Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина третя - У морі — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 6 ноября 2014



Просто я тривожуся, чи не тривожить тебе щось.

- К бісу всі тривоги,- сказав Томас Хадсон.- Забирай Хіля, і йдіть униз. Доглянь там, щоб усі добре попоїли й не хнюпили носа. А потім вирушимо на берег і промацаємо той острів. Ото й усього діла.

- Ми з Віллі можемо їхати хоч зараз. Попоїсти встигнемо.

- Ні. Я поїду потім з Віллі й Пітерсом.

- Без мене?

- Так. Пітерс говорить по-німецькому. Тільки не кажи йому, що він поїде. Просто збуди й добре заправ кавою.

- А чого мені з вами не можна?

- Шлюпка в нас надто мала.

Хіль віддав йому великий бінокль і пішов униз разом з Арою. Томас Хадсон пильно видивлявся в бінокль на острів, але високі мангри не давали побачити нічого далі. Понад берегом, серед мангрових дерев росли й інші, ще вищі, і якби у схожій на підкову бухточці по той бік стриміла щогла шхуни, він її однаково б не розгледів. Від бінокля почало різати очі, й Томас Хадсон засунув його в футляр і, зачепивши ремінцем за гачок, поклав на стелаж для гранат.

Він був радий, що знову залишився на містку сам, і залюбки відчував оту полегкість, яка випала йому хоч ненадовго. На обмілинах копошилося берегове птаство, і, дивлячись туди, він згадав, як багато важили для нього птахи в дитинстві. Тепер він ставився до них по-іншому й ніколи не відчував бажання їх убивати. Йому пригадалося, як у ті давні дні він з батьком сидів у схованці на піщаній косі, виставивши поодаль бляшані пастки, і як птаство зліталося на оголені відпливом обмілини, і як він посвистував, підманюючи зграйки, що кружляли в повітрі. Посвист був сумовитий, і він оце й тепер свиснув, як тоді, і підманив був одну зграйку. Та, наблизившись до застряглого на мілині катера, птахи круто повернули й полетіли геть шукати поживи.

Томас Хадсон знову взяв бінокль і оглянув обрій, але ніяких ознак шхуни не було видно. А може, вони подалися тим новим проходом у внутрішню протоку, подумав він. Добре було б, якби їх накрив хтось інший. Тепер уже нам не взяти їх без бою. Вони не схочуть здатися жалюгідній шлюпці.

Він уже стільки часу намагався розгадати їхні задуми, що аж стомився. Нарешті я таки по-справжньому стомився, подумав він. Ну що ж, зате знаю, що мені належить робити, отже, все просто. Обов’язок - чудова річ. Не уявляю собі навіть, як би я міг без нього жити, відколи не стало Тома-молодшого. Ти міг би малювати, сказав він собі. Чи робити якесь інше корисне діло. Можливо, подумав він. Але виконувати обов’язок простіше. Це теж корисне діло, сказав він собі. І ти не заперечуй. Воно допомагає покінчити з тим усім. Задля цього ми всі й працюємо. А що буде далі - хто його знає. Ми переслідуємо тих негідників зовсім непогано, тож перепочинь десяток хвилин і виконуй далі свій обов’язок. Який там біс непогано, подумав він. Дуже добре переслідуємо.

- Ти будеш їсти, Томе? - гукнув до нього знизу Ара.

- Ні, хлопче, їсти мені не хочеться,- відказав Томас Хадсон.- А от холодного чаю вип’ю. Там є пляшка на льоду.

Ара подав йому пляшку. Томас Хадсон узяв її і прихилився до рогу містка. Він пив з пляшки холодний чай і дивився на той найбільший з навколишніх острівців, що лежав попереду. Тепер коріння прибережних мангрів було все на видноті, і здавалося, ніби острів стоїть на дибах. Потім він побачив ліворуч зграю фламінго. Вони летіли низько над водою, дуже гарні в світлі сонця. Їхні довгі шиї були похилені донизу, незграбні лапи випростані, а самі вони немов закляклі, і тільки рожеві з чорним крила раз по раз стріпувались, несучи їх до замуленої коси, що видніла попереду й праворуч. Томас Хадсон дивився на них і милувався їхніми спрямованими вниз чорно-білими дзьобами й отією рожевою барвою, якої вони надавали небу і яка немов заслоняла собою химерну будову кожного окремо взятого птаха, але й кожен з них сам собою тішив око. Та коли птахи порівнялися з тим зеленим островом, Томас Хадсон побачив, що вся зграя нараз рвучко повернула праворуч.

- Аро,- гукнув він униз.

Ара піднявся на місток і сказав;

- Слухаю, Томе.

- Візьми три ninos із шістьма магазинами до кожного, десяток гранат та середню санітарну сумку і поклади в шлюпку. І будь ласка, пришли сюди Віллі.

Фламінго вже були на обмілині далеко праворуч і заклопотано копирсалися в мулі. Томас Хадсон саме дивився на них, коли Віллі сказав;

- Ти глянь, скільки бісових фламінго.

- Вони летіли над островом, і щось їх там сполохало. Я певен, що з того боку стоїть або та шхуна, або якесь інше судно. Хочеш поїхати зі мною, Віллі?

- Ну звісно.

- Ти вже попоїв?

- Засуджений до страти добряче підобідав.

- Тоді йди допоможи Арі.

- Ара їде з нами?

- Ні, я беру Пітерса, бо він знає німецьку.

- А не можна замість нього Ару? Я не хочу бути в бою з Пітерсом.

- Може, Пітерс своєю німецькою мовою допоможе нам уникнути бою. Слухай, Віллі. Мені потрібні полонені. До того ж там з ними лоцман, і я не хочу, щоб він загинув.

- Ти виставляєш багато умов, Томе. І це при тому, що їх там вісім чи, може, й дев’ять, а нас троє. Та й який біс знає, що з ними лоцман?

- Ми знаємо.

- Давай не будемо гратися в розтаке благородство.

- Я питав тебе, чи хочеш ти їхати.

- Я їду,- сказав Віллі.- От тільки той Пітерс…

- Пітерс буде битися. Зроби ласку, пришли сюди Антоніо й Генрі.

- Ти думаєш, Томе, вони там? - спитав Антоніо.

- Я цілком певен.

- Томе, а мені з вами не можна? - спитав Генрі.

- Ні. Шлюпка вміщає тільки трьох. Якщо з нами щось станеться, постарайтеся прошити шхуну із п’ятдесяток, коли вона спробує втекти з початком припливу. Потім знайдете її в отій довгій затоці. Вона буде пошкоджена. А можливо, й не дійде аж туди. Якщо зможете, захопіть полоненого, одвезіть на Кайо-Франсес і здайте під розписку.

- Чи не міг би я поїхати замість Пітерса? - спитав Генрі.

- Ні, Генрі. Ти вже пробач, але він говорить по-німецькому. Команда в тебе добра,- мовив він до Антоніо.- Якщо з нами все буде гаразд, я залишу Віллі й Пітерса на шхуні з чим там приведеться, а сам привезу шлюпкою полоненого.

- Наш останній полонений не довго дихав,

- Постараюся привезти справного, міцного й здорового. Ідіть наниз і догляньте, щоб усе там було як слід. А я хочу трохи подивитися на отих фламінго.

Він стояв на містку й дивився на рожевих фламінго. Річ тут не тільки в забарвленні, думав він. Не тільки в поєднанні чорного з ясно-рожевим. Головне - їхня величина і те, що вони потворні подекуди, але химерно-прекрасні в цілому. Мабуть, це дуже стара порода птахів, що дійшла до нас із прадавнини.

Він не дивився на птахів у бінокль, бо тепер йому не потрібні були деталі. Йому потрібна була та рожева барва на сіро-бурому тлі. Тим часом туди прилетіли ще дві зграї, і тепер уся обмілина була забарвлена так, як він ніколи не наважився б намалювати. Чи, може, й наважився б і саме так намалював би. Приємно помилуватися на фламінго, вирушаючи в таку дорогу, подумав він. А тепер треба йти, щоб вони там не стривожились і не уявили собі казна-чого.

Він зійшов з містка і сказав:

- Хілю, піднімайся туди й не спускай бінокля з острова. Генрі, якщо почуєш багато шуму, а потім з-за острова покажеться черепашатник, відбатуй йому к розтакій матері ніс. Усі інші хай стежать у біноклі, куди тікатимуть ті, що вціліють, а переловити їх зможете й завтра. Якщо шлюпка буде пошкоджена, позабивайте дірки і вживайте її на діло. На шхуні є човен, його теж зможете полагодити й пустити в діло, якщо ми не дуже його роздовбаємо.

- Які ще накази? - спитав Антоніо.

- Регулярно випорожнюйтесь і живіть по змозі праведно. Ми не примусимо довго себе чекати. А вас двох, панове байстрюки, прошу зі мною. Ходім.

- Моя бабуся завжди твердила, що ніякий я не байстрюк,- мовив Пітерс.- Вона казала, що я наймиліше й найзаконніше дитинча в усій окрузі.

- І моя матуся запевняла, що я не байстрюк,- сказав Віллі.- Як ми сядемо, Томе?

- Найкраща рівновага, коли ти на носі. Та коли хочеш, на носі сяду я.

- Ні, сідай до стерна,- відказав Віллі.- Он який тепер у тебе корабель.

- Виходить, випав мій номер,- мовив Томас Хадсон.- Росту вгору. Прошу на борт, містере Пітерс.

- Радий вітати вас на борту, адмірале,-сказав Пітерс.

- Щасливих ловів! - гукнув Генрі.

- Будь покійник! - гукнув у відповідь Віллі. Заджеркотів мотор, і шлюпка пішла на силует острова, що тепер, коли вони були над самою водою, здавався ще нижчим. - Я підійду збоку, і ми тихцем піднімемось на борт. Обидва кивнули - один на середній банці, другий на носі.

- Залізяччя начепіть на себе. Тепер нехай бачать, начхати, - сказав Томас Хадсон.

- Не знаю, де б я його все й сховав,- мовив Пітерс.- Я тепер чисто як бабусин мул.

- То й нехай. Мул добренна худобина.

- Томе, я доконче маю пам’ятати всю оту чортівню щодо лоцмана?

- Пам’ятай, але май і свою голову на в’язах.

- Ну от,- озвався Пітерс.- Тепер усі наші розтакі клопоти к бісу.

- Годі, помовчмо,- сказав Томас Хадсон.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций