Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 15 ноября 2014







- Ну, від мене багато “бонжурів” вони не діждуться, - відказав я. - Скажіть їм, хто я такий. Я білий чоловік, британський підданий і в себе вдома страх який великий ватаг, а сюди приїхав робити їм добре, приніс їм культуру. А вони, ще не встиг я й розпакувати свій крам, наклали на мене табу, і ніхто не сміє підійти до мого дому! Скажіть їм, що я не збираюся ламати якісь закони, а коли вони [78] хочуть подарунка, то не поскуплюся. Я не ганю нікого, хто дбає про себе, так і скажіть їм, бо така вже природа в людини. Та коли вони думають, що сядуть мені на шию зі своїми тубільними штучками, то скоро побачать, що помилилися. І скажіть їм у вічі, що я, як білий чоловік і британський підданий, вимагаю пояснити, чому до мене так поставилися. Така була моя мова. Я знаю, як треба поводитися з канаками - розтлумачити їм усе просто і ясно й учинити по правді, і тоді, мушу визнати, вони завжди поступляться тобі. Вони не мають ніякого справжнього врядування й справжнього закону, оце те, що треба вдовбти їм у голову, та коли б і мали, то це було б курям на сміх, якби вони прикладали все те до білої людини. Дивно було б, якби ми на це погодились і не могли тут робити що нам хочеться. Сама думка про це завжди доводила мене до сказу, і я відтарабанив свою промову досить гучно. А тоді Кейс переклав її - чи, може, прикинувся, ніби перекладає, - і перший ватаг відповів йому, потім другий, ШУТІМ третій - усі на один манір, спокійно і лагідно, але водночас урочисто. Один раз запитали Кейса про щось, і він відповів, і всі (ватаги й юрба) зареготали й глянули на мене. Нарешті зморщений дідуган і рославий молодий ватаг, що говорив першим, улаштували Кейсові справжній перехресний допит. Часом я бачив, що Кейс пробує огризатись, і вони насідали на нього, мов гончаки, аж у нього піт по обличчю котився, і для мене то була не дуже приємна картина, а при деяких його відповідях юрба скрикувала й щось мурмотіла, і слухати це було не приємніше. То була просто ганьба, що я не тямив по-тубільному, бо (як я тепер гадаю) вони випитували Кейса про мре одруження, і йому довелося добряче попокрутитись, аби відвести підозру від себе. Та даймо спокій Кейсові: йому вистачило б мозку, щоб цілим парламентом порядкувати.



- Що, оце й усе? - спитав я, коли настала мовчанка.



- Ходімо, - сказав він, утираючи обличчя, - розповім надворі.



- Ви хочете сказати, що вони не знімуть табу? - вигукнув я,



- Це якесь дивне діло, - сказав він. - Надворі розповім. Краще ходімо геть.



- Ну, я цього їм не попущу. Не така я людина! - вигукнув я. - Ви не діждетесь, щоб я показав спину жменьці канаків.



- Краще не заводьтеся, - сказав Кейс.



Він дивився на мене й наче підморгував, а п’ятеро ватагів дивилися на мене досить чемно, але трішечки й гостро; а [79] люди повтуплювались у мене, витягували шиї й штовхались. Я згадав про тих, що були обсіли мій дім, і як пастор сахнувся, тільки-но побачивши мене, і вся ця історія видалась мені такою чудною, що я встав і пішов за Кейсом. Натовп ізнову розступився, пропускаючи нас, але вже ширше, а діти, котрі позаду, з криком кинулися бігти, і так ми, двоє білих, ішли геть, а вони всі стояли й стежили за нами очима.



- Ну, кажіть, що це все означає, - спитав я.



- Правду кажучи, я й сам до пуття не розібрав. Вони за щось сердиті на вас, - каже Кейс.



- Накласти табу на людину, бо вони сердиті на неї! - вигукнув я. - Зроду не чув про таке.



- Та ні, бачте, тут щось гірше, - відказав Кейс. - На вас нема табу - я ж вам казав, що цього не може бути. Вони просто не хочуть підходити до вас, Вілтшире, ось у чім річ.



- Не хочуть підходити? Цебто як? Чому вони не хочуть до мене підходити? - кричу я.



Кейс завагався. Тоді тихо промовив:



- Здається, вони налякані. Я застиг на місці.



- Налякані? - перепитав. - Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?



- Якби ж то я міг розшолопати, - похитав головою Кейс. - Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, - додав він. - Та сама історія, що з Вігорсом.



- Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, - сказав я.



- Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п’ятами, покинувши все як стояло, - відказав він. - Теж щось таке з забобонами - я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.



- А я чув щось інакше про цю справу, - сказав я. -1 краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.



- Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, - відказав Кейс. - Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. “А що б ти зробив, старий?” - питає він. “Ушився б, - кажу, - і більш про це не думав.” Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса - отой молодий[80] ватаг, здоровило отой - весь час одно товк: “Віка”? Бо вони в’їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.



- Усе це дуже добре, - сказав я, - але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.



- Якби ж то я знав, - відказав Кейс. - Нічого певнішого я не можу сказати.



- По-моєму, можна було спитати, - сказав я.



- А я й спитав, - каже він. - Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.



- А я про одне діло думаю, - сказав я. - Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?



- Так, справді, не був, - погодився він. - Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз… не буду вас морочити.



- Тобто ви не зайдете? - спитав я.



- Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, - відповів Кейс.



- Одне слово, ви боїтесь? - кажу я.



- Одне слово, я боюсь, - каже він.



- І на мені так і лишається табу казна через віщо? - спитав я.



- Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, - запевнив він. - Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов’язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.



- Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, - сказав я. - Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я [81] маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.



- Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, - відповів він. - Я не знаю, хоч би й хотів знати.



-1 тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? - спитав я.



- Ну, коли ви хочете гострих слів… - відказав він. - Я так не кажу. Я кажу тільки: “Я збираюся сторонитись вас, бо інакше сам опинюся в небезпеці”.



- І оце називається білий чоловік! - обурився я.



- О, я розумію, ви роздратовані, - сказав він. - Я й сам би роздратувався. Можу вас перепросити.



- Не треба, - сказав я, - йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.



З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.



- Облиш ці дурниці, чуєш? - сказав я. - Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!



І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.



- А тепер, - кажу, - поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?



Вона втупила в мене великі з подиву очі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций