Білик Іван Іванович Танго — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 30 октября 2014


По дні ущелини протікав струмочок. Вода була напрочуд холодною й прозорою. Певно, джерело десь зовсім недалеко. Берег потічка поріс молоденьким моріжком. Ряжанці нестерпно закортіло роззутися. Він розшнурував черевики й умочив ноги в холодну воду. Яке блаженство! Аж мурашки по спині побігли.

Сергій то занурював, то витягав набряклі од спеки ноги. Потім відійшов під кущ, скинув з голови свій корковий шолом і розплатався на м’якій прохолодній травичці. Загадкова річ усе-таки життя. Чи багато людині треба? Наївся, напився, відправив фізіологічні потреби — і щасливий. Оце так від народження до самої смерті? Навіщо? Хто в цьому зацікавлений? Бог? Дідька лисого. Бога немає. А хто ж тоді? Якби-то він був, отой нещасний бог. Усе б зразу стало на свої місця: Всевишній сотворив людину, дав їй життя для того, аби прославляла творця й своєю ґречною поведінкою заслужила царство небесне.

Все просто і ясно! Очевидно, первісна людина для того й вигадала бога, щоб не мордуватись у даремних пошуках мети. А тепер богом тільки бабусі одна одну лякають.

Ну, добре, візьмімо з іншого боку. Колись люди вважали, що атом — найменша частка, до якої можна поділити матерію. А тепер виявилося, той самий нужденний атом — цілий світ зі своїми законами, такими ж невблаганними, як і космічні. Щось подібне до мініатюрної сонячної системи: ядро — сонце, а електрони, які обертаються навколо нього, — планети. Ану ж, коли виявиться, що й наша справжня сонячна система — це всього-на-всього один нікчемний атом на порепаній п’яті якоїсь незбагненно великої істоти? Істота човгає п’ятами, а в нас на сонці спалахи й радіаційна активність…

Ряжанка зітхнув. Це він надто високо здерся. Так, що й самого не видно. Йшлося про життя. Якщо все в природі розумно й закономірно, то якийсь сенс повинне ж мати й життя? От вовк і вівця. Ну, вівця створена для того, щоб їсти траву. Припустимо, хоч і не дуже логічно. А для чого ж тоді вовк? Щоб їсти вівцю? Виходить, один із них зайвий. Навіщо ж вівця? Щоб опинитись у вовчому шлунку? Знову алогізм. Якщо все в природі розумно, то вівця 6 із самого початку мала бути в шлунку вовка: там народжуватись, там і жити. Інакше — неекономне витрачання енергії.

Який сенс мав, наприклад, з’являтись на світ божий Хорхе? Щоб віддати свій тельбух ягуарові? Що він довів двадцятьма роками свого існування? Що залишив по собі? Може, хоч добру пам’ять? Навряд. Он його найближча людина, Хесус, — і той про нього забув.

Коли того сумного вечора дивився, як старий індіянин порається біля небіжчика, як любовно загорта його у пальмове листя, Сергій не впізнавав Хесуса. Але в ту ж мить, коли, загородивши в рихку землю хрест, знесилений сів на землю, Хесус знову став тим самим німим і байдужим створінням, яке справно махає киркою і з ранку до вечора жує свою паскудну коку.

Сергій на свої очі бачив, як Хесус смачно вишкрібав з алюмінієвого кухля квасоляну кашу, недоїдену звечора бідолахою Хорхе. Ряжанка навіть не витримав:

— Це ж його кухоль!

Індіянин байдуже глянув на нього, не перестаючи облизувати ложку:

— А-а, так, сеньйоре… так…

Потім в очах його промайнула якась думка чи тінь думки. Він додав:

— Викидати гріх… За нього ж гроші…

І більше не звертав на Сергія уваги.

Наступного дня, дивлячись, як Хесус діловито ремиґає коку, Сергій знову не втримався:

— А Хорхе немає, га? Що ти тепер скажеш його матері?

Хесус довго жував, нарешті видавив:

— Скажу — помер… ягуар…

Дружини Хорхе не мав. Хто його пожаліє? Мати? І все? Поскавчить, як сучка, в якої втопили цуценя, та й годі. Можливо, в таких випадках плоть шкодує за марні муки: породила його в болях — і даремно… Де ж та оспівувана закономірність і всеосяжна доцільність у природі? І хто їх узагалі оспівує? Поети? Але Сергій сам бачив, як поети одержують за вірші грошики, а потім купують на них біфштекси. Виходить, надихала поетів думка набити тельбух? Оце-то натхнення!

Сергій почухав ногу. Щось увесь час лоскотало його. Мабуть, мурашки? Десь недалеко вже дзвенів голос Буенавентури. Нахилився, щоб узутись, — і закляк: біля ніг, скрутившись калачиком і високо піднявши плескату голову, лежала величезна гадюка в руку завтовшки. Нелюдська сила пружиною звела Сергія на ноги, він стрибонув убік, перечепився через суху гілку, знову схопився й дременув навтіки. Й тільки тоді зупинивсь, коли мало не налетів на Буенавентуру та Хесуса, які несподівано виринули з-поза хащів.

— Що сталося, сеньйоре начальник? — ухопив його за руку молодий індіянин.

Сергій нахмурився й перевів подих.

— А де ваші черевики, сеньйоре начальник?

Ряжанка сердито випручався й почеберяв туди, звідки щойно втікав. Не сидить же там гадюка. «Бідолаха, десь налякалась не менше за мене, — спробував сам собі пожартувати Сергій. — А може, ще й не отруйна». Йому навіть стало соромно за свій страх. Накипав п’ятами, як дівиця, а то, виявилось, вуж…

Плазуна під кущем не було й згадки. Сергій узувсь і мовчки поплентався далі Буенавентура з Хесусом пішли за ним. Кроків за двадцять Сергій зупинився й потер ногу нижче литки. От халепа: втікаючи від вужа, мабуть, обдер об гілляку. Хай ти сказишся!

Хесус перевальцем плентався за Сергієм із киркою на плечі, Буено ніс торбу, в якій глухо поцокували проби. Але масаж мало допоміг. Нога вже неприємно поболювала. Й треба ж було так отетеріти від страху! Мало в’язи не скрутив.

Ряжанка ще якийсь час кріпився, потім не витримав, сів на голяк і заходився розшнуровувати лівий черевик.

— Муляє, сеньйоре начальник?

Сергій мовчки зняв шкарпетку. З ноги, трохи нижче литки, стікали дві тоненькі цівочки крові.

— Що то у вас, сеньйоре начальник? — Буено стурбовано нахилився над Сергієм.

— Дрібниця. Подряпав ногу. Тікав од вужа, та перечепився через гілляку, мучачо. Нічого страшного.

— Від вужа?

Буено став навколішки й пильно придивився до Сергієвої ноги.

— І він укусив вас?

— Та ні…

Буено зеівсь на ноги.

— Який він собою, той вуж?

— Ну… такий… у руку завтовшки…. А що?

— А якого… кольору?

— Ну… жовтуватий, здається. І чорна смуга ламана на спині, зигзагом… А що?

Буено зблід.

— Сеньйоре начальник, вас укусила гадюка!.

— Укусила? Таке верзеш! — Сергій махнув рукою. — Де б то встигла за мною!

— Сеньйоре начальник… — голос Буенавентури вривався, — ходімте мерщій назад!

— Куди?

— Ходімте!.

Він схопив Сергія за руку й потяг до виходу з ущелини. Потім помітив, що той без одного черевика, й почав похапцем узувати його. Ряжанку одразу охопила бридка слабкість. Руки й ноги дрібно тремтіли. Не пручався, коли індіянин зашнуровував черевик, коли знову розшнурував і заходився висисати з раночки кров та спльовувати на землю. Й навіщо він це робить? Панікує…

А Буено, досмоктавшись, доки в самого з ясен пішла кров, узув Сергія й швидко повів далі.

Ряжанка кульгав. Після шоферових маніпуляцій ліва нога розболілася ще дужче.

Коли нарешті вибралися з ущелини, нестерпно замуляло в черевикові. Сергій роззувся й пошкандибав далі в самих шкарпетках. Ішли швидко, а Буено ще й квапив:

— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!

Проте сили вичерпувались. Нога набрякла, навколо ранки посиніло й затверділо.

— Швидше, сеньйоре начальник, швидше!

Сергій уже ледве тягся, а до табору ще лишалось кілометрів зо два, якщо не більше. Буено підхопив його попід руки й потяг. Справи пішли краще, але ненадовго. Ряжанку залишали не тільки сили, а й воля рухатись. Нарешті він сів на землю, відсапуючись. Крутилася голова, й нудило.

Буено передав свою торбу з камінням Хесусові, а сам підняв Сергія, перекинув його собі на плече й поніс, мов лантух.

Болі стали такими, що Сергій уже не міг тамувати стогонів. Кожен крок Буенавентури віддавався в нозі тисячами розпечених голок. Коли перед водієм постав пальмовий гай, у якому розташувався табір, він з останніх сил узявся бігцем. Але важка ноша незабаром звалила його з ніг. Він упав разом із Сергієм, неспроможний більше підняти його.

Тоді на допомогу несподівано прийшов Хесус. Старого немов підмінили. Він кинув на землю кирку й важку торбу з камінням, узяв в оберемок обм’яклого Ряжанку й побіг до табору. Полежавши хвилину-другу, Буено теж звівся й наздогнав Хесуса вже аж біля наметів.

У таборі на господарстві залишався тільки Матвій Коляда. Погоничі повели лам на пашу. Пояснивши йому хрипким голосом, що трапилось, Буено поклав Сергія в машину й сів за кермо.

— Ти куди? — насіпався на нього Коляда.

— Повезу до себе… До людей мого племені. Вони вміють лікувати від укусу змії.

Коляда щось міркував. На щелепах йому ходили жовна.

— Нікуди ти не поїдеш. Краще… давай тут щось придумаємо.

— Пізно, сеньйоре Маттео… Подивіться на ногу. Мов колода! Не можна гаяти ні хвилини!

Коляда презирливо чвиркнув:

— Що твої дикуни зроблять! Стрибатимуть навколо нього? Ану, вилазь з машини, кажу!

Коляда смикнув Буенавентуру за рукав, і сорочка тріснула.

— Вилазь, кажу, бо я жартувати не люблю. Ач, знахур знайшовся! — гаркнув Матвій, потім, зіщуливши очі, засичав: — А скажи, чого це ти упадаєш коло начальника? Інтерес маєш? — Він скосу вав на Ряжанку, який лежав із заплющеними очима.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций