Винниченко Володимир Кирилович На лоні природи — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 21 ноября 2014


Хм! Це вже Андрію Григоровичу трошки не подобалось: цей не-Коля міг би собі стрибати десь інде, а не отута, круг столу. Та й Жульці не місце було під ногами його. Звичайно, блажен, іже й скоти милує, але «Причинки» були трошки важніші за цього цінного скота.

— Ану, Колю, чи як тебе. Побіжи подивись, чи багато наловили тато йоршів.

— Та багато ж! От таку-у купу!

І не-Коля розвів руками так, що аж хитнувся назад.

— Так ти той, ти побіжи поможи татові.

— Еге! Та мене ж прогнали до вас, щоб я тут грався. Е, це Андрієві Григоровичу ще менше подобалось. Як він буде служити для всіх бутленят місцем заслання і розваги, то з «Причинками» треба тут же попрощатися.

— Так ти знаєш що, хлопчику: ти біжи до тата і скажи йому, що ти мені заважаєш писати. Чуєш? Так татові й скажи. Добре? А я тобі за це увечері грудочку цукру дам.

Кокосенята дуже любили цукор. Вони щодня аж сварились за те, кому зливать на руки панові, бо за те мали грудочку цукру. Не-Коля охоче підстрибнув і, стьобаючи свого коня, погнав за хату. З цими дітьми природи треба було політикувати.

Андрій Григорович подивився на Жульку під столом, обережно одсунув од неї свої ноги, зітхнув, похитав головою і вмочив перо в чорнильницю. Так. Отже, далі.

Андрій Григорович перечитав ще раз написане, прикусив нижню губу, заплющив очі й став думати. Але тут щось з тріском, тьохканням і ахканням ввірвалось в поважний, стрункий ряд його думок, перелякало їх, порозкидало, поплутало. Андрій Григорович аж здригнувся, швидко розплющив очі й з непорозумінням озирнувся: що таке?! Ах, то співав соловейко! От каналія, аж злякав. Він міг би вже собі десь полетіти, поїсти, чи що, хіба ж можна так довго все співать та співать.

Але то вже була соловейкова справа: коли їсти, а коли співати. Він витьохкував так, ніби пообідав щукою, соминою, йоршами і всіма смаженими й вареними рибами на світі.

Ні, мабуть, таки як чоловік не виспався, то навіть соловейко заважає робити. Андрій Григорович склав «Причинки», книжки, газети й одніс їх у хату. А сам пішов у ліс. Петро Бутель казав, що за висілком Бутлями був гарний сосновий ліс. Отам чоловік міг собі в цілковитій самоті, наодинці з мовчазними, поважними соснами гарненько обдумати роботу, а потім і писать її.

Але ні Петро Бутель, ні Андрій Григорович не взяли на увагу одне: дачники.

Дачник — явище цілком атмосферичне: на сонці він плодиться надзвичайно швидко й численно, — за скілька гарячих, сонячних днів він може заповнити собою всі кущі, гаї, ліси, луки, гори. Він — переважно земноводний, але й водяна стихія його не спиняє, аби сонце. Сонце робить його рухливим, задиракуватим, він скрізь нишпорить, залазить у кожну щілинку, висить на деревах, борсається в кущах, качається в траві, хлюпається у воді, кишить, галасує, свистить, бренькає, грюкає, чадить кухнею, — тоді вся земля уявляється під пануванням всевладного дачника.

Але він не виносить негоди, холоду, дощу, — тоді він одразу губить свою жвавість, стає кволим, несміливим, маленьким, зморщується, розпливається і зникає. Тільки де-не-де недобитки його понуро і мляво брьохають по болоті до пристані.

А вигляне сонце, заграє листя тінями, як він знов з’являється, спочатку в невеликім числі, але далі з такою колосальною швидкістю множиться, що стає страшно за всю нашу планету. Знову всі вікна, двері, ворота обліплені дачником, як мухоловний липкий папір мухами. Знову звуки балабайок, грамофонів, скрипок, гітар, піаніно, всі разом, як у музичному магазині, товчуться в повітрі, й небезпечно пройти по улиці; знову кишить дачник у водах, лісах, нетрях, забирається в монастирі, млини, в плавучі отелі, в покинуті селянами халупки.

Оцього не взяв на увагу Андрій Григорович, коли вирушив у ліс. Самотності він там не знайшов: під кожним деревом, як воскові фігури в паноптикумі, сиділи й лежали у всяких позах дачники. Як у паноптикумі, вони трудно, глибоко дихали й помалу водили головою за Андрієм Григоровичем. Вони мовчки, грізно проводжали його очима, зникали позаду, а попереду з’являлись нові у тих самих позах, мовчазні, воскові, моторошні.

Андрію Григоровичу стало якось недобре, і він швиденько поза городами пробрався додому.

Ні, справу з «Причинками» треба було ставити зовсім на інший грунт. Чоловік повинен був добре виспатись, оце найважніше. Тоді ніякі Бутлі, дачники і свині не зможуть завадити. Тоді увага буде свіжою, бадьорою; вона влипне в роботу, як жук у смолу, і не одірветься, хоч би й хотіла.

Але як заснути, маючи для цього такі несприятливі фактори, як всебутлівське хропіння, Жулькин гавкіт, півнів спів і скигління бутленят? Все це явища такі, що не підлягають людській волі: Бутлі мусять хропти, Жулька — гавкати, півень — горлати, бутленята — скиглити; це їхн’і природні функції, так само як функція дачника — скрізь нишпорити, а вогню — горіти. З цим уже нічого не зробиш. Щоб огонь не горів, треба його погасити. Але не можна ж було повбивати Бутлів, бутленят, Жульку й півня, щоб вони не виконували своїх функцій. Значить, треба було підходити з другого боку.

«Світ — це наша уява», — так давно досліджено філософами. «Світ — це комплекс наших власних почувань», — от ще друга філософська істина. Отже, щоб уникнути чогось, треба не мати почувань. Щоб не чути Бутлів, Жульки, півня й бутленят, треба було заткнути вуха ватою й подушкою. От і все.

І пречудесно вийшло. Все одразу затихло, замовкло, заніміло навкруги. Тільки ледве-ледве чути було, як гув Бутель, але так глухо й далеко, ніби десь у другому селі на весіллі поважно били в бубон. Хто його зна, може, й Жулька функціонувала вночі, — Андрій Григорович не чув, — він спав і хріп, як Бутель.

От так за допомогою філософського думання людина поборює природу.

І зразу вранці зовсім інший світ настав. Бутленята були такі милі, симпатичні діточки, абсолютно не було ніякого бажання позакидати їх всіх у льох. Жулька аж скавчала, аж вихляла задом, аж падала на спину від привітності. Півень гордо походжав по подвір’ю, ставляючи ноги твердо, точно як солдати на муштрі. В садку розлягались соловейки, а заквітчані вишні, пумпуючи, запишавшись, стояли й не рухалися. Словом, природа в контакті з царем своїм, людиною, взявшись за руки, бадьоро й достойно починали свій день.

Андрій Григорович знову розклав газети, бювар, книжки, розгорнув «Причинки» й умочив перо в чорнило. Лице йому при цьому було таке урочисто-задумливе, поважне, книжки так строго й холодно дивились на пустотливих мух та бджіл, що соловейки принишкли й з острахом поглядали до хати, де шпортався цар природи. Аж коли він заплющив очі й застиг, немов солов’їха на яйцях, вони в честь його та своїх солов’їх дружно й радісно зацмокали, затьохкали, задріботіли.

Але Андрій Григорович тільки дужче заплющив очі, строго стиснув губи й не подивився на їх. Потім ще раз умочив перо і почав писать. Вони співали, а він писав; вони співали, а він писав. Але, перечитавши, Андрій Григорович люто закреслив усе написане.

Ні, ці соловейки вже занадто багато співали! Ніхто нічого не каже: чудесна птичка, співає прекрасно, але. треба ж на все знати час, коли поспівать, а коли й попрацювать. А як сам не хочеш працювать, то хоч не перешкоджай же другому, лети собі десь на Дніпро в кущі та й співай скільки хоч. І де воно хоч сидить там, хотів би чоловік побачити.

Андрій Григорович підвівся й навшпиньках почав підкрадатися до того дерева, звідки чувся спів. На потилицю йому з гілля впало щось і полізло по тілі. Андрій Григорович лапнув рукою й роздушив волохатеньку рябеньку гусінь, з якої потекла зелена кров. Потилиця почала свербіти й пекти. А соловейко замовк. Ну, й добре, мовчи собі, а чоловік тим часом буде працювати.

Потираючи потилицю, Андрій Григорович скоренько взяв перо, прикусив губу й заплющив очі. Але зараз же мусив розплющити, бо по шиї щось знову повзло. Мацнувши рукою, знов налапав гусінь і скинув на «Причинки». Вона, то збираючись вся докупи, то розгортаючись, поповзла просто на «Учение о сектах». На «Причинках» після неї лишилась зелена кривуляста лінія, а шия так само засвербіла, як і потилиця.

— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — заахкав соловейко, побачивши це.

— Ану вас к чортовій матері! — сказав Андрій Григорович і так змахнув гусінь з «Учения о сектах», що вона й там лишила зелений слід.

Ні, природа абсолютно не здатна до поважної серйозної праці. Ахкає, цмокає, гудить, дзвенить, лазить по шиї, хрюкає, гавкає. Які тут у біса можуть бути «Причинки»?

Андрій Григорович забрав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» та чорнильницю і, держачи це перед собою, як Бутлиха казан з окропом, поніс у хату. Розташувавшись на столі під губатими богами і позачинявши вікна, він умочив перо, заплющив очі й став думать.

— Е-е-е! — заскиглило в сінях бутленя. — їсти хочу!.

— От я тобі так дам їсти, що спухнеш мені одразу! Черва б вас поїла од мене. Нема на вас халери.

— Е-е-, х-хи, хи, х-хи!.

— От я тебе похикаю там! От я тебе похикаю! Біжи скажи Іванові, щоб соломи вніс! Чуєш, ти?

Ні, воно не чуло.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций