аж «під небо», і втискається в маленьку кімнату, в найтемніший закуток. В кімнаті — як в улику: гучний гомін молодих голосів бринить усіма тонами радості й смутку. То за столом, при світлі лампи, зібралася в гурточок молодіж, щоб, нім розійтись різними шляхами, востаннє, може, поділитися вражіннями пережитого та надіями на будучину.

Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергії, віри, злучених з собою теплими, сливе братерськими відносинами. І не дивно: всі вони грілися біля одного вогнища, кожен брав звідти світло й тепло. Вогнище те — любов до своєї країни, до свого народу; світло — то ідея, що дала зміст життю, то свідомість своїх обов’язків, тепло — віра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, світла над темрявою…

— Братики мої! — здіймає річ один. — Розходимось ми різними шляхами, розлучаємось, навіки злучені одною ідеєю… ідеєю наційно-культурного відродження нашої країни… Перед нами життя, перед нами робота… Розійдімось ми проміннями сонця, понесімо світло у темні закутки… Розпливімось глибокими річками, зросімо рідну землю, і, «як дівочі вінки, зазеленіють наші ниви»… Не лякаймось великості праці, не жахаймось важкої дороги! В ідеї нашій, в нашій праці, в нашій сміливості — сила наша.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций