Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 27 октября 2014



За їми ніде правди не знайдеш. Ні до старшини, ні в суд — нікуди.

— Отже, бачите, дядьку, — озвався Зінько, — самі кажете, що через те нема й суду на ваших братів, що й судді на багатирський бік хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в більшу силу вбитися. Бо тоді вони нас ще дужче в шори візьмуть, та ще й з усіх боків: і судом, і землею, і скотиною — всім. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

— Та я б і радніший, дак же… — почав був Грицько, але Зінько перепинив його:

— Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лихові й запобігти можна. От ми скинулись грішми та й принесли вам двадцять карбованців. Візьміть та й оддайте Денисові,, а нам вернете по спромозі і без проценту.

Зінько положив на стіл гроші. Грицько подивився на їх, помовчав.

— Дак як же це так, — спитався нарешті, — через що ж це ви мені даєте гроші?

— Через те запомогу цюю вам подаємо, — відказав йому Карпо, — що як оддасте позичку свою Денисові, то можна буде вам у громаді проти його ставати, щоб не попустити йому землі громадської.

— Так… — якимсь непевним голосом тяг Грицько. — А вам же та земля як: ви її самі, чи що, хочете купити?

— Та що це ви, дядьку? — скрикнув Васюта. — Хіба ж я вам не казав?

— Що казав, то казав… я й думав собі, що й справді це аби тільки Денисові не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й гроші приносите, то воно якось…

— Що — якось? — спитав Карпо, зовсім уже сердитий. — 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас ізводите, що, замісто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самі не ходите, мабуть, у правді, то праведного і на світі не хочете добачати. Мов і правди ні в кого нема — сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходіть, братця, звідси! Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих!

Карпо встав з лави та й хотів уже був іти, але Зінько його припинив:

— Стривай, брате! Ви, дядьку, справді не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громаді легше жити — полегає й нам. Кожному поодинці важко чогось домогтися, то треба гуртом. І що більший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побільшає.

Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнівний, ладен щохвилини вийти звідси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз підвів голову:

— Та невже це ви справді, братики, за громаду?

— Тю на вас, дядьку, їй-бо! — гукнув Васюта. — Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!

Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.

— Ну й добрий же ви народ! — скрикнув. — Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!. Мені аби з Денисових рук, а то я!. Ну, зроду і не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли гроші, так і думав, що собі землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибі ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!.

Після цього всім стало весело, почали говорити про те, як і що вони в громаді робитимуть та кого ще можна на свій бік прихилити!. Ївга весь час сиділа в кінці лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зінька.

Пізно вернувся додому Зінько й пішов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пішов був до хати і стрів жінку на порозі.

— А ти ще й досі не спиш?

— Та я була лягла оце зараз спати, та й устала, — боюся.

— Чого?

— Щось ходе в садку над річкою… Ще й учора ніби щось ходило, — так мені здалося… Та думала собі: то так учувається… А сьогодні тільки лягла, коли воно трісь, трісь у саду, — по сухих гілках іде. Он, чуєш, — знову.

Вони прислухались. Справді чути було, що в саду щось є. Зінько шепнув Гаїнці, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався поміж деревами вниз, де чути було ходу. Ніч була не місячна, хоч і зоряна, і треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зінько приглядавсь і нічого не бачив. Коли враз почув, що затріщав тин у той бік, де був Струків садок. Глянув і побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з’явилася над плотом і зараз же шугнула вниз, у Струків садок.

— А хто там ходить? — гукнув Зінько, але почув тільки, як хтось швидко затупав ногами по той бік тину.

Гаїнка спитала, як він вернувся:

— А що, бачив?

— Бачив, — щось у Струків садок плигнуло.

— А не пізнав?

— Де ж там! Темно, та й здалека. І чого б тепер ходити? Сказати влітку, дак хоч садовина, а тепер!. — дивувався Зінько.

— Дак, може, на кого воно скидається? — допитувалася Гаїнка.

— Де ж там розбереш! Так, нагадало мені чогось Микиту Тонконоженка, — мов такий здоровий, як він… да тільки чого ж йому тут ходити? Хіба до якої Струківни?

— Ай справді, може, до Струківни, — сказала Гаїнка й додала: — Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрінешся з їм де на вулиці, то так на тебе гляне, що аж гидко.

— Не люблю й я його, — відказав Зінько, — поганий парубок.

— І все як зострінеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. І очі в його якісь такі, як… у Ївги!.

Зінькові згадалися на мить Ївжині очі — як вони на його сьогодні блискали. Але зараз же й забув за іх, почавши розказувати Гаїнці про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кілька день, і вже десятник ходив і загадував на неділю в громаду. Лишилося нашому товариству тільки три дні. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога більше людей до своїх думок. VI ГРОМАДА

Вже вся громада зібралася коло волості. Деякі сиділи на колодках попід тином, деякі, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а більше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякі новини, про надії на хліб та врожай та про інші свої справи, тільки не зачіпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Він крутився поміж своїми людьми, усміхався, та примилявся до них, та нишком іноді казав кому щось. Зінько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вільно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро він помітив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волості, де давно вже сиділи Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усі гуртом, умовляли таких людей, яких іще не встигли або не змогли досі вмовити. Зінько озирав громаду і лічив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, і виходило дуже мало.

— А бачиш, Зіньку, — озвався до його стиха Васюта, — ні Павла, ні Оксена, ні Юхима нема.

Справді, кілька чоловіка таких, що подали слово стояти вкупі з Зіньковим товариством, зовсім не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирів.

— Лукаві душі! — промовив Зінько. — А чого ж це досі Грицька нема?

— Он іде, — відказав Карпо.

Грицько підійшов і став просто біля їх. Віддавши позичку Денисові, він тепер не боявся його і ладен був змагатися з їм з усієї сили. Він подивився по громаді й промовив:

— Мало наших!

— Мало, — сказав Зінько. — А все ж треба змагатися.

— Глянь, Грицьку, — промовив Михайло, один з молодших господарів, що стояли при Зіньковому боці, — глянь, як твій братик з Денисом!

Справді, Панас був у тому гурті й ходив слідком за Денисом.

— Чи ти ба, який багатир винявся! — сказав другий чоловік, Савка. — Туди ж пхається!

— Не диво, — промовив Грицько. — Сподівається, що ті пособлять одняти в мене поле.

— А гляньте, де Кирило! — промовив Карпо. Всі глянули й побачили, як Кирило виходив з волості.

— Кириле! — гукнув Васюта.

Але він, мов не чуючи того, дивився в другий бік, збіг швиденько з рундучка і зник у Денисовій юрбі.

— Оце ж ізрадник! — сказав Карпо.

Ця зрада була дуже прикра: і Зінько, і його товариші дуже рахували на Кирила, бо був чоловік не дурний, проречистий та сміливий. За їм потягло б руку й багато інших, а тепер вони або підуть слідком за їм у той гурт, або мовчатимуть.

Тим часом Захарко, у новішій, полатаній, а не драній, чинарці, ще не п’яний, тільки трохи випивши, крутився серед людей, скрізь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Він махав руками, моргав очима і щось істиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду і прислухався.

— Держіться, хлопці, за Дениса Пилиповича! — умовляв п’яниця. — Бо це, знаєте, вигода громаді… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: дві відрі, сказав, поставлю. Зараз із сходки пожалуйте!

І йшов далі, всім, кому треба, кажучи про «дві відрі» горілки могоричу.

— Старшина! Старшина! — загомоніли навкруги. Розмови стихли, всі глянули на рундук і поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця із знаком на шиї, а біля нього писар, держачи в руках якісь папери, та староста. Громада зовсім ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

— Ну, сходка починається! — промовив Копаниця голосно. — Семене Семеновичу, читайте бумаги!

— «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за № 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться… » — читав писар щось мудре, а громада слухала.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций