Олександр Пушкін Євгеній Онєгін — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 27 ноября 2014









XXI





І серцем Таня залітала

У невідому далечінь…

Враз думка в голові постала…

“Іди, саму мене покинь.

Подай перо мені й чорнило

Та стіл присунь; добраніч, мила,

Прощай!” - І от сама вона.

Їй ніч присвічує ясна.

Обпершись ліктем, Таня пише,

Євгеній, як живий, в очах.

В необміркованих рядках

Любов її невинна дише.

І от закінчено листа…

А хто ж, Татьяно, прочита?





XXII





Красунь я бачив неприступних,

Холодних, чистих, як зима,

Неутомленних, непідкупних,

Незрозумілих для ума;

Я дивувався з їх пишноти,

Із їх природної чесноти,

І, признаюсь, од них тікав

І над бровами їх читав

Слова, що в пеклі біля входу:

Навік зречись надій усіх20.

Будить любов біда для них,

Жахать людей їм любо зроду.

Мабуть, на берегах Неви

Подібних дам стрічали й ви.





XXIII





Вигадниць я ще й інших знаю

Із самолюбством крижаним;

Ні шум хвали, ні зойк одчаю

Не потривожать серця їм,

І що ж помітив я, на диво?

Вони, жахаючи примхливо

Несмілу молоду любов,

Її приваблюють ізнов

Жалем, хоча б і лицемірним,

Хоча б ласкавістю речей

Та ніжним поглядом очей,-

І в засліпінні легковірнім

Коханець знов марнує дні

У любій серцю метушні.





XXIV





А чим же більший гріх Татьяни?

Чи тим, що в щирості своїй

Вона не відає омани

І вірить витворові мрій?

Чи тим, що хитрощів не знає,

Тим, що без роздуму кохає,

Тим, що довірлива вона

І що уява вогняна

Заполонила розум жвавий,

Що своєвільна голова

Її всякчасно порива,

А серце і палке, й ласкаве?

Невже не здатні ви простить

Душі, що юністю кипить?





XXV





Кокетка холодно міркує,

Татьяна любить, як дитя,

І щире серце офірує

Для молодого почуття.

Вона не каже: слід заждати,

Щоб пристрасті ціну підняти,

В тенета вірно упіймать;

Спочатку слід покепкувать,

Надією, розчаруванням

Помучить серце, далі знов

Огонь ревнивий влити в кров;

А то, упившись раюванням,

Невольник пута розірве,

Про щастя мріючи нове.





XXVI





Іще утруднення я бачу:

Щоб честь отчизни врятувать,

Татьянин лист я, мій читачу,

В перекладі повинен дать.

Вона-бо зле по-руськи знала,

Журналів наших не читала,

І для думок та почуттів

Їй бракувало рідних слів.

Отож писала по-французьки…

Ну що ж! Признатись я готов:

Жіноцтва нашого любов

Не розмовляє ще по-руськи,

Вживати гордий наш язик

Поштову прозу ще не звик.





XXVII





Я знаю: дам хотять навчити

Читать по-руськи. Просто жах!

Хіба ж їх можна уявити

З “Благонамеренным”21 в руках!

Пошлюсь на вас, мої поети:

Чи то ж не всі, кому несете

Ви полум’я чуттів своїх

І вірші, писані за гріх,

Кому ви серце присвятили,-

Чи то ж не всі вони підряд

Своєї мови звук і склад

Калічать в спосіб дуже милий,

Чи здавна звуки слів чужих

Не стали рідними для них?





XXVIII





Не дай нам боже стріть на балі

Чи між гостей на рундуці

Семінариста в жовтій шалі

Чи академіка в чепці!

Як без усмішки уст рум’яних,

Я граматично бездоганних

Російських речень не люблю.

Можливо, на біду мою,

Красунь теперішніх порода,

Щоб журналістам догодить,

Нас до граматики привчить;

На віршування вийде мода;

Та я… до того що мені?

Я вірний буду давнині.





XXIX





Легке, недбале лепетання,

Вимови огріхи дрібні

І досі будять хвилювання

І серце радують мені;

Розкаятись я не при силі,

Що галліцизми серцю милі,

Як літ юнацьких помилки,

Як Богдановича рядки.

Та годі. Лист пора дівочий

У віршовий укласти лад.

Я слово дав,- і що ж? Назад

Тепер би взяв його охоче.

Я знаю: ніжного Парні

Перо не в моді в наші дні.





XXX





Мій друже, що журбу й Бенкети22

На лірі вславив золотій,

Я б попросив тебе, поете,

Допомогти в біді моїй:

Щоб ти на милозвучні співи

Моєї пристрасної діви

Чужинні переклав слова.

Де ти? Прийди: свої права

Передаю тобі з уклоном…

Шкода! Між скель, в самотині,

Забувши похвали гучні,

Над фінським тінявим затоном

Він бродить, і душа його

Не чує поклику мого.





XXXI





Татьянин лист передо мною;

Мов скарб, його я бережу,

Читаю потайно з журбою

І кожним словом дорожу.

Хто ніжність їй таку навіяв,

Палких чуттів недбалий вияв?

Хто їй навіяв ту бредню,

Безумну серця маячню,

Чар небезпечний і принадний?

Не розумію я. Подам

Лише блідий переклад вам,

Картини список недоладний,

Фрейшіца гармонійний звук

З-під боязких учнівських рук.





Лист Татьяни до Онєгіна





Я вам пишу - чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати,- а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову.

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми… нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.



 Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила…

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години -

Порука зустрічі одній;

Сам бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій.

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався

Давно… ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов’ю?

Не ти з відрадою й любов’ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий:

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі…

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю…

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!



 Кінець! перечитать боюсь…

На серці сором, страх і мука…

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука…





XXXII





Татьяна то зітхне, то охне;

Дрижить листок в її руці;

Облаточка рожева сохне

На гарячковім язиці.

К плечу голівкою склепилась.

Легка сорочка опустилась

Із прехорошого плеча…

Вона того й не поміча,

Що місяць гасне. Там долина

Крізь пару сяє. Там струмок

Заграв, як срібло; там ріжок

Пастуший будить селянина.

Світає: люд устав уже,

Моїй Татьяні байдуже.





XXXIII





Вона зорі не помічає,

Сидить з похиленим чолом

І до листа не прикладає

Печатки з вирізним гербом.

Уже Пилипівна похила

Тихенько двері відчинила,

Несе їй на підносі чай.

“Пора, дитя моє, вставай!

Та ти, красунечко, готова!

О пташко ранняя моя!

А вчора як злякалась я!

Та, слава богу, ти здорова!

Журба нічна майнула в світ,

Лице твоє як маків цвіт”.





XXXIV





“Ах! няня, прошу, будь ласкава…”

“Та добре, серце, все зроблю!”

“Не думай… бачиш-бо, ця справа.

Підозри… Не відмов, молю!”

“Мій друже, бог тобі порука!”

“Отож пошли тихенько внука…

Листа до О… ну, знаєш ти…

Сусіда… потай віднести,

Не говорити там ні слова,

Мовчати про моє ім’я…”

“Кому ж, голубонько моя?

Стара вже я, пустоголова!

Багато є сусідів тих,

Мені й не полічити їх”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций