Джером Девід Селінджер Вище крокви, будівничі — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 3 ноября 2014



Проте я пам’ятаю, що до деякої міри на мене справив враження її тон, коли вона вибачалася за своє дещо нетактовне зауваження про “дурних тітоньок і дядечко. Вибачалася вона зовсім щиро і до того ж без ніякої запобігливості; отож на мить я відчув, що, незважаючи на своє театральне обурення й показну твердість, вона таки скидалася чимсь на багнет, мимоволі викликаючи деяку пошану. (Я зразу ж готовий визнати, що в цьому разі мою думку слід приймати з застереженням. Я часто надто схильний до людей, які, вибачаючися, знають міру). Суть, однак, у тому, що саме тоді уперше в душу мені хлюпнула невеличка хвиля упередження до зниклого нареченого, і його незрозуміла відсутність постала переді мною в досить непривабливому світлі. [189]



- Подивимося, чи не пощастить нам зрушити цю справу з місця,- сказав свашин чоловік.



Голос його був голос вояка, що зберігав спокій під ворожим вогнем. Я почув, як він заворушився позад мене, наче прибираючи бойової пози, а потім ураз його голова вистромилася з вузького проміжку між місіс Сілсберн і мною.



- Водію,- мовив він владно і змовк, чекаючи відповіді. Вона одразу надійшла, і його голос став трохи тягучіший, демократичніший.- Чи довго, на вашу думку, ми будемо тут нидіти?



Водій повернув голову.



- Не скажу, небоже,- відмовив він і знову одвернувся. Водій зосереджено стежив за тим, що відбувалося на



Перехресті. За хвилину до того на середину порожньої вулиці вискочив хлопчик, тримаючи в руці червону кулю, з якої частково вийшло повітря. Батько спіймав хлопчика і потяг на пішохід, стусонувши його двічі по спині, хоч і не дуже дошкульно. З натовпу залунали обурені вигуки.



- Ви бачили, що він зробив дитині? - запитала місіс Сілсберн, звертаючись до всіх. Ніхто їй не відповів.



- А чи не можна спитати того поліцая, як довго нас тут триматимуть? - звернувся свашин чоловік до водія. Він і досі сидів, нахилившись уперед, очевидячки, не зовсім задоволений лаконічною відповіддю на своє перше запитання.- Адже ми поспішаємо. Чи не могли б ви поцікавитись, як довго ми тут нидітимемо?



Не повертаючи голови, водій непоштиво знизав плечима, але вимкнув мотор і виліз із машини, хряснувши тяжкими дверцятами лімузина. Він був неохайний, здоровий як бугай чолов’яга, одягнений у неповну шоферську форму - чорний саржевий костюм, але без картуза.



Він пройшов поволі, з зовсім незалежним - якщо не сказати визивним - виглядом до перехрестя, де хазяйнував рядовий полісмен. Вони стояли удвох, розмовляючи, нескінченно довго. (Свашка аж застогнала позаду). Потім ураз обоє зайшлися реготом - наче вони зовсім і не балакали насправді, а перекидалися непристойними жартами. Потім наш водій, все ще заразливо регочучи, махнув по-братньому поліцаєві й рушив - поволі - назад до машини. Він сів у кабіну, зачинив дверцята, витяг сигарету з пачки, що лежала на виступі над переднім склом, заклав сигарету собі за вухо і тоді, тільки тоді, повернувся, щоб доповісти нам про наслідки переговорів.



- Він не знає. Доведеться зачекати, поки скінчиться [190] парад.-Мовивши це, він кинув на увесь наш гурт побіжний байдужий погляд.-А по тому ми зможемо їхати куди нам заманеться.



Він повернувся наперед, вийняв з-за вуха сигарету й запалив її.



На задньому сидінні свашка гучно застогнала від розпуки й досади. Потім настала тиша. Вперше за кілька хвилин я озирнувся на карлуватого літнього чоловічка з незапаленою сигарою. Затримка, певно, не справила на нього ніякісінького враження. Він дотримувався своїх власних усталених норм щодо того, як сидіти на задніх сидіннях машин - машин, котрі рухаються, машин, що стоять, і навіть, мимоволі спадало на думку, машин, що падають з мосту у воду. Ці норми були вкрай прості: треба сидіти зовсім прямо, так щоб між циліндром і стелею був проміжок чотири-п’ять дюймів, і дивитися лютим поглядом просто себе на переднє скло. Якщо смерть - що увесь час супроводжувала вас, може, навіть сидячи на капоті машини,- якщо смерть якимсь дивовижним способом пройшла крізь скло у кабіну, щоб забрати вас із собою, то за цими нормами вам належало б устати й спокійнісінько податися слідом за нею, втупившись перед собою лютим поглядом. Дозволялося навіть захопити з собою сигару, якщо це була справжня Гавана.



- То що ж нам робити? Сидіти, та й годі? - запитала свашка.- Я, мабуть, помру од спеки.



Ми з місіс Сілсберн повернулися вчасно, щоб зауважити, як вона вперше, відколи ми сіли в машину, подивилася прямо на свого чоловіка.



- Ти не можеш ледь-ледь посунутися? - звернулася вона до нього.- Мені так тісно, що я ледве дихаю.



Лейтенант захихотів і виразно розвів руками.



- Ти ж бачиш, зайчику, я практично сиджу на крилі машини,-: сказав він.



Тоді свашка кинула цікавий і водночас несхвальний погляд на іншого свого сусіда, котрий, наче несвідомо вирішивши підбадьорити мене, займав набагато більше місця, ніж потребував. Між його правим раменом і ручкою сидіння було добрих два дюйми. Свашка безсумнівно зауважила це, та хоч яка в неї залізна була вдача, але їй бракувало рішучості заговорити з тією поважною маленькою особою. Отож вона повернулася до свого чоловіка.



- Ти можеш вийняти свої сигарети? - роздратовано спитала вона.- У цій тисняві я не досягну своїх ніяким робом. [191]



За словом “тиснява” вона повернулася знову, щоб кинути блискавичний лихий погляд на карлуватого злочинця, який окупував простір, що, як вона вважала, належав по праву їй. Чоловічок зберігав величний незворушний спокій, дивлячись і далі вперед, на переднє скло. Свашка ззирнулася з місіс Сілсберн і виразно підвела свої брови. Місіс Сілсберн відповіла поглядом, що свідчив про повне розуміння й співчуття. Тим часом лейтенант переважив своє тіло на ліву, тобто ближчу до вікна ногу і з правої кишені офіцерських штанів вийняв пачку сигарет, а також - картоночку сірників. Дружина його взяла сигарету й зачекала, поки він запалить сірника, що він негайно й зробив. Ми з місіс Сілсберн стежили за тим, як припалено сигарету, наче вражені новоявленим дивом.



- Ой, вибачте,- нараз мовив лейтенант і простягнув пачку місіс Сілсберн.



- Ні, дякую. Я не палю,- швидко відказала місіс Сілсберн - майже з жалем.



- А ви, солдате? - спитав лейтенант, простягнувши сигарети мені по миті майже непомітного вагання.



Відверто кажучи, я відчув до нього симпатію за те, що правила звичайної ввічливості здобули в його душі невеличку перемогу над духом касти, але все-таки відмовився од сигарети.



- Можна подивитися на ваші сірники? - спитала місіс Сілсберн аж надто несміло, наче дівчинка. .



- Оці? - перепитав лейтенант і з готовністю подав їй картонку з сірниками.



Місіс Сілсберн вивчала сірники, а я зосереджено за тим стежив. На відкидній покришці був напис золотими літерами по малиновому тлі: “Ці сірники вкрадено з дому Боба й Еді Бервік”.



- Пречудово! - озвалася місіс Сілсберн, похитуючи головою.- Справді пречудово!



Я спробував показати всім своїм виразом, що не можу прочитати напис без окулярів, і нейтрально примружив очі. Місіс Сілсберн, здавалося, не мала охоти розлучатися з сірниками. Коли вона зрештою віддала їх власникові і лейтенант поклав згорток у нагрудну кишеню своєї гімнастерки, вона сказала:



- Такого я, мабуть, ніколи не бачила. Повернувшись на своєму відкидному місці майже на сто вісімдесят градусів, вона сиділа, ніжно споглядаючи лейтенантову кишеню. [192]



- Торік ми замовили їх цілу купу,- сказав лейтенант.- Аби ви знали, як легко тепер зберігати сірники.



Свашка повернулася й мовила - чи швидше заперечила:



- Ми зробили це зовсім не для того.- Вона промовисто позирнула на місіс Сілсберн, наче кажучи: “Ви ж знаєте, які вони, ці чоловіки”, і додала: - Я гадала, це буде дотепно. Дещо грубо, але дотепно. Ви мене розумієте.



- Це пречудово. Мені здається, я ще ніколи…



- Річ у тому, що ідея аж ніяк не оригінальна. Такі сірники зараз має кожен,- перебила свашка.- Кажучи правду, я запозичила її в матері й батька Мюрієл. У них вони лежать по всьому домі.- Вона глибоко вдихнула дим сигарети і, ведучи далі, видихала його за кожним складом.- їй-право, вони дивовижні люди. Саме тому мене так боляче й уражає ця пригода. Дивуюся, чому такі неприємності бувають у хороших людей, а не у всілякої мерзоти? Цього я ніяк не можу зрозуміти.



І вона глипнула на місіс Сілсберн, чекаючи від неї відповіді.



На виду місіс Сілсберн з’явилася усмішка, водночас мудра, бліда й загадкова - усмішка Мони Лізи, що сидить на відкидному сидінні.



- Мені це часто спадало на думку,- мовила вона тихо й замислено і дещо непослідовно додала: - Адже мати Мюрієл доводилася сестрою моєму покійному чоловікові, вони зростали вкупі.



- Он як! - мовила з цікавістю свашка.- Ну, то ви мене розумієте.- Вона простягла свою надзвичайно довгу ліву руку й струсила попіл з сигарети в попільничку під віконцем поряд з її чоловіком.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций