Бережний Василь Павлович Космічний Гольфстрім — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 4 ноября 2014


Нескуба якусь мить мовчав, потім ввімкнув мікрофон і, дивлячись на своє зображення на екрані (достеменний дід!), заговорив:

— Товаришів Хоупмана, Ідерського, Ілвалу, Лойо Майо прошу зайти до мене.

Коли психолог і фізики з’явилися, — по-старечому повільні, неповороткі, — Нескуба довго кліпав очима, поки розрізнив їх.

«Ох, і постаріли… — щемливий жаль ворухнувся в Нескубиних грудях. — Мабуть, відчувають своє тіло, як чийсь поношений одяг. Так само, як і я… Ми ж не встигли звикнути до старості… Певно, в кожного млоїться на душі — що то з нами буде?»

— Не знаю, як і назвати нашу зустріч, — розвів руками. — Симпозіум? Колоквіум? Чи невеличка наукова конференція? Нам треба проаналізувати ситуацію. При цьому, я вважаю, не гріх дати волю фантазії, Чим більше буде висунуто ідей, тим краще. На цій основі, сподіваюсь, нам удасться хоч трохи пояснити… задачу, в якій майже всі параметри невідомі. Вільна дискусія дозволить нам відібрати раціональне зерно і зробити правильні висновки. Починайте, Хоупман, вам слово.

Астрофізик сіпнувся, щоб підвестись, але Нескуба нетерпляче махнув рукою, мовляв, не до церемоній.

Хоупман підвів голову і окинув присутніх втомленим поглядом. Потім час від часу позирав на чорний овал оглядового екрана і говорив упівголоса, наче остерігаючись когось стороннього:

— Останнім часом на «Вікінгу»… діється щось незвичайне. Окремі моменти можна пояснити хіба що… порушенням закону причинності. А що як ми потрапили в таку систему координат колапсуючої зорі, яка характеризується… щілинами в часі? Бо як інакше пояснити перервність у наших діях? Я, наприклад, ніяк не можу пригадати, яким чином опинився біля гравітаційного трансформатора…

— А ми з Еолою отямились у «Всякій всячині», — обізвався Нескуба. — Пам’ятаєте, якраз перед матчем? Досі не можу збагнути, чого ми там були і як туди дісталися.

— Може, це провали пам’яті? — кинув репліку Ілвала.

— Можливо, — погодився Нескуба. — Але яка причина? Адже цих дивних провалів зазнали майже всі. А от якщо прийняти припущення про щілини в часі, тоді все стане на місце.

— А оце наше постаріння? — обернувся від пульта Павзевей. — Перед сном екіпаж був молодий… Не могли ми справді проспати… майже сорок земних років і лишитися живими!

— А чому ви назвали саме цю величину? — спитав Лойо Майо.

— Акумулятори живлення внутрішнього зв’язку, розраховані на п’ятдесят років, цілком вичерпались. Довелося міняти пластини.

— Так, це вже щось інше, — роздумливо сказав Ідерський. — Щілиною це пояснити не можна. Навпаки, тут, очевидно, відбулося ущільнення часу, велике його пришвидшення.

— Виходить, за вісім годин — сорок років? — пробубонів Нескуба. — Ще цього не вистачало!

— Теоретично, в просторі, який Інтенсивно стискується, час може летіти з нескінченно великою швидкістю, — сказав Хоупман. — Тисячоліття можуть промайнути за одну коротку мить, цілі тисячоліття. Так що нам… в цьому розумінні пощастило.

— Справді, — зітхнув Павзевей, — якби з такою швидкістю…

— То ми б отут не сиділи і не обговорювали б парадокси часу і простору, — іронічно усміхнувся Ілвала.

— Це вже так, — хитнув головою Ідерський. — На тисячу років нас би не вистачило.

Аж тепер Нескубі трохи відлягло від серця: жартують, усміхаються — значить, не все втрачено. Заговорив розважливо, ніби міркував уголос:

— Колапсуюча зоря, простір, замкнутий на себе… Всі ми зійшлись на тому, що «Вікінг» потрапив у гравітаційну пастку чорної дірки. Але от минуло досить часу…

— Понад сорок років, — докинув Павзевей.

— Так, — хитнув головою Нескуба, — понад сорок років, а ми все падаємо і падаємо… Чи одержано якісь нові характеристики… цього об’єкта?

— Самої зорі як такої досі намацати не вдалось, — сказав Лойо Майо. — А от конфігурація неба дуже змінилася. Галактики стягуються докупи. Усі видимі галактики.

— Стягуються докупи? — перепитав Нескуба, і ріденькі брови його скинулися вгору. — Наслідок швидкості «Вікінга»?

Лойо Майо потер пальцями чоло, ніби хотів розгладити зморшки. Сказав роздумливо:

— Ні, наша швидкість тут ні до чого… Тобто вона якоюсь мірою… Але це не головне. Очевидно, міняється геометрія простору. Ми заглибились у таку частину Всесвіту… де можливі парадоксальні явища. Втім, висновки робити ще рано, спостереження продовжуються.

Ідерський теж був такої думки:

— Треба провадити спостереження простору всіма наявними засобами, щоб охопити не лише Метагалактику, а й елементарні часточки. Якнайширший спектр спостережень — ось що дасть нам змогу розібратися в новій картині світу.

Дослухаючись до міркувань учених, Нескуба намагався втілити їхні абстракції у якісь конкретні образи, пробував уявити оті «щілини в часі», викривлення простору, його замикання на себе, мигтючий плин часу… І нічого не виходило. Уява оперувала звичними образами евклідового простору і не могла збудувати ніяких інших конструкцій. Звичайно, Нескуба розумів, що тут може послугуватися лише математичне мислення, що абстракції треба ловити сіткою формул, і все одно відчуття отієї невидимої перепони, яка обмежувала уяву, гнітило душу.

У дверях з’явилась жіноча постать, і він, придивившись, впізнав Еолу. Дружина причовгала до нього, прихилилась до вуха:

— Уже спорядили.

— Що? — не второпав Нескуба.

— Кантора спорядили, кажу.

— Ага, так… — Невблаганна дійсність нагадувала про себе, вимагала свого, і вони мусили облишити принадну сферу гіпотез. Нескуба підвівся. — От що, друзі, настав час попрощатися з Кантором…

Ідерський скинув головою, на очах йому зблисли сльози.

— Невже… Кантор… — прошепотів, благально дивлячись на Еолу. — Невже він…

Еола мовчки похитала головою і подалась до виходу. Ідерському здалося, що то посунула зловісна тінь.

— Так. — Нескуба обвів поглядом своїх товаришів. — Перші похорони в космосі…

Один по одному вони, пересилюючи втому, рушили з командного відсіку, лише Павзевей горбився за пультом.

  9

Лойо Майо поклав перед капітаном чорну фотографію і заклав руки за спину. Мовляв, дивися, чи розпізнаєш, що тут є? Очі йому сухо зблискували.

Нескуба схилився над тією карткою, але, як не напружував зір, нічого не бачив, окрім рівномірної чорноти. Протер очі пальцями — ефект був той самий: темрява, і жодних слідів руху.

— його безкінечність космос?

Астроном кивнув.

— Я такої мови не розумію, — підвів голову Нескуба. — Може, доповните цей негатив словами?

Лойо Майо переступив з ноги на ногу, провів язиком по сухих губах.

— Це… таке… розумієте… вражаюче відкриття…

— Я тут нічого не бачу,— знизав плечима Нескуба.

— Перепрошую… — Лойо Майо заметушився, мацаючи кишені комбінезона. З однієї він таки витяг те, що шукав. — Ось, будь ласка, — подав капітанові лупу і вказав пальцем на праву половину фотографії. — Подивіться сюди.

Нескуба почав націлювати лупу, то наближаючи, то віддаляючи її від фото, проте знову нічого не знаходив. «Химерні люди ці астрономи, — думав капітан, — завжди щось підсунуть… Якийсь він екзальтований.»

— Бачите? — нетерпеливилось Лойо Майо. — Ось де вона. — Астроном простяг руку і торкнувся фотографії тремтячим пальцем. — Одна-єдина крапочка в усьому просторі.

Нескуба навів на це місце лупу і аж тепер помітив малюсіньку білу цяточку,

— Хіба це не подряпина?

Лойо Майо хмикнув, трохи ображено відповів:

— Технологія у нас на висоті… А цей унікальний документ має епохальне значення. Тут зафіксована уся наша Метагалактика — Всесвіт, з якого ми вилетіли…

— Оця світла крапочка? — перебив його патетику Нескуба.

— Вона, — хитнув головою астроном. — Звичайно, при дуже великому збільшенні.

— Хіба ми відлетіли так далеко? — з острахом у голосі спитав Нескуба. — Та на таку відстань не вистачило б життя тисячі поколінь!

— Відстань тут, може, й невелика. Як на космічні масштаби, це — поряд. Суть у розмірах нашої Метагалактики. Ми бачимо її збоку, розмір її становить мікроскопічну частину сантиметра: десять у мінус тридцять третьому ступені.

Нескубині брови зійшлися докупи, чоло прорізали зморшки. Що це він городить? У мінус тридцять третьому ступені? Це ж нуль цілих, за ним ще тридцять два нулі й одиничка. Чи він при своєму розумі, цей Лойо Майо?

— Це парадоксально, але…

— Але факт? — підхопив Нескуба і пильніше поглянув на свого співбесідника. Той не витримав погляду, відвів очі вбік, губи йому пересмикнулись, наче хотів щось сказати, але не наважився.

«Ну, ясно: психічний розлад, — подумав Нескуба. — В умовах безкінечних стресів не диво й звихнутися… Тривожно-маніакальний стан…»

Лойо Майо пояснював далі:

— До такого парадокса спричинилася велика концентрація маси, що з неминучістю викликало викривлення простору…

У глибині оглядового екрана капітан помітив купку золотих цяточок — далекі зорі посилали йому на сітчатку вість про своє існування.

— Настав момент, коли простір замкнувся… — провадив Лойо Майо.

— І тепер мільярди зірок спресувалися в одну елементарну частку, чи не так?

— Ні, тут не те.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций