Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 2 декабря 2014


Горобенко прискорив ходу.

Це все були нікудишні паліативи. І ті реквізовані піаніно, і шафи, і книжки, і цей мікроскоп! Треба — іншого. От прийти б до парткому і — баста! Дайте командировку в чека, я не можу так більше… Це ж, зважаючи на мою «інтелігентність», вони призначили мене до культвідділу радпрофу. Сказати б Кричеєву все по щирості… Але чи зміг би я працювати в чека?

Горобенко одразу відповів на це: для того, щоб працювати в чека, треба однаково — розстріляти. Треба раніш кількох крапель крові на землі, інакше буде облуда, інакше однаково все буде брехня…

Горобенко ступив на благенький дерев’яний місток через гнилу, вузеньку річку, що протікала через місто. Містком пройшов якийсь чоловік і зник за вербами. Горобенко раптом спинився. Він передихнув і озирнувся. Довкола було порожньо. Внизу, вибиваючись із ряски, лисніло на сонці брудне плесо. Десь каркала гава. Горобенко нишком озирнувся ще раз і щосили, мов крадене, закинув мікроскоп у річку.

Десь неподалік плюснула вода, й знову все стихло. Горобенко вибіг із мосту й попростував до культвідділу радпрофу. XI

Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув шкапу.

— Но-о, сіра!.

Шкапина тріпонула вбік хвостом, унизаним реп’яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.

Славіна на хвилину тільки замовкла; вона клопітливо підослала під себе жмут сіна й підібгала до самісіньких грудей свої тоненькі, худі ноги. Від цього коліна під спідницею загострились, і, здавалось, що об них можна було б уколотись. Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славіної, спитав дядька:

— Це вже й Хведорівка ото?

— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь і хведорівські вітряки.

Одначе Славша й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, вважала за свій обов’язок і далі переконувати дядька на атеїста. Її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась і кривилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців гальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не « з білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і оцей шлях проклятими, безкінечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі, — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передмов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився м’який і незлобливий. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідей. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.

— Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то… Славіна перебила його:

— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — зто опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

— Та воно так: тепер усе для народа.

Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла й зашарілась. Їй стало кривдно й досадно через нерозторопу-мужика й кортіло виправити своє власне заміщання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові:

— Религия, зто, понимаєте, товарищ, прежде всего… ну, как бьі вам зто пояснить?. Это — иллюзия… Вы представляєте себе человека, который…

Дядько якось по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зітхнув і обернувся до СлавіноЇ:

— Не скажу вже, чи люзія, чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття… — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно-то все так, що ви говорите, конєшно… Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?. — Дядько присунувся до Славіної ще ближче і пильно уставився в її лице. — Ну, а що як умреш, а там воно все є?!

Славіна не знайшла одразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками з віжками і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.

— Ану, сіра! Волочишся там! Но-о-о… — Дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав:

— Ні, що б там не було, а краще, ма’ть, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки…

Дядьків висновок знову засвітив на Горобенковому обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка — коли нарешті буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Славіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотичне, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього як об стінку горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.

Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славіної і обурювала залатана дядькова спина: засмієшся, чорте, на кутні!.

Горобенко подивився на пишну пшеницю, і це, як і завжди, дало йому заспокоєння. Невтомний пустун-вітер гнав по ній хвилю за хвилею. Хвилі бігли навперейми, аж поки не обривались на свіжій стерні, але вітрові було до того байдуже: він перебігав обніжками назад до краю поля й знову гнав нові й нові. Заходили жнива, й перші копи вже кинули легеньку тінь на літо. І вічно від цих кіп і голої стерні стає сумно. Росте в грудях жаль, і невимовне чогось шкода. Чи літа, чи тепла, чи днів своїх? Хтозна. Ці копи породять незрозумілу тугу, а пізніше, коли затріпотить на даху вечірній осінній дощ, ця туга буде старечою рукою підбивати невеселі осінні підсумки…

Горобенко перекусив суху стеблину й замислився. Край дороги полуднували женці. Порівнявшись із ними, дядько звернув ліворуч, щоб обминути їхнього порожнього воза й розпряжені драбчасті конячки. На звороті, вилазячи з глибокої колії, вони трохи затримались. Женці питливо дивились на них. Коли віз порівнявся з ними, крайній підморгнув до дядька-візниці.

— Ярмаркуєш, Даниле?

Але візниця утримався від жартів. Він для чогось спинив свою шкапу й привітався:

— Драстуйте, боже поможи…

Славіній надав чорт знову встряти до розмови:

— Здравствуйте, товарищи! — Вона глянула на свіжі снопи покошеної пшениці й поблажливо сказала: — Харошая у вас рожь в зтом году.

Женці зареготали, а візниця, мов засоромившись за своїх їздців, досадливе буркнув:

— Та що ви! Це ж пшениця! Славіна винувато прошепотіла до себе:

— Разве?. Как же это я ошиблась?.

— Та вже ж «ошиблась», як зроду, мабуть, не сіяла! недобре посміхаючись, сказав хтось позаду, а крайній, сміючись, підійшов до воза і, витираючи піт з чола, промовив до візниці:

— Це, Даниле, як той товариш, що навесні балакав у сполкомі: «Сійте, каже, товарищі крестяне, «пашано», од нього прибилі багато буде…»

Женці знову одностайно зареготали.

Горобенка давно вже пік сором за Славіну, і сміхи та дотепи женців нервували його. Він торкнув візницю за плече:

— Поганяйте. Нам треба, щоб завидна приїхати. Дядько сіпонув віжки, і віз рушив далі під глузливими поглядами женців.

Коли вже од’їхали, Дружинін обернувся назад до снопів і, подумавши трохи, сказав Славіній:

— Да, подлинно была пшеница, а не рожь. Зто у вас, товарищ Славина, неудачно вышло. Нужно легче…

Славіна нічого не відповіла й зручніше вмостилась на своєму сидінні. Її опанували досада й одчай.

«З славіними далеко на селі не поїдеш!» — подумав Горобенко і сердито виплюнув з рота стеблину.

Уже смеркалось, коли приїхали до села.

Попереду, збиваючи з дороги вечірній пил, поверталась додому череда. Корови флегматичне сунули до своїх дворів, зупинялись коло воріт і монотонне мукали. Деякі з них ліньки повертали назад голови і безглуздо дивились на вулицю.

В їх поглядах була безкрая нудьга і вічне здивування:

«Ні чорта не розумію — до чого воно все це».

Проте корови й не намагались збагнути що воно й до чого. Вони задовольнялись з того, що констатували приїзд якихось трьох нових людей на село і по-філософському, одвернувшись від суєти, знову мукали.

Їхнє мукання наганяло Горобенкові тепла і своєрідного затишку. Було приємно дивитись, як розходяться корови й пастушки в уболочених штанях, з великими торбами підганяють хлудинами решту череди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций