Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 7 ноября 2014



Та тоді я цього ще не знав, тільки згодом дізнався. А тим часом ми все ще сиділи в їдальні: хоч усі вже повечеряли, проте суперечка тривала. Коли ми двоє замовкли, капітан гукнув:



- Священик сумний! Священик сумний без дівчатка.



- Я не сумний, - сказав священик.



- Священик сумний. Священик хоче, щоб перемогли австріяки,- провадив капітан.



Усі замовкли й слухали. Священик похитав головою.



- Ні,- мовив він.



- Священик не хоче, щоб ми наступали. Ви ж не хочете, щоб ми наступали?



- Неправда. Коли вже ми воюємо, то повинні наступати.



- Повинні наступати. Будемо наступати!



Священик кивнув головою.



- Дайте йому спокій,- мовив майор.- Він хороша людина.



- Та й однаково нічого він із цим не зарадить,- сказав капітан.



Ми всі підвелись і пішли від столу.













Розділ IV











Уранці мене збудила батарея в сусідньому саду, і, побачивши, що у вікно вже світить сонце, я встав з ліжка. Тоді підійшов до вікна й виглянув надвір. Посипані жорствою доріжки були вогкі, трава припала росою. Батарея пальнула ще двічі, й за кожним разом повітря стрясалося, наче від вибуху, аж бряжчали шибки й хляпали поли моєї піжами. Гармат я не бачив, але вони, як видно, стріляли просто понад нами. То було не вельми приємне сусідство, і втішало лиш те, що гармати не дуже важкі. Виглядаючи з вікна у садок, я почув гуркіт ваговоза, що зрушив з місця й поїхав дорогою. Я одягнувся, зійшов униз, випив у кухні кави й подався надвір до гаража.



Під довгим піддашшям стояли, вишикувані в ряд, десять машин. То були незграбні, тупорилі санітарні карети, збудовані на зразок меблевих фургонів і пофарбовані в сірий колір. Одна машина стояла серед двору, й коло неї порались механіки. Ще три були в горах, на перев’язних постах.



- А що, цю батарею теж обстрілюють? - запитав я одного з механіків.



- Ні, signor tenente4. Її прикриває пагорб.



- Ну, а як воно взагалі?



- Та незле. Тільки оця машина негодяща, а решта всі на ходу.- Він облишив роботу й усміхнувся.- Ви були у відпустці?



- Так.



Він витер руки об светр і гмукнув.



- Добре провели час?



Інші механіки теж усі загмукали.



- Чудово,- відказав я.- А що негаразд із цією машиною?



- Геть негодяща. То те, то те.



- А тепер що?



- Міняємо кільця на поршнях.



Залишивши їх біля машини, якій відкритий мотор та розкладені на робочих козлах частини надавали сплюндрованого й осиротілого вигляду, я пішов до піддашшя й оглянув по черзі решту машин. Вони були більш-менш чисті, декотрі щойно вимиті, інші припорошені пилом. Я уважно обдивився шини, шукаючи порізів чи пошкоджень від каміння. Все було начебто гаразд. Як видно, то нічого не важило, чи є я тут і наглядаю за всім сам, чи ні. А я гадав собі, що й стан машин, і постачання їх усім потрібним, і добре налагоджена евакуація поранених і хворих з перев’язних постів, вивезення їх на евакуаційний пункт, а потім і розподіл по госпіталях, зазначених у їхніх паперах, великою мірою залежить від мене самого. Аж виявляється, геть однаково, чи то я тут, чи мене немає.



- Були якісь труднощі із запасними частинами? - спитав я старшину механіків.



- Ні, signor tenente.



- А де тепер бензозаправка?



- Там, де й була.



- Добре, - сказав я, а тоді пішов до будинку й випив ще чашку кави у їдальні. Кава була блідо-сіра й солодка, із згущеним молоком. За вікном яснів погожий весняний ранок. Починало трохи сушити в носі - певна прикмета того, що день буде жаркий. Того дня я об’їхав пости в горах і повернувся до міста вже далеко за полудень.



Поки мене не було, справи нібито повернули на краще. Казали, що от-от знов розпочнеться наступ. Дивізія, яку ми обслуговували, мала наступати вгору по річці, і майор сказав мені, що я забезпечуватиму роботу постів, коли почнемо просуватися вперед. Передбачалося форсувати річку вище від тісної гірської ущелини й далі розгортати наступ схилом пагорба. Пости санітарних машин треба було розмістити якнайближче до річки, під надійним прикриттям. Місця для них, звісно, мала обрати сама піхота, одначе вважалося, що все розробляємо ми. То був один із засобів створити у людей облудне враження, ніби вони теж воюють.



Геть закурений та брудний, я пішов до своєї кімнати вмитися. Рінальді сидів на ліжку, тримаючи в руках англійську граматику Х’юго. Він був одягнений, у чорних черевиках, чуприна його вилискувала.



- От і чудово, - мовив він, побачивши мене. - Підете зі мною до міс Барклі.



- Ні.



- Так. Я прошу, щоб ви пішли й помогли мені справити на неї добре враження.



- Ну гаразд. Тільки зачекайте, поки я причепурюся.



- Умийтеся і йдіть як є.



Я вмився, причесався, і ми рушили до дверей.



- Стривайте,- сказав Рінальді.- Мабуть, нам варто хильнути по чарці.- Він відчинив свою валізу й дістав пляшку.



- Тільки не стреги,- сказав я.



- Ні. Граппи5.



- Можна.



Він налив дві чарки, і ми цокнулися, відставивши вказівні пальці. Граппа була дуже міцна.



- Ще по одній?



- Можна,- сказав я.



Ми випили ще по чарці граппи, Рінальді сховав пляшку, і ми спустилися сходами. Іти містом було жарко, але сонце вже хилилося до заходу, і прогулянка тішила нас. Англійський госпіталь містився у великій віллі, що її збудував перед війною якийсь німець. Міс Барклі ми знайшли в саду. З нею була ще одна сестра-жалібниця. Ми побачили за деревами їхні білі сукні й пішли туди. Рінальді віддав честь. Я теж козирнув, але не так хвацька.



- День добрий, - сказала міс Барклі.- Ви не італієць, правда?



- Ні.



Рінальді розмовляв з другою сестрою. Вони сміялися.



- Як дивно - бути в італійській армії.



- Ну, це ж не справжня армія. Усього-на-всього санітарний загін.



- Однаково дуже дивно. Чому ви тут?



- Не знаю,- сказав я.- Не завжди все можна пояснити.



- Он як? А мене навчали, що пояснити можна все.



- Вас чудово навчали.



- Ми що - повинні й далі отак розмовляти?



- Ні, чому ж, - сказав я.



- I то добре. Правда?



- Що це у вас за тростинка? - запитав я.



Міс Барклі була височенька на зріст. Одягнена в біле,- я гадав, що то форма сестри-жалібниці,- русява, із смаглявою шкірою і сірими очима. Мені вона видалась напрочуд гарною. В руках у неї була тоненька індійська тростинка, оправлена в шкіру й схожа на іграшковий батіжок.



- Вона належала одному моєму знайомому, що загинув минулого року.



- О, пробачте.



- Він був славний хлопчина. Хотів одружитися зі мною і загинув на Соммі.



- Там було пекло.



- Ви там були?



- Ні.



- Мені розповідали про той бій,- сказала вона.- Тут, на півдні, війна зовсім не така. А потім мені прислали цю тростинку. Його мати прислала. Їм повернули її з іншими його речами.



- Ви довго були заручені?



- Вісім років. Ми росли разом.



- А чому ж не одружилися?



- Не знаю,- сказала вона.- Дурна була. Хоч би це могла йому дати. Але думала, що так для нього буде гірше.



- Розумію.



- А ви колись були закохані?



- Ні,- відказав я.



Ми сіли на лаву, і я подивився на міс Барклі.



- Які у вас гарні коси,- сказав я.



- Вам подобаються?



- Дуже.



- Коли він загинув, я хотіла обстригти їх.



- Ой, ні.



- Мені хотілося зробити щось задля нього. Розумієте, для мене те, інше, нічого не важило, і він міг би взяти все. Міг би взяти все, що хотів, якби я тільки знала. Я вийшла б за нього заміж чи як завгодно. Тепер-то я вже знаю. А тоді він збирався на війну, а я не знала.



Я слухав мовчки.



- Я тоді нічого не знала. Думала, так буде гірше для нього. Думала, що, може, йому несила буде це знести… Ну, і от - його вбито, і всьому кінець.



- Як знати.



- Ні, ні,- сказала вона. - Всьому кінець.



Ми подивились на Рінальді, що розмовляв з другою сестрою.



- Як її звуть?



- Фергюсон. Елен Фергюсон. Ваш товариш - лікар, правда?



- Так. Дуже добрий лікар.



- Це чудово, Так близько від фронту рідко трапляються добрі лікарі. Адже звідси близько до фронту, так?



- Авжеж.



- Якийсь безглуздий фронт,- сказала вона. - Але тут гарно. Скоро має бути наступ?



- Так.



- Тоді в нас буде робота. А тепер зовсім нема.



- А ви давно у госпіталі?



- Від кінця п’ятнадцятого року. Одразу ж як він пішов на фронт. Пригадую, все думала собі, дурна: а може, він попаде до того госпіталю, де буду я. Скажімо, з раною від шаблі й перебинтованою головою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций