Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.



- Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. - її тон був щирий і зневажливий водночас. - Сільвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку…



Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни…



І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно… І це був чоловік Сільвії!



Я почув за спиною кроки, і на понтоні з’явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.



- Мамо, це - Рене Журдан.



Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.



- Хто? - перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.



- Рене Журдан, мамо…



Гість простяг їй руку.



- Добридень, пані…



Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.



Тоді Рене Журдан простяг руку Сільвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.



- Рене Журдан,- сказав до мене Вількур,- мій товариш. - І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.



Той сів.



- Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.



- Чудовий,- прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку - таку саму порожню, як і його погляд.



Вількур нахилився до матері.



- Той чоловік, що хоче продати діамант,- Журданів товариш.



Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.



- Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.



- Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це - історична коштовність. До нього є цілий опис… Камінь називається “Південний хрест”.



- Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!



- Бідний мій Фредерік… І звідки ж він, той діамант? Крадений?



У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.



- Та ні, пані… Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.



- Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.



- Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. - Покажете мені той ваш “Південний хрест”.



- Завтра, мамо?



- Завтра. - Вона задумливо похитала головою.



- Ходімо, Рене,- сказав Вількур. - Треба поглянути, як там посувається робота. - Він підвівся і став переді мною. - Може, це вас зацікавить… Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв’єром. Земля належала матері… Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сільвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує…



Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сільвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.



Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.



Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сільвії:



- Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.



- Зараз…



Сільвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.



- Може, нам краще сісти на сонечку? - озвалася до мене пані Вількур.



Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?



- І які ж будуть ваші фотографії? - запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості. [47]



- Чорно-білі,- відповів я.



- Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.



Ця категорична думка мене здивувала.



- А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. - Якусь хвилю вона мовчала. - Береги Марни - це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя… Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.



Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.



- Може, ви перебільшуєте? - спитав я.



- Зовсім ні… Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.



- Спробую,- пообіцяв я.



- На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне… Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти… Це - місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу… - Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. - Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни… Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв’єрі… Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа…



Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос…



- Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з’являвся… Він тих людей знав… І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях…



Сільвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.



- Рада була з вами познайомитись.



Тоді поцілувала в чоло Сільвію.



- Піду спочину, дитино моя.



Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.



- Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.



- Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими… - Слово “похмурими” вона вимовила підкреслено на паризький лад.







- Дивна жінка,- сказав я до Сільвії.



Ми сиділи на краю понтона, і Сільвія притулилася щокою до мого плеча.



- А мене ти теж назвеш дивною жінкою?



Вона вперше звернулася до мене на “ти”.



Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки - так само, як того дня… Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.



Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода…







Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сільвія поглянула на свій годинник-браслет.



- Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. - Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. - Я загубила сережку.



Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.



- Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.



Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної. [48]



Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло… Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі… Червона сукня… Каштанове волосся… Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки “в чорно-білому кольорі”, як казала пані Вількур.



Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від’їздив у справах - разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім’я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.







Вночі я зненацька прокинувсь і підхопився в ліжку. Хтось повертав дверну ручку. Я ніколи не замикався - на той випадок, якщо Сільвії пощастить прийти до мене. Вона ввійшла. Я помацав рукою по стіні, шукаючи вимикача.



- Ні… Не вмикай…



Спершу я подумав, що Сільвія просто затулила очі від світла нічника. Але вона ховала обличчя. Волосся в неї було розкуйовджене, через усю щоку тягся свіжий рубець, з якого текла кров.



- Це мій чоловік…



Вона безсило опустилася на край ліжка, а я навіть не мав носовика, щоб витерти їй кров із щоки.