Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 4 ноября 2014



Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, «стану людиною».

Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити.

Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся.

— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.

Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії «сищицької» літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на «сищиків» усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало.

Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової.

Наближалися канікули.

Слимаков уже третій день вимагає від мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався — у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки).

Слимаков сердився і нарешті не витримав.

— Усе! — просичав він. — Щоб сьогодні о п’ятій приніс до «дерева смерті». Якщо не принесеш — усе!

Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав.

Я був у відчаї. Де мені дістати гроші до п’яти годин?. Де дістати?

І я одважився на відчайдушний крок. Я вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца — іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження.

В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова.

Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от… — Чак якось дивно усміхнувся. — А втім… Мабуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда?

— Правда, — не задумуючись, відповів я.

— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сімдесят років назад?

— Що? — не зрозумів я. — Перенеслися? Як?

— Ну… — Чак на хвилину затнувся. — Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку…

У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? В нас у селі був колись один такий… Зупинить на вулиці. «О! — каже. — Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!» Може, й Чак такий.

— Ні! Ні! — засміявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?

— …«Час — не хата, на місці не стоїть», — так каже мій дід Грицько.

— То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був сімдесят років тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була сімдесят років тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку — пам’яті й уяві… А про гіпноз ти чув коли-небудь?

— Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гіпнотизують і… вона робить не те, що хоче.

— Ну, не зовсім так, але… Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сімдесят років назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.

Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.

Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою.

— Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш?

— Р-розумію, — сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.

— Ти не відчуватимеш пі холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю — нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним. І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися… Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Розумієш?

— Розумію, — механічно сказав я, не розуміючи, однак, про яку все-таки таємницю він говорить, але страшенно зацікавлений.

— Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б’юся все своє життя. Ти готовий?

— Готовий.

— Не боїшся?

— Не боюся, — сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви,

— Тоді — увага! — Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку, — і наче електричний струм пробіг по моїй руці.

В очах у мене потемніло.

Бом! — ударив у голові дзвін.

І враз — немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо… РОЗДІЛ IV

Перша подорож у минуле. 1912 рік. Базар. Колишній клоун П’ер Стороженко виручає Чака

Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник з моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених дореволюційних сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах з лакованими козирками.

Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п’ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і бездашків, крамнички й сарайчики.

Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар.

— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!

— Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Кращі на всьому базарі!

Кращі на всьому базарі!

— Капуста! Капуста!

— А хто забув купити петрушки? Хто забув?

— Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи!

— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись!

І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:

— Кому води холодної? Кому води холодної?

Чорне замурзане хлоп’я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.

— Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон! Друга — Архімед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо.

А он ціла вистава.

Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:

— Вас запросили в пристойний дім.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций