Загребельний Павло Архипович Євпраксія — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 1 ноября 2014



Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:

— То як? Прийдеш?

— Про віщо ти, Кирпо? — перепитала, відразу й пошкодувала, але він обернувся до неї, показав в усміхові свої сліпучі зуби:

— Ну, не при сонці будь сказано.

І, замахнувшись так самісінько, як для рубання мечем, косоплечо посунувся на неї, і вона опинилася в його обіймах, вдарилася об нього тілом, сорочка на сорочку, груди на груди.

— Господи, сором же ж!

Він не міг відірватися від неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жінці завжди живе сором’язливість, страх і нерішучість.

— Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Він відчахнувся од неї, сп’яніло відсунувся, перекосило його ще більше, ніж звичайно, сказав твердо:

— Жду тебе тут, як стемніє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зійшлися вночі, відразу відшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрів, м’яка земля ласкаво прийняла їх; вони доторкувалися одне до одного з пожадливістю сліпих, що спіткалися після довгих блукань у безлюдній пустелі, мова перейшла в пальці, в руки, слова стали дотиками, вони впізнавали одне одного й не впізнавали, задихалися від ніжності, тонули в ній, стогнали, відчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пізно зустрілися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгі коси Журини розсипалися по землі, обплітали воєводу, були неначе живі, з них мовби вилітали іскри, їхній зелений сховок осяював-ся якимсь дивним світлом, тиша панувала довкола така, ніби все на світі вмерло, тільки вони живуть, бо тільки вони справді живуть, а більше ніхто.

Земля була м’яка, клаптик землі, накритий густим безшелесним зеленим світом доброї до них квасолі, такої ж самої, як у далекому Києві, і земля в темряві нагадувала мовби щось київське, хоч від згадувань вони обоє були далекі, бо й навіщо? Нічого тепер не поможе, позаду немає нічого, вони тут, нині й прісно і вовіки віків, нині, нині, нині!

Кирпа обводив долонями Журину, те місце, де вона лежала, той клапоть землі, що був під нею.

— Ось. Б’ються люди за землю. А землі кожному — аби вмістилася на ній кохана жінка. Більше й не треба.

Журина тихо засміялася.

— А квасоля?

— Квасоля хай росте вгорі. Як груші.

Журині хотілося плакати. Ну, чому вони так довго не могли знайти одне одного, чому? Таке коротке життя і таке жорстоке. Б’ються люди. Моляться. Страждають. Князь стоїть над усіма, платить тим, хто вбивав, і тим, хто лікує. Що може бути безглуздіше й страшніше? А життя ж коротке.

Вона лежала на спині, дивилася в темряву, чомусь гадалося, що не квасоля росте десь у темряві довкола, а молодо шумить весняна пуща, був у її очах рух дерев, шепотіння листя, спів птахів, які не мають печалі, бо невідомі їм болі й страждання людські.

Кирпа мовби вгадав її думки, гладив її тихо, гладив обережно, несхожим якимсь голосом казав:

— Не можу в камені. Тягне мене до лісу, аби там лягти під деревом по-звірячому і слухати, як шелестить жито на узліссі.

Вона хотіла сказати: «Слухай квасолю», а подумалось:

«Слухай мене». Сама ж слухала його. Ось тобі й косоплечий! Ось тобі й зубатий та розсміяний!

Так почалося між ними. Удень усе звичне, лише ждання ночі нетерпляче, гарячкове, лякливе, так ніби могла знайтися якась невідома сила і прибрати ночі з-над абатства.

— Я думала, черниці такі дурні. Бо хто ж розумний замкнеться на ціле життя в цей камінь? А тепер і сама б звідси нікуди не рвалася.

— Ми ж з тобою не в камені — у квасолі.

— Цей сховок для нас міцніший за камінь.

— У квасолі — й таке щастя! А я казав: ні пес, ні видра.

— Урвав ти мені коріння серця.

— Проберу ось прозирку в квасолі, вгадай, що побачиш?

— Не знаю.

— Зірку. Та ще таку низьку, хоч простягай руки й бери.

— Зорі — то для нас. А зійде місяць — то вже для абатиси.

— Правда, ніби вона при місяцеві ходить гола довкола ставів?

— Не кажи так: гріх.

— А що то таке?

— Ніхто не бачив, чи ходить Адельгейда, чи ні.

— Не треба й бачити — можна здогадатися.

— Вона ж не заважає нам.

— Сама кажеш: заважатиме місяць.

— Ну, так, він ворожий до нас.

— Прокрадатимемось і під місяцем.

— Мовчи! Накличеш. Сови кричать над абатством.

— А що нам сови!

Він був безжурний і відважний. А що нам сови! А сови кричали над абатством, старі, сиві, сліпі. Не віщували щастя нікому, нагадували про темряву й нещастя на світі, нагадували про смерті, про вбивання, про війни. Імператор не повертався з Італії, імператор вів свої війни проти папи, проти графів, проти гір і рівнин, проти людей простих, проти батьків дітей убитих і дітей ще не вбитих, а тоді брався й за дітей. Війна не мала кінця, бо батьки, що втратили своїх дітей, хотіли, щоб інші батьки так само втратили своїх дітей, інакше не мислили собі справедливості. Війна була мовби безперервне, вічне відомщення не знати й кого, не знати кому. Але нарешті імператор дочекався смерті свого найлютішого ворога папи Григорія. Вигнаний з Риму, без влади й без впливу, власне, полонений Рожером Сіцілійським, чоловік, який десять років потрясав цілими імперіями, поклав початок, може, й тисячолітньому розколу Європи, більше не жив, можна було заспокоїтися на час, спочити від трудів великих. Імператор повертався з півдня, ніхто не знав, де він з’явиться перше: у Госларі, улюбленій столиці його батька, який вибудував цей город на місці водяного млина, чи у Вормсі, чи в Майнці, чи в старовинній столиці германській Бамберзі, а чи й у Кведлінбурзі, де не треба сидіти в незатишному імператорському палаці, а можна сховатися від трудів і клопотів у тихому абатстві сестри Адельгейди.

У Кведлінбурзі кололи свиней, наготовляли ковбас і копченостей, ловили перепілок, бо перепілки по-кведлінбурзьки були улюбленою стравою Генріха, все жило очікуванням високої хвилини, коли розчиниться брама, загримлять мостові ланцюги, ударять котли, заграють лютні, задзвенить зброя, замайорять стяги імператорські, засяє золото, загримить звитяжне залізо.

Коли прийшла звістка про смерть маркграфа Штаденського, Євпраксія надягла жалобу. В усьому чорному стала ще тонша, гінкіша, кількох літ, проведених в абатстві, й не помічалося на ній, така сама дитина, хоч уже й удова, хоч і в жалобі, хоч і. Зрівнялася долею своєю з сестрою Янкою в Києві. Тій отець спорудив монастир, зібрала вона туди дівчат з багатих родин, хотіла навчити всіляких наук, мабуть, усе про бога хотіла навчити, а Євпраксія? Що мала тепер робити? Залишатися навіки у монастирі? Повернувся до неї багатий її посаг, привезений з Києва, мала коло себе Журину, отця Северіана-сповідника, кількох дружинників з Кирпою. Ні землі, ні притулку. Вози, коні, верблюди, колеса.

Втішала Адельгейда:

— Ось приїде імператор.

А що їй імператор? За віком, здається, такий, як князь Всеволод. За значенням? А що їй чиєсь значення? Від великого князя з Києва не мала нічого: ні вістей, ні порад, ні співчуття. Імператор не знав її, вона не знала імператора. Чула про нього — ото й усе. Тоді почула ще: в імператора вмерла жона Берта. Лишила двох синів Генріхові. Конрад — такий, як Євпраксія. Другий —Генріх, менший. Адельгейда казала:

— В імператора немає дітей.

— А хто ж то? — питала Євпраксія.

— Спадкоємці. В нього й жони не було.

— Хто ж?

— Імператриця. Ненавидів її.

— Він усіх ненавидів?

Адельгейда не відповіла. Знала про брата більше, ніж будь-хто. Ще коли мав сімнадцять літ, у своїх безчинствах сягнув так далеко, що підмовив гидкого свого напарника в усьому злому Заубуша (досі не могла згадувати цього без жаху й огиди) згвалтувати вже не якусь просту дівчину чи жону чужу, а її, імператорську доньку, абатису Кведлінбурзьку Адельгейду. Влітку, вночі, коло чотирикутного ставу, виманивши її туди, напали вдвох, імператор тримав сестру за руки, а той хапливо рвав на ній одяг, м’яв її неторкане тіло, із страху вже й не за себе, а за імператора вона й не кричала, тільки глухо стогнала, а Генріх насміхався і над нею і над ґвалтівником:

— Заубуш, я триматиму тільки руки. З ногами справляйся сам. Ноги в жінки не надаються до оборони. Вони створені природою для покірливості й для насолоди чоловікам.

Вона мала б проклясти Генріха, а вийшло? Саксонські князі, шукаючи приводів для війни проти імператора, двічі збиралися для обговорення ганебного гвалту над рідною сестрою. Адельгейда відмовилася оскаржувати брата. Відчувала: падає туди, де кишать дияволи і де для такої, як вона тепер, знайдеться місце, однак святощі імператорського імені були для неї вищі за все. Жертвувала собою і не для Генріха — для самої ідеї імператорства, отож, якоюсь мірою, і для самої себе.

Генріх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав Заубуша до себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навіть без зброєносця, вважаючи, що йдеться про таємну раду в імператора, і пишаючись, отже, високою довірою. По дорозі в лісі Заубуш помітив засідку і, хоч не подумав, що то проти нього, але на всяк випадок сховався в поблизькій церкві.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций