Едгар Аллан По Оповідь Артура Гордона Піма — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 4 ноября 2014



Напівупевненість у тому, що в разі крайньої потреби я зумію здійснити один з цих намірів, надавала мені мужності терпіти всі невигоди свого ув’язнення (інакше мужність покинула б мене). Але кілька слів, що їх я зумів прочитати, позбавили мене обох останніх надій, і тепер я вперше осягнув усю безвихідь свого становища. Мене опанував такий чорний розпач, що я знову впав на матрац і близько доби пролежав у повному заціпенінні, приходячи до тями лише на короткі проміжки часу. Кінець кінцем я знову очуняв і заглибився в роздуми про те, що мене незабаром чекає. Ще з добу я, може, й проживу без питної води, але довше мені не витримати. В перші дні свого добровільного ув’язнення я залюбки прикладався до міцних трунків, якими щедро постачив мене Огастес, але вони тільки збуджували нерви, анітрохи не тамуючи спрагу. Тепер у мене залишилось десь зо чверть пінти персикового лікеру, але мій шлунок рішуче повставав проти нього. Усю ковбасу я з’їв, від шинки мені зостався малий шматочок шкіри, а сухарі пожер Тигр, за винятком одного, від якого збереглося кілька крихітних огризків. На додачу до моїх прикростей мене ще й мучили напади гострого головного болю, що супроводжувалися маячнею, яка тривала, майже не уриваючись, відтоді як я вперше поринув у важкий сон. Ось уже кілька годин я дихав над силу, і з кожним вдихом груди пронизував спазматичний біль. Але була ще одна обставина, яка вселяла мені глибокий неспокій, обставина зовсім іншого роду, і саме її тривожні наслідки примусили мене побороти заціпеніння й підвестися з матраца. Я маю на увазі незвичайну поведінку пса.



Переміну в ньому я помітив ще тоді, як востаннє розтирав на папері фосфор. Коли я почав совати туди-сюди рукою, він тицьнувся в неї носом і тихо загарчав; але я був тоді надто збуджений, щоб звернути увагу на таку дрібницю. [32] Незабаром по тому, як ви пам’ятаєте, я впав на матрац і поринув у майже летаргічний сон. Проте через якийсь час я почув у себе над вухом ніби сичання і збагнув, що цей звук вихоплюється з пащі в Тигра. Він тяжко сапав і хрипів, опанований диким збудженням, його зіниці люто палахкотіли в темряві. Коли я до нього заговорив, він відповів мені тихим гарчанням, потім притих. Я знову запав у заціпеніння й пробудився від того самого. Це повторювалося три або й чотири рази, аж поки Тигрова поведінка навіяла мені такий жах, що я зовсім оговтався. Тепер собака лежав біля самого виходу з ящика, погрозливо, хоч і неголосно, гарчав і клацав зубами, так ніби його вхопили корчі. Я не мав найменшого сумніву в тому, що він сказився від спраги й затхлого повітря в трюмі, і я зовсім не уявляв, як мені повестися. Думка про те, щоб убити його, була мені нестерпна, і все ж таки це здавалося абсолютно необхідним для моєї безпеки. Я виразно бачив його очі, втуплені в мене,- в них палахкотіла відверта ворожість, і я щохвилини чекав його нападу. Кінець кінцем я не міг далі витримати неймовірної перенапруги й поклав вибратися з ящика хай там що, навіть через труп свого улюбленого пса, якби він приневолив мене до цього. Щоб вибратися назовні, я так чи так мусив би через нього переступити, а він уже, здавалося, розгадав мої наміри - підвівся, спершись на передні лапи (я помітив це з того, як змінилося положення його очей), і ощирив білі ікла, які можна було розгледіти навіть у темряві. Я взяв рештки шкіри від шинки, пляшку з персиковим лікером, великий кухонний ніж, залишений мені Огастесом, притиснув це все до себе, потім якомога щільніше закутався в плащ і посунув до виходу. Та тільки-но я зрушив з місця, як пес люто загарчав і стрибнув на мене, намагаючись учепитися в горло. Всією своєю вагою він ударив мене в праве плече, і я звалився на лівий бік, а розлючений пес перестрибнув через мене. Я зіп’явся навколішки й зарився головою в ковдри - вони мене і врятували від другого шаленого нападу, коли гострі ікла міцно зімкнулися на грубій вовняній тканині, що обгортала мою шию, але, на щастя, не змогли її прокусити. Я опинився під собакою - ще мить, і я не зміг би вибратися з-під нього живим. Розпач додав мені сили, і я спромігся підвестися на ноги і струсити собаку з себе. Водночас я стягнув ковдри з матраца, накинув їх на пса, і перш ніж він устиг із них виплутатися, я вискочив з ящика й зачинив за собою дверцята, врятувавшись у такий спосіб від його переслідування. Під час сутички я впустив шкіру [33] від шинки, і тепер усі мої припаси обмежувалися чверткою пінти лікеру. Як тільки думка про це дійшла до моєї свідомості, я повівся так, як іноді поводяться за подібних обставин малі зіпсуті діти - підніс пляшку до рота, вихилив її до останньої краплі й спересердя пожбурив на підлогу.



Та не встигло завмерти відлуння від брязкоту розбитої пляшки, як я почув своє ім’я - хтось промовляв його з того боку, де містився матроський кубрик, наполегливим, але приглушеним голосом. Настільки несподіваним був для мене подібний звук, так напружилися всі мої почуття, що я не зміг відгукнутися, хоч і пробував. Я цілком утратив мову, і мене опанував моторошний страх на думку про те, що мій друг упевниться в моїй смерті й повернеться на палубу, не ставши далі мене шукати; я стояв, випроставшись між клітями біля входу до свого ящика, здригаючись усім тілом, хапаючи ротом повітря і марно силкуючись видушити з себе бодай якийсь звук. Навіть якби моє життя тисячу разів залежало від того, вдасться чи не вдасться мені промовити хоч одне слово, в ту мить я не зміг би видобути його з себе. Десь попереду, між ящиками, почулося шарудіння. Воно стихало, стихло і майже зовсім завмерло. Чи забуду я коли-небудь, які почуття заполонили мене в ті хвилини? Він іде геть… мій друг, мій товариш, від якого я мав право сподіватися порятунку… він іде геть… він покине мене… він пішов! Він мене залишив, щоб я помер тут ганебною смертю, випустив дух у найжахливішій і найгидшій з усіх можливих темниць… а одне ж тільки слово, один короткий звук урятували б мене… і ось цього єдиного звуку я не можу промовити! Я певен, що терпів у ті хвилини муки, в тисячу разів жахливіші від смертної агонії. Голова в мене запаморочилась, свідомість затьмарилась, і я впав, ударившись об край ящика.



Коли я падав, кухонний ніж вислизнув у мене з-за пояса і з дзенькотом упав на підлогу. Найчудовіша мелодія ніколи не видалася б мені солодкозвучнішою! З напруженою тривогою чекав я, почув чи не почув Огастес дзенькіт ножа, бо я знав, що людина, яка промовляла моє ім’я, могла бути тільки Огастесом, моїм другом. Кілька хвилин ніщо не порушувало тиші. Аж нарешті до мене долинуло слово: “Артуре!”, повторене тихим, невпевненим пошептом. Відроджена надія вмить повернула мені втрачену мову, і я загорлав на повну силу своїх легень:



- Огастесе! Огастесе! [34]



- Цить! Замовкни ради Бога! - відказав він тремтячим від хвилювання голосом.- Зараз я до тебе прийду. Ось тільки проберуся між ящиками.



Минуло чимало часу, поки він повільно просувався між стосами корабельного вантажу, і кожна мить видавалася мені вічністю. Нарешті я відчув його долоню на своєму плечі, й у ту ж таки хвилину він підніс мені до губів пляшку з водою. Лише ті, кому пощастило врятуватися з могили, або ті, хто пережив нестерпні муки спраги за обставин, не легших, аніж обставини, які супроводжували мене в моїй похмурій темниці,- лише ті можуть уявити собі, яке неземне блаженство спізнав я, зробивши один протяжний ковток найчудеснішої рідини на світі.



Коли я почасти втамував спрагу, Огастес дістав з кишені три або чотири холодні варені картоплини, які я жадібно зжер. Він приніс також із собою потайний ліхтар, і його тепле світло принесло мені, мабуть, не меншу втіху, ніж харчі та питна вода. Проте я згорав від нетерпіння довідатися про причину такої тривалої відсутності свого друга, й Огастес заходився розповідати мені, що ж сталося на борту корабля, поки я сидів, добровільно ув’язнений у його трюмі.











Розділ четвертий

Я правильно визначив, що бриг знявся з якоря приблизно через годину після того, як Огастес залишив мені годинника. То було двадцяте червня. Нагадаю, що до відплиття я пробув у трюмі вже три дні; протягом усього того часу на борту панувала біганина, люди постійно вешталися туди-сюди, раз по раз заходячи і до кают-компанії, і до окремих кают, а отже, Огастес не мав найменшої змоги мене провідати, не ризикуючи, що таємницю нашого люка буде розкрито. А коли нарешті він зумів зазирнути до трюму, я його запевнив, що влаштувався чудово, й тому наступними двома днями він мало турбувався за мою персону - хоча й шукав нагоди спуститися в трюм. Така нагода трапилася лише на четвертий день. Кілька разів за цей час він поривався розповісти батькові про нашу витівку й визволити мене з добровільної темниці, але ми все ще недалеко відійшли від Нантакета, і з деяких слів, зронених капітаном Барнардом, його син мав усі підстави припустити, що той негайно поверне судно назад, як тільки виявить мене на борту.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций