Чабанівський Михайло Іванович «Акванавти» або «Золота жила» — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 20 ноября 2014



Підписку він з кожного не брав, але нагородив поглядом таким, від якого очі самі опускалися долу.

Та не це головне.

Власна дисципліна піддається контролю, а що робити з отим шкідником, який заважає роботі, який псує пристрій і намагається перешкодити грандіозному задумові? Хто він і чому це робить? Може, й справді рибалки, що сидять то тут, то там під кущами на березі, де нема очерету? Але ж їм це не заважає.

Проведена спроба примусила Микиту Єгоровича замислитись. Справді, що можна бачити з віконця батискафа, коли на дні метрової товщини муляка? Звичайно, пліт може переміщатись. Але й навпомацки складно щось знайти. Треба придумати щось надійніше. А тим часом встановити засаду й спіймати того, хто намагається завадити роботі.

Все пригадували так, як напередодні, нібито завтра вони почнуть вже справжню роботу по вивченню дна. Прив’язали пліт ланцюгом до дерева й замкнули на величезний замок.

Микита Єгорович намазався купленим в аптеці мастилом від комарів, взяв вудку й замаскувався неподалік в кущах так, що йому було видно пліт на світлому тлі неба, яке відбивалося у воді. Часу не марнував, ловив рибу і навіть вдало, бо біля ніг у відрі вже хлюпалося кілька окуньків.

Понад очеретами качка водила свій виводок, вчила малих пірнати, не підіймаючи бризк. Вже було за північ, і Микита, як-то кажуть, збирався змотувати вудки, як на плоту забовваніла тінь людини, що рухалася обережно, злодійкувато. Микита поклав вудку й поспішив берегом у тому напрямі. Зупинився за кущем, щоб переконатися, що це справді зловмисник. Що ж він робить? Відкручує кришку батискафа. Відкрутив і що? Взяв під пахву й виходить на берег.

Микита вийшов із сховища й перетнув шлях незнайомцеві.

— Ой, —здригнувся той, побачивши перед собою високу постать молодика. Кришка випала з-під пахви, дзенькнула об каміння. Перед Микитою стояв чорнобородий сторож. Він так розгубився, що навіть не кинувся втікати.

— І що це ви робите, діду Мартине?

— А ви що ото замислили, трохи хлопця не втопили! — пішов у наступ старий, бо й справді, казати більше нічого.

— Так це ви рятуєте хлопця?

— І хлопця, і… тут я намітив зробити собі кладку, щоб… ловити рибу, а ви…

Так і розійшлися, не порозумівшись. Микита Єгорович ламав голову, намагаючись відгадати, що штовхає старого на ці темні витівки? Ні, те, що він каже, — брехня й вигадки, а що насправді — розгадати складно.

Та ця подія поступилася місцем більш важливим. Треба було обмацувати дно. Звичайно, не все, частину, лише під цим берегом. Однак під водою якісь кущі, вони не дають змоги пройти щупові зверху. Туди треба заглянути. А як добратись, не піднявши муляку? Мабуть, не один день, не один тиждень ще ламав би голову, якби на очі не потрапила замітка в газеті під назвою: «Багатство під ногами». Виявилося, що то не муляка в озері, а багатство. Його належить дістати…

А як? Пліт вже є. Потрібен простий пристрій, двигун і шланги. Один шланг, опущений у воду, засмоктує муляку разом з водою і через другий шланг подає на берег. Там вода стікає, а муляка залишається. А то вже не муляка, а, як пишеться в газеті, — сапропель. Назва незвична, але звикати до неї доведеться. Без цього сапропелю не знайти на дні озера металеву скриню з коштовностями.

Люди в селі встають рано, це Микита Єгорович знав і тому завів і поставив будильник на шосту. Щоправда, це був зайвий клопіт. Дід у нього точніший за будь-який будильник. Тільки скажи коли, в який час, і він тебе безпомилково, без годинника розбудить. Одне слово, Микита не проспав. Мотонув на своєму «Запорожці» у місто й звідти прикотив на «Ниві» з товаришем. Чому на «Ниві», а тому, що в нас ще до цих пір зустрічають людину по одежі, а проводжають… теж по тому, в чому вона зодягнена й на чому приїхала. Справа в тім, що Микита Єгорович підкотив на «Ниві» до вікон колгоспної контори, вийшов із машини і гепнув дверцятами з таким розрахунком, щоб з контори виглянули у вікно. Голову колгоспу Анатолія Ііларіоновича, розмашистого авантюриста, ласого до чарки, але й до роботи беручкого, Микита знав. Знав і слабину його натури — тримати носа за вітром.

Увійшовши до кабінету, зняв солом’яного бриля, вклонився й почав чекати, доки голова звільниться від жінки, яка насідала на нього, вимагаючи поливальника на городництво, бо той, що був, взяв в оренду гектар низу й вирощує огірки.

— Я теж можу взяти гектар! — кричала вона.

— Бери, хто тобі не дає, —смикав плечем голова. —Тільки не низу, а там, на шпилі, на пісочку!

— Батькові своєму віддай, який розумний! — сердилася жінка. — На пісочку сосна росте, а я маю вирощувати городину. Даси мені гною машин десяток на той гектар?

— Я дам! — встряв в розмову Микита Єгорович.

— А ти хто такий? — повернулася до нього жінка.

— Яка різниця! — підняв руки Микита Єгорович. — Я сказав, що дам вам десять МАЗів добрив, кращих за будь-який чорнозем! Анатолію Іларіоновичу, я затримаю вашу увагу на кілька хвилин, але ви не пошкодуєте! Я напав на золоту жилу!

— Виставити охорону? — пожартував голова.

— Поки що не треба, — запевнив Микита Єгорович, підходячи до столу, й, повернувшись до вікна, став читати з газети: «За даними вчених-фахівців, в нашій державі поклади сапропелю — якісного органічного добрива, що збільшує, як показала практика, врожаї овочевих і зернових культур в кілька разів, складають 100 мільярдів тонн. Але добувають його лише на озерах Ново (Ярославська область) і Маарду (Естонія) в мізерних кількостях.

Ще в 1922 році Володимир Ілліч Ленін писав, що майбутнє врожаїв Середньої Росії лежить в болотах і озерах. Та до сьогодні сапропель знаходиться лише в природі, його не добувають і не використовують в широких масштабах.

Парадоксальна ситуація — в державі в дефіциті продовольство, люди і все живе навколо вбивається хімією (мінеральними добривами і пестицидами), земля втрачає родючість, а під ногами лежить речовина, що вирішує всі подальші найскладніші проблеми — продовольчу і екологічну. А наша господарська система глуха й сліпа до цього.

Рада Міністрів СРСР повинна в терміновому порядку, врешті-решт, наважитися на індустріалізацію видобутку, на широкомасштабні розробки і використання сапропелю і заміну ним хімізації. Все це мусить бути враховане в розробці плану на цей і найближчі роки».

Микита Єгорович закінчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакції.

— Я вже чув про це. Що воно за штуковина?

— Ви чули? Це універсальне добриво, яке збиралося тисячами років на дні озера. Це всі живі істоти, що відмирали, залягали там і перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навіть курям з їхнім послідом! Я знаю ваші землі, точніше — ваші піски. Окрім низу у вас же самі супіски. В мене є пропозиція, як підняти родючість ваших полів на сто процентів!

Оскільки Микита Єгорович говорив у не зовсім серйозному тоні, то й голова все те сприймав відповідно. Все це розмови, а розмовами наша дійсність вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас і спочатку, й потім, і завтра все слова, слова і слова. А слова, як гроші, незабезпечені товаром. Чим їх більше, тим менша їх вага, тим менше їм віри. А зрештою вони починають викликати відразу. Мабуть, дійде до того, що всі заклики, лозунги, обіцянки буде заборонено, як сигнали автомобілів на вулиці. Про це думав Анатолій Іларіонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабінету й теревенив про щось, допомагаючи собі жестами.

— Так що ви скажете на це? — запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.

— На що?

— Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є пліт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всі ваші поля. Ви мені даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач і ще деякі дрібниці. Сапропель я буду продавати вам по божеській ціні, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?

— Думаю.

— Не підходять умови?

— Ні, не влаштовує назва.

— Яка? — здивувався Микита Єгорович.

— Са-про-пель? — проказав по складах і знизав плечима.

— А при чому тут назва?

— Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусідній колгосп називається «Друга п’ятирічка». І що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рівні часів другої п’ятирічки! Вони все ще боряться за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!

— Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всіх полях! Дивіться, думайте, тільки не довго, а то…

— А то що буде? — мружив око голова.

— Я обійдусь і без вас!

— А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити мені проценти.

— Коли вже на те пішло, а воно, як бачу, таки пішло, то озеро державне. Як і вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права віддавати землю в оренду. Він сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слід.

— Якщо ти так ставиш питання, я тобі доведу, що озеро колгоспне, — натис на кнопку в столі, і до кабінету заглянула сивоголова жінка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций