Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 2 ноября 2014


Вже видно було і читальню, і від школи до них поспішала Славіна з Дружиніним, коли Батюк таки наважився. Він зупинився й розгублено, з острахом кліпаючи очима, тихо промимрив:

— Ви мені вибачте… Я, звісно, не хотів вас, товаришу, ображати. Я сказав вам по щирості як українцеві… Горобенко відповів далеким і холодним голосом:

— Я, товаришу, — комуніст.

До них підтюпцем наближалась Славіна, кокетливо погрожуючи рукою:

— Это же что такое? Пошли себе, и никаких! Насилу вас поймали… Вы в читальню? Идемте.

На ганку їх чекав Дружинін.

Читальня вражала порядком і чепурністю. Оповіщення, афіші, портрети Шевченка, Франка, Драгоманова — все це було старанно прибите, уквітчане рушниками й клечанням.

Посередині на червоному полотнищі одразу вбирало очі великими літерами: «Через національне до інтернаціонального!»

В шафі охайно складено пошарпані книжки і якісь папери.

Батюк стояв понуро коло одвірка. Його фігура була така безпорадна і нужденна, ніби це не до читальні прийшли поцікавитись три комуністи, а до куркульської хати вдерлись реквізувати літами надбані скрині та трусити засіки, а він же у ній господарем. Батюк скоса поглядав на Горобенка і Славіну, і її похвали наче зовсім не долітали до його ушей.

А Славіна куркою бігала по читальні і сунула всюди своє личко, мов дзьобала зернята:

— Хорошо портретики приукрасил! А Ильича почему же нет? Я вам непременно пришлю из города…

Дружинін довго затримався в дальньому кутку, щось розглядаючи на стіні. Нарешті він одвернувся і мляво запитав Горобенка:

— Разве Мазепа тоже был революционер? Горобенка щось штовхнуло всередині. Він збентежився й підійшов до Дружиніна.

— Ні, розуміється. А що таке? Дружинін спокійно повернувся до стіни:

— Да вот — висит. Мне было невдомек. Думаю: ведь гетманы — это вроде как у нас цари.

На стіні, справді, з дубової рами, в гаптованому золотом жупані виглядало молоде, величаве Мазепине обличчя.

Горобенко ні з того ні з сього зашарівся. Цього Мазепу наче не Батюк, а він сам повісив отут, у читальні. І ось його спіймано на слизькому. Він для чогось заклопотано прочитав на портреті написа, потім різко повернувся до Батюка й підвищеним, начальницьким тоном роздратовано кинув до одвірка:

— Я гадаю, товаришу вчителю, що справді можна було пошукати відповідніших портретів, а не вішати тут всяке петлюрівське барахло!.

Славіна прикипіла до місця й перелякано роззявила рота. Знадвору рипіли східці під важкими Гарасименковими чобітьми. XIII

Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м’яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала Горобенка. Від неї нікуди подітись оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б’ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п’яний, сопучий дух.

Це сіре місиво селянського лахміття залило великий клас й погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев’ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трійку з ком’ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси…

Ще тільки-но мав розпочатись з’їзд Рад, але по класу з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму.

Гарасименко стояв край столу урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані людські ряди, і на його чоло лягала тінь.

Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобекові:

— Да-а, з багачами буде біда. Під’юджують уже.

Коло столу сиділи спокійний Дружиніп і мовчазна, принишкла Славіна. Її нервували й сердили безцеремонні, питливі й помітно глузливі погляди дядьків. Багато широко одкритих очей вчепірились у неї, розглядаючи кожну цятку на ній, мов якесь чудисько.

Дружинін тягнув «козину лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно в розпуці розбивався коло перших же рядів, а далі тонув у розгойданому галасі. На задніх дзвіночок не справив враження.

Гарасименко з відчаєм розмахував дзвоником над головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, і в класі раптом стало занадто тихо.

Було навіть трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.

Горобенко настроївся вже був до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо:

— Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з’їзд Рад за відкритий…

Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв’язувати пекучі справи вашого життя. Наш з’їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських палаців…

Славіна, як це водиться в таких випадках у місті, старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін, а скраю загуххав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі, а потім знову голосно говорив Горобенко.

Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до твердого грунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур.

Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх відціля. Горобенко не може їх зловити очима — вони зливаються в риски, коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса — це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни його!»

У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім’ятих офіційних слів і б’є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.

Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.

Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.

— Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!.

Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.

— Предлагаю проспівать «Інтернаціонала». Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «У став-а-ай проклятим закліймо-оний…»

Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людськой», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:

— А подозвольте, товариші, ваш вопрос?. Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.

— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно…

Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:

— Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно «Отче наш» проспівати… — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я скончив…

Позаду хвилею розляглось: «Правильно! «Отче наш»! Просимо!.»

Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.

Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:

— Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію… Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!.»

— …Чортячий «націонал» так можна, а молитву — ні!.

— …Скрипниченко, починай…

— Та з вікна їх, сучих синів!.

Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций