Рафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 21 ноября 2014



Розмовляти не хотілося. Мовчав і Пітт, який стояв біля Блада, засмучений тим, що ось-ось його, напевне, розлучать з товаришем, з яким він пліч-о-пліч вистояв усі ці тяжкі місяці, якого він полюбив як друга і на поради та підтримку якого завжди покладався. Хлопця охопило таке почуття самотності і туги, що проти нього все, пережите ним досі, здавалося дрібницею. Для Пітта розлука з Бла-дом була б болісним завершенням усіх його страждань. [35]



(1) Дерева родини бобових, що ростуть у Центральній і Південній Америці. Екстракт із його деревини застосовується для фарбування тканини.



До них підходили інші покупці, розглядали і йшли далі. Блад не звертав на них ніякої уваги. Але ось у кінці шеренги сталось якесь пожвавлення. Це Гарднер щось голосно роз’яснював юрбі покупців, що чекали, поки полковник Бішоп навибирає собі людського товару. Коли Гарднер замовк, Блад, подивившись у його бік, помітив, що дівчина про щось говорила з Бішопом і срібною рукояткою хлиста вказувала на шеренгу засуджених. Бішоп, прикривши рукою очі від сонця, глянув туди, куди вона показувала. Потім повільно перевальцем він в супроводі Гарднера рушив уздовж шеренги. За ними пішли дівчина й губернатор.



Так посувались вони одне за одним, аж поки полковник не порівнявся з Бладом. Покупець був би й цього разу пройшов повз лікаря, якби дівчина не торкнулася хлистом його руки.



- Оце той чоловік, якого я мала на увазі,- мовила.



- Оцей?



У голосі полковника забриніла нотка презирства. Пітер Блад пильно подивився у вирячені оченята полковника, схожі на ізюминки в пудингу, глибоко посаджені на жовтому, м’ясистому обличчі, і відчув, як йому в лице вдарила кров від такого принизливого огляду.





- Пхе! Лантух кісток! Що я з ним робитиму? - сказав Бішоп і повернувся, щоб іти далі, але тут втрутився Гарднер:



- Він, може, й худий, але міцний; міцний і здоровий. Коли половина з них захворіла, а друга половина мала ось-ось захворіти, цей бусурман тримався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то їх загинуло б значно більше. П’ятнадцять фунтів за нього, полковнику. Це навіть дешево. Він здоровий, кажу вам, ваша честь, витривалий і сильний, хоч і худий. Він саме з тих, хто добре переносить спеку. Клімат ніколи не вб’є його.



Губернатор Стід хихикнув:



- Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.



1 він зареготав, задоволений з свого дотепу. Але сміявся тільки він один. По обличчю племінниці полковника пер-.бігла хмарка незадоволення, в той час як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Дже-ремі Пітт затаїв подих.



- Я даю вам за нього десять фунтів,- вимовив нарешті полковник. [36]



Пітер Блад благав у бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому йоґо так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і в якійсь мірі власністю тієї кароокої дівчини. Але одним почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну суму - десять фунтів стерлінгів.



 





Розділ V

АРАБЕЛЛА БІШОП



Якось сонячного січневого ранку, десь через місяць після прибуття “Ямайського купця” в Бріджгаун, міс Ара-белла Бішоп виїхала верхи з красивої садиби свого дядька, розташованої на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом на достатній відстані підтюпцем бігли два негри-охоронці. Прямувала ця молода дівчина до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою горба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь бачила його.



Міс Арабелла зупинила коня, ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це виглядало цілком правдиво, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомого, що підзеедив ближче. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг - досить строгий, але навряд чи красивий. Камзол і штани були домашньої роботи, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж майстерністю кравця. Панчохи бавовняні, прості і грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї,- старий, без стрічки і пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні і лискучі.



Виголене загоріле обличчя незнайомого було похмуре. А напрочуд блакитні очі серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.



- Здається, я звідкись знаю вас,- мовила дівчина.



Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово “хлопчачий” взагалі можна [37] вжити щодо такої шляхетної дівчини. Це йшло, мабуть, від тієї простоти і невимушеності, які робили неможливими хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип’ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала поклонників. З усіма чоловіками вона поводилась, як з братами, і така невимушеність ускладнювала можливість упадання коло неї.



Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки їхній господині заманеться знову вирушити в дорогу.



Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.



- Господині слід знати своє майно,- сказав він.



- Моє майно?



- Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо якраз таку суму ваш дядечко заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.



Тільки тепер дівчина впізнала його. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч при першій зустрічі юнак і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба. “



- Боже мій! - вигукнула вона.- І ви ще можете сміятися!



- Як бачите. Хіба це не досягнення? - визнав Пітер.- Та й живу я не так уже й погано.



- Я чула про це,- сказала Арабелла.



Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то умінню, чи, може, щастю, Пітер Блад полегшив страждання його превосходительства, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блід лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість - результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як для світської жінки животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй стало краще. Після цього слава про нього рознеслась по всьому Бріджтауну, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше користі як з лікаря, аніж як з робітника на плантації. [38]



- Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу,- сказав Блад,- і я радий ског ристатися з нагоди, щоб сказати про це.



Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.



“Невже він глузує?” - подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Блад у її погляді відчув запитання і відповів:



- Коли б мене купив якийсь інший плантатор, то безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди залишилися б невідомими, і в цю хвилину я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.



- Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?



- Він не зробив би цього, якби ви не умовили його. Я помітив, це і в ту мить страшенно обурився.



- Ви обурились? - У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.



- У цьому тлінному житті мені всього зазнати довелось. Але продавали і купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.



- Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам.- Тон її голосу був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування і зухвалість, що, як їй здалося, звучали в його словах.- Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною,- додала вона.- Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Взяти хоча б Кребстона із Спейгстауна. Він теж був на березі і чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от коли б ви потрапили до його рук.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций