Артур Конан Дойл Блакитний карбункул (Пригоди Ш. Холмса) — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 29 ноября 2014







Шерлок Холмс хотів був щось сказати, навіть розкрив рота, та в цю мить розчахнулися двері, і до кімнати вбіг посильний Петерсон; щоки його пашіли, на обличчі застиг вираз безмежного здивування.



- Гуска, містере Холмсе! Гуска, сер! - задихаючись, вигукнув він.



- Ну? Що з нею трапилось? Ожила й вилетіла в кухонне вікно, змахнувши крильми? - Холмс ворухнувся на канапі, вмощуючись так, аби краще бачити схвильоване Петерсонове обличчя.



- Гляньте сюди, сер! Подивіться, що знайшла моя жінка у неї у волі!



Петерсон простяг руку, і на долоні в нього засяяв голубий камінь, трохи менший від квасолини, але такої чистоти й прозорості, що аж світився на темній шкірі, мов електрична іскра.



Шерлок Холмс випростався й свиснув.



- Слово честі, Петерсоне,- мовив він,- ви знайшли скарб! Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?



- Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, мов замазку.



- Це більше, ніж коштовний камінь, Це єдиний у своєму роді коштовний камінь.



- Чи це не голубий карбункул графині Моркар? - вигукнув я.



- Саме так, мені відомі йогр розмір і форма, бо останнім часом я щодня читаю оголошення про нього в “Таймсі”. Це абсолютно унікальний камінь, і про його цінність можна лише здогадуватись, але винагорода в тисячу фунтів, що її пропонують, не дорівнює, безперечно, й двадцятій частці його ринкової ціни.



- Тисяча фунтів! Неймовірно!



Посильний впав у крісло, переводячи здивований погляд з Холмса на мене.



- Така винагорода, але в мене є підстави думати, що існують деякі сердечні причини, через які графиня ладна віддати половину всіх своїх багатств, аби лише повернути цю коштовність.



- Він пропав, коли мене не зраджує пам’ять, в готелі “Космополітен”,- зауважив я.



- Саме так, двадцять другого грудня, рівно п’ять днів тому. Джона Хорнера, паяльщика, звинувачено в тому, що він його вкрав. Докази його вини дуже грунтовні, отже, справу передано до суду присяжних. Та ось газетний звіт про цю крадіжку.



Холмс довго рився в газетах, проглядаючи дати, аж поки витяг те, що шукав. Розгладивши газету, він склав її вдвоє і прочитав таке:



“Крадіжка коштовностей у готелі “Космополітен”.



Джона Хорнера, двадцяти шести років, паяльщика, звинувачено в тому, що він двадцять другого грудня вкрав із скриньки графині Моркар коштовний камінь, відомий під назвою “Голубий карбункул”. Джеймс Райдер, старший служник готелю, дав таке свідчення: в день крадіжки він провів Хорнера до туалетної кімнати графині Моркар, щоб той припаяв другу штабу в камінній решітці, яка розхиталась. Райдер трохи побув із Хорнером, але потім його кудись покликали. Повернувшись, він побачив, що Хорнер зник, бюро відчинено і замок у ньому поламаний, а сап’янова скринька, де, як згодом з’ясувалося, графиня тримала камінь, стояла порожня на туалетному столику. Райдер миттю зняв тривогу, і того ж вечора Хорнера заарештували, але каменя не знайшли ні в нього, ні в його помешканні. Катрін К’юсек, покоївка графині, заприсяглася, що, почувши розпачливий крик Райдера, коли той помітив крадіжку, вбігла до кімнати і побачила все так, як описав попередній свідок. Інспектор Бредстріт з округи “Б” розповів про арешт Хорнера, котрий чинив відчайдушний опір і якнайрішучіше доводив свою невинність. Оскільки стало відомо, що арештований раніше відбував покарання за крадіжки, мировий суддя відмовився нашвидку розбирати цю справу і передав її до суду присяжних. Хорнер, який під час судового розгляду дуже хвилювався, кінець кінцем знепритомнів, і його винесли із зали суду”.



- Гм! Справа, як бачимо, поліцейському суду не під силу,- замислено проказав Холмс, відкладаючи газету.- Проблема, яку ми повинні тепер розв’язати, полягає в тому, щоб визначити послідовність подій, унаслідок яких камінь опинився у волі гуски на Тоттенхем-Корт-роуд. Ось бачите, Вотсоне, наші незначні роздуми раптом набули поважного й не такого вже невинного вигляду. Ось вам камінь, цей камінь був у волі гуски, а гуска була в Генрі Бейкера, власника виношеного капелюха та деяких характерних звичок, що їх описанням я вам надокучив. Тепер нам слід удатися до розшуків цього джентльмена, аби з’ясувати, яку роль він відіграв у цій маленькій таємниці. Тож перш за все ми мусимо спробувати найпростіший спосіб, а він, безперечно, полягає в тому, щоб дати оголошення в усі вечірні газети. Якщо це виявиться марним, я вдамся до інших способів.



- Що ж ви напишете в оголошенні?



- Дайте мені олівець і клаптик паперу. Так от: “На розі Гудж-стріт знайдено гуску й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх, звернувшись сьогодні на Бейкер-стріт, 221-Б, о 6.30 вечора”. Коротко і ясно.



- Дуже. Але чи помітить він оголошення?



- Ну, він, ясна річ, переглядає тепер усі газети - бо ж, як на злидняка, втрата для нього чимала. Він так злякався, розбивши вітрину й побачивши Петерсона, що, крім утечі, ні про що не думав, але потім, очевидно, гірко пошкодував, що через слабкодухість кинув гуску. Крім того, згадка його імені в оголошенні може прислужитися, бо кожний, хто знає Генрі Бейкера, зверне на це оголошення його увагу. Так от, Петерсоне, біжіть у бюро оголошень, нехай вони опублікують це у вечірніх газетах.



- В яких, сер?



- Ну, в “Глоб”, “Стар”, “Пел-Мел”, “Сент-Джеймс газет”, “Івнінг ньюс”, “Стендард”, “Екоу” та в усіх інших, котрі спадуть вам на думку.



- Добре, сер. А як із каменем?



- Ах, так, я триматиму його в себе. Дякую вам. I слухайте, Петерсоне, коли повертатиметесь, купіть гуску та принесіть сюди, адже ми повинні віддати її цьому джентльменові замість тієї, яку зараз наминає ваша сім’я.



Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і заходився розглядати його проти світла.



- Гарний камінчик,- мовив він.- Гляньте, лишень, як він світиться й сяє. Безперечно, він і є причиною та метою злочину. Всі гарні камені такі. Це улюблена спокуса диявола. У великих старих коштовних каменях кожна грань - яка-небудь кривава подія. Цьому каменю ще немає й двадцяти років. Його знайдено на березі річки Амой у Південному Китаї, і примітний він тим, що має всі властивості карбункулу, крім однієї: він голубого, а не рубінового кольору. Хоч він ще дуже молодий, проте історія його вже страхітлива. Вчинено два вбивства, одне самогубство, кілька пограбувань, когось облили сірчаною кислотою,- і все це через якихось сорок гранів1 кристалічного вуглецю. Хто б міг подумати, що така гарна забавка веде людей на шибеницю і до в’язниць? Покладу-но я цей камінь у свій сейф та напишу графині, що він у нас.



- Ви гадаєте, Хорнер невинний?



- Не знаю, нічого не можу твердити певно.



- Тоді ви вважаєте, що до справи причетний Генрі Бейкер?



- Ні, як на мене, то Генрі Бейкер абсолютно ні в чому не завинив. Він навіть і не підозрював, що гуска, яку він несе, багато дорожча від золотої. В усякому разі, я з’ясую це в дуже простий спосіб, коли тільки Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.



- А доти ви нічого не робитимете?



- Нічого.



- Тоді я поїду до своїх хворих, але повернусь сюди ввечері о пів на сьому, бо мені хотілось би знати, чим закінчиться ця заплутана історія.



- Буду радий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде вальдшнеп. До речі, чи не попросити мені місіс Хадсон у зв’язку з останніми подіями якнайпильніше оглянути його воло?



Я трохи затримався в хворого, і коли знову прийшов на Бейкер-стріт, вже перейшло пів на сьому. Наближаючись до Холмсового будинку, я побачив високого на зріст чоловіка в шотландській шапочці й до підборіддя застебнутому сюртуці. Він стояв перед дверима, в яскравому колі світла, що падало з напівкруглого вікна. Саме тієї миті, як я підійшов, двері відчинились, і нас обох запросили до Холмсової кімнати.



- Коли не помиляюсь, ви Генрі Бейкер? - промовив Холмс, підводячись із крісла й зустрічаючи відвідувача з невимушеною привітністю, яку він так легко міг зобразити.- Прошу вас, сідайте коло вогню, містере Бейкере. Вечір холодний, а я бачу, ви більше пристосовані до літа, ніж до зими. О Вотсоне, ви прийшли дуже вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?



- Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.



Бейкер був кремезний чоловік з похилими плечима, великою головою і широким розумним обличчям з клинцюватою каштановою борідкою. Червонясті цятки на носі й на щоках, а також ледь помітне тремтіння простягненої руки підтверджували Холмсові здогади про його уподобання. Його поруділий чорний сюртук з піднятим коміром було застебнуто на всі гудзики, на кістлявих зап’ястках, що висувалися з рукавів, не було видно ніяких ознак ні манжетів, ні сорочки. Він говорив тихо й уривчасто, старанно добираючи слова, і справляв враження інтелігентної людини, з якою доля повелася надто суворо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций