А там усе так само, тільки мурза у віконці сидить не виплатний, а налоговий, і віконце широ-оке, просторе, - сани проїдуть.



Тут уже трошки швидше піде, - годинки десь із чотири, та вже й здихався. Шість із половиною бляшок мурзі одлічи та оддай. Але ж ти бляшку навпіл не розірвеш, так же ж? Кому вона нада, рвана, так же ж? Значить, оддай сім. До вечора у мурзи тих зайвих грошей - бозна-скільки тисяч. Тож він їх собі й забере, якихось харчів понакупить, ярус чи балкон до терему прибудує, шубу собі справить, чи сани купить нові.



На те він і мурза.



А в кого нема того государственого розуміння, а одні вигадки порожні, як ото, наприклад, у Нікіти Іванича, - так ті кажуть: а чо’ це, мовляв, ніззя, шоб один мурза і гроші видавав, і налог брав? Так би, мовляв, швидше було.



От дурбелики! Їй-бо, лопнеш зо сміху, слухаючи! Чого? - а того, шо виплатний мурза - той мурза виплатний, а той, шо налог дере - той мурза налоговий! Так, чи не так? Ну, то як же ж тоді один мурза буде тобі і давать, і одбирать? Як? Нашо ж він тоді, таку грошву при собі маючи, взагалі на роботу їздитиме? Замкнеться на всі засуви, та й давай їсти-пити, чи може сяде в сани - і на полювання, і шукай його, хіба ні?



Та хто хоч таке зробив би.



Та якби ж налоговий мурза туто, у Виплатній Хаті, не сидів, грошей не одбирав, хіба ж виплатний коли-небудь хоч би носа висунув на вулицю? Та він, п’яндилига, і не схаменувся б, шо вже двадцяте число, получка; чи, наприклад, п’яте, аванс!



Та його ж, мабуть, налоговий ще звечора за душу бере: де бляшки? Чи не розорив скарбницю? Чи не наробив мені збитку? А чи гарненько у берестяники запаковані, мишак часом не прогриз? - бо й таке буває, тоді й получку не видадуть. Скажуть: зникла безвісти, другим разом буде, чекайте. - Чекаємо.



Але припустимо, шо все обійшлося, получку получили, бляшки у кулаці. На ці бляшки, або ж, як дехто називає, “рвані”, чи “кровні”, чи ще “рубляшки”, - нічогісінько, канєшно, не купиш. Якби ж то їх багато було - тоді шо ж. Тоді купиш. А так - ні. Хіба шо пообідать.



А друге діло мишаки, їх - оно, кругом повно, щодня свіжесенькі, наловив, як є коли, - і, Боже помагай, обмінюй собі на здоров’я - хто тобі хоч слово скаже? Звичайно, і з мишаків у скарбницю налог надходить, або ж ясак, - домовий, подушний, пічний, всіх і не перелічиш, але ж це зовсім друге діло.



Отже, бляшки у Бенедикта у кулаці, діло наполовину зроблене. Теперечки міркуємо так: на ці бляшки у Столовій Хаті обід купувати, але хліба ні в якому разі не їсти, а за пазуху класти та додому нести, і тим хлібом мишаків підгодовувать. Кожен день їм отак по скибці кришить, - набіжить їх, сердешних, достобіса.



Тож оцього разу і сталось, як гадалось! Все зійшлося! Цілу ніченьку Бенедикт полював на мишаків, і до ранку в нього на мотузочку, от не збрехать, двісті сімдесят двоє їх борсалося, сіреньких, дебеленьких, спинка шовковенька! Ну, може, не двісті сімдесят двоє, а сто п’ятдесят шість. Багато! Рахував, бач, та й помилився. А чого йому таке щастя, - а того, шо все було наперед продумане, обмізковане було грамотненько, ретельненько.



От уже ж! - красота розуму людського, хто б її прославив? Хто б узявся пісню скласти, гучну, радісну, переливчасту, та шоб вийти на горба, чи на пагорба якогось, стати міцніше, ноги розставивши, а руками на обидві сторони змахнути, та тільки туп-туп! ніжкою! - тільки шоб не впасти, канєшно, - туп-туп, кажу, та як ушкварить:



Гей, люлі ж мої-люлі!

Гей, та ви ж мої люлі!!!

Гей-гоп! - зелена травичка!

Гей-гоп! - моя муравичка!!!

Гей-гоп - зелена травичка!

Гей-гоп - моя муравичка!!!



Ну, не те, шоб уже й зовсім так, але таке шо-небудь молодецьке, радісне, шоб наспів сам із грудей виривався, шоб щастя у голові відчувалося, шоб воно, те щастя, поміж вухами бовталося, наче борщик у горщику, шоб аж у потилиці лоскотало. Шоб на всю слободу, на весь світ рознеслося: слава розуму людському, сла-ава! Розумінню, роздуму, промишлянню, хитромудрому обчисленню - сла-а-ава! Голові - сла-а-ава! Гур-р-ра-а-а-а-а! Хо-го-о-о-о-о-о!!!



Та такої купи мишаків, мабуть, і в самого Федіра Кузьмича, слава йому, зроду не було, а вже хто-хто, а він хіба не майстер на них полювать? Хіба він не пает, не гурман, не цінитель?



Послє палуначі сєрце піруєт,

Взяв на прікус сєрєбрістую миш!



І наче ж цілу ніч не спав, а од радості сон як рукою зняло. Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так - ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством - і на базарь.



Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають - понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.



Народу - ого-о-о-о-о-о!!! - ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.



Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик - наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, - наступи ногою, і нема його.



Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, - чи мо’, квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.



Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в’язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в’яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам’яні ножики, відра кам’яні та дерев’яні, рогачі, голоблі, віники, - шо тільки хоч.



А оно цілий ряд каганцями торгує: тут купці поважні, мовчазні, отак поставають, руки на череві поскладають, спідлоба поглядають, мордяки червоні. Загадкові. Мовчать. А чого мовчать: звикли. Каганці ж треба мовчки обривать, от вони й звикли. Постоїш, повитріщаєшся. Якось воно боязко. А каганців отих так би попоїв! Запитаєш у купця:



- Почому за штуку?



Помовчить, губами поплямкає. Потім:



- Ці - п’ять. Ці - сім.



Дорого, бля!..



- А мо’, несправжні?..



Знову помовчить.



- Люди купляли, живі, як бачиш.



Чи вірить йому, чи не нада, - прям і не знаєш. Потопчешся… Одлічиш п’ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо’ й не помреш, як одного з’їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? - повну миску за раз з’їли. Нікіта Іванич тільки й казав: “Полина Михайловна, что за несдержанность?! Не ешьте вы эти финики! Радиоактивные!” - та хіба ж вони послухаються? Об’їлися.



Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, - хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, - співають:



І харошеє настраєніє

Нє пакінєт больше вас!



- теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? - плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить - скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? - аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.



Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:



Серце красавіци!

Склонна к ізмєнє!

І к пєрємєнє!

Как вєтєр мая!!!



- то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. “Вот ідут Іван да Даніла”. “Міліон алих розг”. “Із-за острава на стрєжень”. “А я люблю женатава”. І ще чимало.



Почувався Бенедикт сьогодні розумним і багатим. Того й багатим, шо розумним. Бач, як він усе гарно придумав, - і все получилося. Мишаків він пов’язав низочками - по п’ять; хвостики позаплітав косичкою, на мотузочок понанизав і тим мотузочком підперезався. А сам іде та козиряється. От здорово. І незвично якось.



Зазвичай ідеш собі, дріботиш, на всі боки поглядаєш: нема ніде начальства? Якшо у санях їдуть, - на узбіччя одскочиш, шапку знімеш, кланяєшся. На рило усмішечку напустиш улесливу, масляну. Оченята теж примружиш, наче так зрадів. Вираз оченятами виразиш: наче так здивувався, як це тобі, простому голубчикові, так пощастило, мурзу зустріть.