Етель Ліліан Войніч Овід — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 26 октября 2014



У вас ще є щось на душі.

-  Отче, я…- він запнувся.

Священик мовчки чекав.

-  Я заздрив йому, бо організація… “Молода Іта­лі”, до якої я належу…

-  Так?

-  Доручила йому роботу, на яку я дуже сподівав­с, на яку вважаю себе особливо здатним.

-  Що це за робота?

-  Прийняти з пароплавів літературу… політичну літературу і сховати її у місті…

-  І цю роботу організація доручила вашому су­перников?

-  Боллі, і я заздрив йому.

-  І він не дав вам приводу гніватися на себе? Ви не можете йому закинути, що він недбайливо поста­вивс до дорученої йому справи?

-  Ні, отче. Він працював відважно й віддано. Він щирий патріот, і я повинен був би лише любити й по його.

Отець Карді замислився.

-  Сину мій, якщо в душі вашій засяяло нове світ­л, мрія про великий подвиг ради ближніх своїх, на­ді полегшити тягар усім стомленим і пригнобленим, подумайте, що робите ви з найціннішим благом гос­подні. Усі блага земні дав він, і нове народження - його дар. Якщо ви ступили на шлях жертви, шлях, що веде до миру, якщо ви об’єдналися з любими товаришами, щоб визволити тих, які знемагають у тайних сльозах і журбі, то звільніть вашу душу від злоби й заздрості і зробіть ваше серце олта­ре, де вічно палатиме священний огонь.

Пам’ятайте, що це велика й свята справа і що серце, яке від­далос їй, має очиститись від усіх егоїстичних почуттів. Це покликання подібне до покликання священика - не за кохання жінки, не за мить ко­роткочасно пристрасті, а “за бога й народ віднині й довіку”.

-  О-о! - Артур здивовано сплеснув руками. Він мало не заридав, почувши гасло “Молодої Італії”.- Отче, ви даєте нам благословення церкви! Христос із нами.

-  Сину мій, - урочисто відповів священик,- Хри­сто вигнав міняйл із церкви, бо його дім має бути домом молитви, а вони зробили з нього злодійський вертеп.

Після довгої мовчанки Артур промовив тремтячим

Шепотом:  -  І Італія буде його храмом, коли будуть вигнані…

Він не скінчив і почув лагідну відповідь: - “Земля  і  всі її багатства - мої”,- сказав Господь.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Того дня Артурові захотілося далеко прогулятись. Віддавши свій багаж товаришеві-студентові, він пішов до Ліворно пішки.

День був хмарний, але не холодний, і низька рів­нин здавалася йому сьогодні кращою, ніж звичайно.

Юнакові радісно було відчувати під ногами еластич­ніст вогкої трави і заглядати в соромливі здивовані

Очі весняних квітів, що росли обабіч шляху. На узліс­с, у кущі жовтої акації, якась пташка звивала собі

Гніздо; коли він проходив повз неї, вона злякано

Скрикнула і, затріпотівши темними крилами, злетіла

В повітря.  Він намагався зосередитись на побожних думках, необхідних напередодні страсної п’ятниці, але думки. про Мснтанеллі і Джемму так заважали його благо­честиви намірам, що він нарешті припинив марні зусилля і дозволив своїй уяві захопитися дивом і сла­во майбутнього повстання та роллю, яку мали відіграти в ньому два його ідеали. Padre мав бути прово­дире, апостолом, пророком; перед священним гнівом його зникнуть сили тьми, і біля його ніг молоді обо­ронц свободи заново пізнають старі істини, старі доктрини в їх новому, ще невідомому значенні.

А Джемма? О, Джемма битиметься на барикадах. Вона створена бути героїнею. Вона стане вірним това­рише, чистою безстрашною дівою, як ті, про яких мріяли поети.

Вона стоятиме поруч нього, пліч-о-пліч, з усмішкою дивитиметься в обличчя крилатій смерто­носні бурі, і вони загинуть разом, може, в хвилину перемоги, бо перемога, безперечно, прийде. Він нічого не скаже їй про своє кохання, не скаже жодного сло­в, яке б могло. порушити її спокій або попсувати її товариське почуття. Вона для нього святиня, незаплямована жертва, що має згоріти на олтарі, принесена за визволення народу. Та й хто він такий, щоб насмі­литис увійти в святилище душі, яка не знає іншої любові, крім любові до бога й Італії?

Бог і Італія..? Раптом з неба впала дощова крапля,

Коли він увіходив у великий похмурий будинок на вулиці Палаців. Дворецький Джулі, бездоганний, спо­кійни і, як завжди, ввічливо ворожий, зустрів його на сходах.

-  Добрий вечір, Джіббонс.  Брати дома?

-  Містер Томас дома, сер. І місіс Бертон. Вони у вітальні.

Артур увійшов до кімнати з тяжким почуттям. Який жахливий дім! Здавалося, потік життя плив мимо нього. Ніщо в ньому не мінялося: ні люди, ні фамільні портрети, ні важкі меблі, ні вульгарне чван­ств багатством, ні загальний неживий вигляд.

Навіть квіти на бронзових підставках здавалися металеви­м, немов вони ніколи не зазнавали буяння свіжого соку в теплі весняні дні. Джулі сиділа у вітальні, що була центром її існування, і чекала гостей. Вона була така, як завжди, із своєю дерев’яною усмішкою, лля­ним кучерями і болонкою на колінах.

-  Як живеш, Артуре? - сухо спитала вона, про

Стягаючи йому на мить кінчики пальців і зараз же від

Водячи їх для приємнішого дотику до шовковистою

Шерсті собачки.- Сподіваюся, ти здоровий і добре

Вчишся у коледжі?

Артур пробурмотів першу банальну фразу, що спа­л йому на думку в ту хвилину, і поринув у неприєм­н мовчання. Не стало легше й від приходу чванливого Джеймса, що привів із собою підстаркуватого манір­ног корабельного агента. Коли Джіббонс доповів, що обід подано, Артур зітхнув з полегкістю й підвівся.

-  Я не буду сьогодні обідати, Джулі. Якщо дозво­лит, я піду до себе в кімнату.

-  Ти зловживаєш постом, хлопче,- сказав То­ма - Я певний, що ти захворієш.

-  О ні. На добраніч.

У коридорі Артур зустрів покоївку і попросив її постукати йому в двері о шостій годині.

-  Синьйорино піде до церкви?

-  Так. На добраніч, Терезо.

Він увійшов до себе в кімнату. Це була кімната його матері, і за час її довгої хвороби альков проти вікна був пристосований під божницю. Посередині олтаря стояло на чорному п’єдесталі величезне роз­’яття, перед ним висіла маленька лампада. Тут вона вмерла. Над ліжком висів її портрет, а на столі стояла китайська ваза покійної з її улюбленими квіта­м - фіалками. Якраз минули роковини її смерті, і слуги-італійці не забули її.

Артур вийняв із саквояжа старанно загорнутий портрет у рамці. Це був зроблений пастеллю портрет Монтанеллі, одержаний кілька днів тому з Рима. Ар­ту саме розгорнув цей скарб, коли слуга Джулі при­ні йому на підносі вечерю. Стара куховарка, що ра­ні, поки не з’явилася нова сердита господиня, слу­жил Гледіс, прислала деякі немудрі ласощі, які, на її думку, її любий синьйорино міг дозволити собі по­їст, не порушуючи обіту церкви. Артур не взяв ні­чог, крім шматка хліба, і хлопець, племінник Джіббонса, який нещодавно прибув з Англії, багатозначно посміхнувся, виносячи піднос.

Артур увійшов в альков і, ставши навколішки пе­ре розп’яттям, спробував настроїтися на молитву і благочестиві роздуми. Але це було не так легко. Як сказав Томас, він трохи перебрав міру, постивши, і тепер це вдарило йому в голову, немов міцне вино. По спині перебіг легкий дрож, і розп’яття попливло перед очима, мов у тумані. Тільки після довгої молит­в, яку він механічно прочитав кілька разів, йому пощастило зосередитись. Нарешті фізична втома пе­ремогл гарячкове збудження нервів, і він ліг спати в спокійному настрої, вільний од усіх тривожних думок.

Артур міцно спав, коли раптом хтось різко, нетер­пляч застукотів у двері. “А, Тереза”,-подумав він, сонно перевертаючись на другий бік. Стукіт залунав знову, і юнак прокинувся, як від удару.

-  Синьйорино! Синьйорино! - кричав по-італій­ськом якийсь чоловічий голос - Швидше вставайте,

Ради бога, швидше!

Артур схопився з ліжка.

-  Що таке? Хто там?  -  Це я, Джіан Баттіста.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций