Покальчук Юрій Володимирович Усмішка Медузи — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 21 ноября 2014



З мікрофоном у руках він почав на оперний кшталт співати «О, соле міо…», але з такою манірністю і вихилясами, що одразу ж було зрозуміло, що він колись, мабуть, був дуже популярний співак або актор, але гадає, що й зараз його підсмикування плечами, підморгування і крутіння задом ще можуть когось привабити. Поза тим, що й голос його був вочевидь пропитий, і оперність його співу була більше у його позах і вбранні, аніж у виконанні.

Але публіку вочевидь бавило таке видовище, йому плескали. Лідія, поки виступав цей кумедний співак, вийшла на перерву разом із акордеоністом. Акордеоніст, однак, за мить вернувся і плесканням й пританцьовуванням, ставши за своїм веселим приятелем, намагався створити додаткове відчуття захоплення ним, що, можливо, також було розраховане наперед.

Григір підійшов до Лідії, яка сіла при столику в куточку і замовила собі чай і якесь печиво.

Він привітався. Лідія підвела голову. Її суворе обличчя освітила раптова тепла усмішка.

— Дуже рада вас бачити. Сідайте поруч. Саме зараз у мене півгодинна перерва в праці.

— Я, бачите, тут не сам. Зі мною шведська письменниця.

Йому раптом стало незручно, що прийшов до Лідії з іншою дамою, і він здивувався своєму ніяковінню. Але воно не минало.

— А де вона? О, то ви йдіть до неї, а я підійду до вашого столика, лише дістану собі крісло.

Григір вернувся до Еви. Вони сиділи при столику на двох Лідія підійшла до них • за хвилину, мабуть, також питала дозволу у господаря, поставила стілець поряд, потім повернулась і принесла свій чай і печиво. Григорові хотілось допомогти їй, але він якось не посмів втручатись. Тут свої справи, свої стосунки. Та й суворий вираз різьбленого обличчя Лідії якось не дозволяв самочинності.

Лідія привіталась з Евою, вибачилась за свою погану англійську мову, на що Ева відповіла, щоби вони з Григором розмовляли українською, а їй цікаво буде послухати, як звучить українська мова.

Лідія незворушно подякувала, кивнувши при цьому лиш трішки головою на знак згоди і підтвердження своїх слів, і перейшла на українську.

— Як вам подобається Стамбул? Що ви тут бачили?

Її спокійний, хрипкуватий голос був надзвичайно приємний Григорові. Він дивився у темні очі Лідії, і не чув власних слів, майже не чув, що говорив їй про своє перебування в Стамбулі.

— Розкажіть ще трішки про себе, про свою маму, про те, як ви сюди їхали., — попросив він.

— Бачите, моя мама народилась в Одесі. Вона родом із західної частини України. Там є таке маленьке місто Кременець, не знаю, чи ви чули щось про нього…

— Але ж я сам з Волині, — стрепенувся Григір, і незрозуміле хвилювання, яке поймало його від часу приїзду до Стамбула, знову вибухнуло в ньому. — І народився також у Кременці, як і ваша мама. Навіть не віриться. Такий збіг. Адже Кременець справді маленьке місто. Я, щоправда, виріс у Луцьку, це теж на Волині, місто значно більше, але недалеко від Кременця…

— Ви знаєте Кременець? Як дивно! Я ніколи там не була, але мама багато розповідала мені про Кременець і взагалі про Волинь… Вона завжди тужила за тим краєм… А до Одеси вона втрапила під час революції. У неї був закоханий хлопець — сусід, його забрали до царської армії, ще за Першої світової війни, потім він вступив до української армії, коли утворилась Українська Народна Республіка, і приїхав за мамою. Вони дуже любилися, й він перевіз її до Одеси, де стояла його військова частина. Мамина мати померла на-той час, батько ще раніше, старша сестра поїхала десь на заробітки до Польщі, й понад півроку її не було вдома, отож мама погодилась, усе покинула й поїхала з ним. А потім його полк кудись відіслали. І він зник назавжди. Вона чекала його в Одесі. Спершу жила у його знайомих, потім пішла працювати, наймала сама собі житло…

 

… я ніколи тебе не забуду, я ніколи тебе не полишу, моя душе, мій квіте весняний, моя мрів, з тобою я лише, мене бурі, несуть буревійні, і списами проколюють війни, і вбивають мене й Україну, я ніколи тебе не покину, навіть в смерті, в потойбічнім світі та плакуча верба буде снити, в нашім щасті, колишнім єднанні, від світання живу до світання, в моїм серці лиш ти, я ніколи не забуду той вечір, відколи належу тобі незупинно, ти, Маріє, моя Україно, я складаю тобі такі вірші тисячами, лиш цим живу, кохана моя, якби не ти, вже мабуть загинув би, якби не знав, що ти є, що мене чекаєш, що любиш, що ніколи не перестанеш любити мене, бо таке кохання стається раз на тисячу літ, а ми живемо, ще будемо жити, ще колись будемо жити, хоч відступаємо, наше військо розбите, Україну знов поймає страшна імла більшовицького російською владарювання, залишки української армії опиняються в Галичині, яка втрапляє під польське панування, я “Іду до Кременця, бачу твою сестру, що господарює з чоловіком у вашій батьківській хаті, а ти лишилась в Одесі, куди я сам тебе вивіз, і не зміг забрати назад, і тепер між нами лінія кордону, Галичина і Волинь відійшли до Польщі, а ти у червоній Україні, Боже мій, Боже, що я наробив… блукаю Кременцем, приходжу під гору Бону до нашого місця, сідаю на те повалене дерево під плакучими вербами і сиджу годинами, пойнятий спогадами, пойнятий однією думкою, як тебе знайти, що робити далі, що робити, і знаю, що маю вернутись в Україну, перейти кордон назад, бо вже відомо, що вдається час від часу декотрим перебиратися туди і назад через совєтський нині кордон, я дістанусь Одеси, знайду тебе, і ми повернемось назад разом, сюди у Кременець, чи до Луцька, врешті побачимо, але житимемо разом, врешті будемо разом, а зараз шелест листя над головою говорить мені про тебе, подих вітру говорить мені про тебе, я чую, знаю, що й ти думаєш про мене зараз, у цю хвилину, у ці довгі дні, не забула мене, пам’ятаєш, унизу дзюрчить маленький струмок, і я чую в ньому твій голос, йду до тебе, завжди йду до тебе, завжди лишаюсь розчинений у тобі, ми так мало були разом тут у Кременці, та коли приїхали до Одеси, то все ж понад місяць жили разом, поруч море співало, морські хвилі кликали нас у незглибність, у позачасів’я, у позахмар’я, ми були зачаровані, у тій маленькій кімнатці в будинку моїх приятелів на околиці було наше найбільше щастя, я був підофіцером, бо дістав фельдфебеля ще в царській армії, і міг ночувати вдома, міг вертатися поночі, знаючи, що чекаєш на мене вдома, яке це щастя повертатися з праці і знати, що хтось чекає на тебе вдома, той, кого кохаєш найбільше у світі, той, хто тобі єдиний і назавжди, коротка вечеря і розкішна ніч, дотик твого тіла сповнює мене знову живою енергією, наче й не було втоми, де можна роздягтися зовсім, де можна зливати тіло з тілом бездумно, безмежно, вповні і щасливо, де, входячи в тебе, я почуваю невимовну ніжність, глибоке бажання досягти найбільшої для тебе приємності, краплинки поту на твоєму чолі, яких торкаюсь язиком, є часткою тебе і я забираю їх у себе, все, що є ти, хочу забрати в себе і віддати тобі якнайбільше, якнайповніше себе, сильно, пружно, гостро, якомога глибше, міцніше далі, ще далі, ще далі, аж до самого дна твого єства, де зливається воно з моїм, коли ми в єдиному клубкові з двох тіл вже творимо одне тіло, коли наші пристрасті переростають наші буття, і клубочаться вгорі над нами єдиним полум’ям, викресаним з двох ти, двох душ, двох почуттів… я живу лиш спогадом, я весь у цих спогадах, кожен наш день, кожна година, яку проводили разом, кожна хвилина в моїй пам’яті, про це мені шепоче зараз листя плакучої верби над головою, і я йду до тебе, йду до тебе, йду вперекір долі і кордонам, війнам і злигодням, йду до тебе…

 

Минуло два дні. Настала неділя. Врешті вільний від засідань і формальних зустрічей день. Письменникам запропоновано було автобус для екскурсії по місту.

Уранці Григір зателефонував до Лідії, вона-бо лишила йому свій домашній телефон про всяк випадок, і умовився з нею зустрітись увечері, аби попрощатись.

— Приходьте до ресторану о сьомій. Я починаю працювати о восьмій. Зможемо годинку посидіти, побалакати, якщо бажаєте.

— Так, звичайно. Дуже дякую. Неодмінно буду о сьомій.

— Отож, до зустрічі о сьомій в «Чапі».

Незворушний, спокійний голос Лідії, здавалось Григорові, теплішав, коли старша пані говорила з ним. Щось і далі вабило Григора в її голосі, йому хотілося чути її, хотілося розмовляти з нею, хоч, далебі, він ніби й не знав про що, але водночас його не полишало відчуття, що їхня зустріч надзвичайно важлива, що це одна з найголовніших його справ у Стамбулі. Григір, хоч і дивувався сам собі, але не відкидав цих настроїв, не робив внутрішньо найменшого поруху їм опиратися, навпаки, його вабило це відчуття в собі, кликало, інтригувало, і він слухав себе і йшов за волею чуттєвих хвиль.

З віком Григір збагнув, що впертий раціоналізм багато в чому шкодив йому, особливо, коли він не дослухався власної інтуїції, коли безоглядно хотів перебороти обставини, змусити себе не звертати уваги на внутрішній голос, який кудись кликав його, від чогось остерігав.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций