Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша - Біміні — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 29 ноября 2014



їй довелося підправити рахунки, щоб ти нічого не запідозрив. Вона мені не раз про це розповідала. Пригадую, як на різдво вона подарувала тобі ту рогачку, а свою стару ти віддав мені. Але тоді мені ще бракувало сили натягти гуму.

- Тату, а ми колись були бідні? - запитав Ендрю.

- Ні. На той час, коли народилися ви двоє, я вже вибився з нестатків. Ми не раз опинялися в скруті, але по-справжньому ніколи не бідували, як тоді з Томом і його мамою.

- Розкажи нам ще про своє життя в Парижі,- попрохав Девід.- Що іще ви з Томмі там робили?

- Що ми робили, синку?

- Восени? Ми купували у вуличного продавця смажені каштани, і я грів об них руки. А ще ходили в цирк і бачили крокодилів капітана Валя.

- Ти й це пам’ятаєш?

- Ще й як добре. Капітан Валь боровся з крокодилами (він вимовляв “крукодил”, як ото кажуть “крук”, називаючи птаха), а гарненька дівчина штрикала їх тризубцем. Але найбільші крокодили не хотіли й з місця зрушити. Цирк був дуже гарний - круглий, червоний із золотом, і там пахло кіньми. А десь у глибині приміщення був буфет, куди ти ходив випити з містером Кросбі і з приборкувачем левів та його дружиною.

- Ти пам’ятаєш містера Кросбі?

- Він ніколи не носив ні капелюха, ні пальта, хоч як було холодно, а його мала дочка ходила з довгими розпущеними косами, як ото Аліса в Країні чудес. Тобто - на малюнках у книжці. Містер Кросбі завжди був дуже збуджений.

- Кого ще ти пам’ятаєш?

- Містера Джойса.

- А він який був?

- Високий на зріст, худий, з вусами й невеликою випнутою борідкою. Він носив окуляри з товстелезними скельцями і ходив, високо задерши голову. Пригадую, якось пройшов повз нас на вулиці й не привітався, і ти гукнув його, і тоді він спинився, побачив нас крізь свої окуляри,- наче з акваріума визирнув,- і сказав: “О, це ви, Хадсоне, а я шукав вас”,- і ми втрьох зайшли до кафе. На терасі було холодно, але ми сіли в кутку коло однієї з тих штук… як вони звуться?

- Вraziers (Жарівні - фр.).

- А я гадав, brassiers (Ліфик - фр.) - це оте, що носять жінки,- сказав Ендрю.

- Це такі великі бляшанки з дірками, в яких палять кам’яне чи деревне вугілля, щоб зігріватися взимку де-небудь надворі, як-от на терасі кафе: сідаєш до них - і тобі тепло, або ж на іподромі - стій собі і грійся,- пояснив Том-молодший.- А в тому кафе, куди ми звичайно ходили з татом і містером Джойсом, вони стояли по всій терасі, і в найхолоднішу пору можна було посидіти в теплі та затишку.

- Схоже на те, що ти більшу частину свого життя провів по кафе, пивничках та інших веселих місцях,- зауважив найменший хлопець.

- Та бувало,- відказав Том.- Правда ж, тату?

- І міцно спав у своїй колясці, поки тато йшов хильнути нашвидку,- докинув Девід.- Ну й ненавидів же я оце “хильнути нашвидку”. Насправді воно чи не найдовша річ у світі.

- А про що говорив містер Джойс? - запитав Роджер Тома-молодшого.

- Ну, містере Девіс, усього, що було тоді, я не пам’ятаю. Здається, про італійських письменників і про містера Медокса Форда. Містер Джойс терпіти не міг містера Форда. І містер Паунд теж діяв йому на нерви. “Знаєте, Хадсоне, Езра став зовсім скажений”,- сказав він якось татові. Це я добре запам’ятав, бо вважав тоді, що скажений може бути лише собака, і пригадую, як я сидів і розглядав обличчя містера Джойса - рожеве таке, з дуже гладенькою шкірою, наче з морозу,- і його окуляри, в яких одне скельце було навіть товще за друге, і уявляв собі містера Паунда: його руду чуприну, клинцювату борідку, гарні очі, а з рота в нього текло щось біле, наче мильна піна. І думав: який жах, що містер Паунд сказився, і не приведи боже нам наразитися на нього. А тоді містер Джойс сказав: “Та й Форд уже скільки років казиться”,- і я уявив собі містера Форда з його кумедним широким і безбарвним обличчям, безбарвними очима й рідкими зубами у завжди розтуленому роті, і з його рота теж текла ота страхітлива піна.

- Годі вже про це,- сказав Ендрю.- А то мені вночі насниться.

- Ні, розказуй далі, будь ласка,- мовив Девід,- Це однаково, що про перевертнів. Мама замкнула книжку про перевертнів, бо Ендрю снилися моторошні сни.

- А той містер Паунд нікого не покусав? - запитав Ендрю.

- Ні, вершнику,- відказав йому Девід.- Це ж тільки так говориться. Сказився - означає втратив глузд. Це зовсім не те, що собачий сказ. А чому він вважав, що вони скажені?

- Не знаю,- відповів Том-молодший.- На той час я був уже не такий малий, як тоді, коли ми стріляли голубів у парку. Але все-таки ще малий і не міг усього запам’ятати, а до того ж містер Паунд і містер Форд, що уявлялися мені з отією піною на губах, наче от-от когось укусять, вибили в мене з голови все інше. Містере Девіс, а ви знали містера Джойса?

- Так. Ми з ним, твій батько і я, були добрі приятелі.

- Тато був набагато молодший за містера Джойса.

- Твій тато був тоді молодший за будь-кого.

- Тільки не за мене,- гордо промовив Том-молодший.- Мабуть, я був наймолодший з усіх приятелів містера Джойса.

- Б’юсь об заклад, що йому страшенно бракує тебе,- сказав Ендрю.

- А ще він багато втратив, що так і не познайомився з тобою,- мовив Девід.- Коли б ти не товкся весь час у Рочестері, він мав би таке щастя.

- Містер Джойс - велика людина,- сказав Том-молодший.- Та він на вас, двох шмаркачів, і глянути не схотів би.

- Це по-твоєму так,- сказав Ендрю.- А насправді містер Джойс і Девід могли б таки заприятелювати. Девід же пише до шкільної газети.

- Тату, розкажи нам ще про ті часи, коли ти, і Томмі, і мама Томмі бідували. Ви були дуже бідні?

- Таки дуже,- сказав Роджер.- Пригадую, ваш батько з самого ранку наготує, бувало, малому Томові всяких пляшечок і поспішає на базар, щоб купити найкращу і найдешевшу городину. Виходжу з дому снідати, а він уже повертається з базару.

- В усьому шостому арондисмані я найкраще знався на роіrеаuх,- сказав Томас Хадсон хлопцям.

- А що таке роіrеаuх?

- Цибуля-порей.

- Це такі довгі зелені цибулинки, з вигляду схожі на звичайні,- пояснив Том-молодший.- Тільки не такі лискучі. Пір’я в них зелене, з білими кінчиками, їх варять і їдять холодними, поливши оливковою олією та оцтом із сіллю й перцем: їдять усе цілком - і цибулини, і пір’я. Це така смакота! Мабуть, я з’їв їх найбільше в світі.

- А що таке шостий… як там його? - запитав Ендрю.

- Без тебе, звісно, розмова не обійдеться,- дорікнув йому Девід.

- Коли я не знаю французької, треба ж спитати.

- Париж поділено на двадцять міських округ, або ж арондисманів. Ми жили в шостому.

- Тату, облишмо краще ті арондисмани, й розкажи нам про щось інше,- попрохав Ендрю.

- Тебе ніщо не цікавить, спортсмене,- сказав Девід.

- Неправда, цікавить,-заперечив Ендрю.- Але про арондисмани мені ще рано знати. Ви ж самі щоразу мені кажете: “Тобі ще рано про це знати”. І отут я з вами згоден: таки справді рано. Цього мені не осягти.

- А скільки Тай Кобб вибив за своє життя?- запитав його Девід.

- Триста шістдесят сім.

- Про це тобі не рано знати.

- Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені - бейсбол, тобі - арондисмани.

- Ще б пак, адже “у нас в Рочестері” арондисманів, здається, немає.

- Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, не пригадаю навіть, як їх там!

- Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих,- спинив його Томас Хадсон.

- Пробач, тату,- сказав хлопчина.- Що ж я можу вдіяти, коли я такий в біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.

Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.

- То не біда - виростеш,- сказав йому Томас Хадсон.- Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.

- Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.

- Я чув,- сказав Томас Хадсон.- Та я й не вичитую тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.

- Не так уже й багато, тату,- озвався Девід.

- Твоя правда,- погодився Томас Хадсон.- Не дуже багато.

- При мамі Ендрю ніколи не лається,- сказав Девід.

- Дай мені спокій, Девіде. Поговорили - й годі, правда ж, тату?

- Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому,- сказав Том-молодший,- почитайте книжки містера Джойса.

- З мене досить і того, що я вмію,- відказав Девід.- Принаймні поки що.

- У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б’юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.

- Недарма ж він потім створив цілком нову мову,- зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.

- Не розумію я його нової мови,- сказав Том-молодший.- Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте “Улісса”.

- То книжка не для таких хлопців,- заперечив Томас Хадсон.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций