Вовчок Марко Чортова пригода

Розміщено Шкільні твори в 25 октября 2014




(Т. Г. Шевченку)

Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, – бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.

Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братіки, думка, то дуже ви помиляєтесь. Що й казать, на Божому світі усього досхочу – не бракує теж і молодців-брехунів, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитися – як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живії очі тобі бреше, як шовком шиє – хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид Костомаха не того тіста книш. Мій батько – хай над ним земля пером! – не брехав і синові не звелів. Та й скажіть мені, будь ласка, яке там добро з тієї брехні? Чували, може, і ви, що БРЕХНЕЮ СВІТ ПЕРЕЙДЕШ, ТА НАЗАД НЕ ВЕРНЕШСЯ. А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий – чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світа – БУВ, як то кажуть, У БУВАЛЬЦЯХ. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив? Чого не траплялось, чого не доводилось! І не сказати, і не змалювати! Що вам оце в дивовижу, то мені в обідень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало, або улітечку травиця, а на Водохрещі мороз. Приміром кажучи, якби вам той чорт пострічався, то у вас з переляку, мабуть, очкур би луснув, а я стрів, то мені й за ухом не засвербіло: чортяка, то нехай і чортяка, страшний, то нехай і страшний. Не в такому горщику наварювали, та дякувати Богу – ошамненько виїдали.

Еге ж, бачив я його добре – не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.

Щоб то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає. І добре я його бачив і дізнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.

Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.

Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?

Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити, та «не лізь», каже, «попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати, та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.

Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.

Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко, роздивлюсь, мовляв, і, як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінне ті колеса купити.

Кум Демко – хай царствує – був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на розвагу. Приходжу. Кум дома – рад, вітає: «А, Свириде друже!» Вітає і кумова жінка – вітає, а кирпонька вгору. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащикувать та побаришкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.

– А чув, Свириде, – каже Демко, – що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці. А ти, Одарко – господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя, і треба його гарненько почастувати. Чуєш?

– Та чую ж, чую, – одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки. Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

– Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив, стояли коні, а зійшло сонечко.

– Де там він їх бачив, як звечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! – озвалась Демчиха. – Не пив би горілки, не проворонив би коней!

– Оце жіночий розум! – сміється Демко, – начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува. Еге-ге! аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих.

– Ні, куме, – кажу, – що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху).

– Авжеж не доведе, – згоджується Демко. – Треба, бач, міру знати.

– Еге ж, міру! – почала, начебто кепкуючи, Демчиха

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, – така була в його не з малих пляшечка жбанком, – од якогось турчина, чи що, собі придбав, – і дає їй у руки: «Оковитої мені, та хутенько!»

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що глушкових коней запопали.

Коли ось і Демчиха з оковитою.

– Ой, жінко, – стріча Демко, – тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік.

– А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, – кажу.

(Не те що всміхнулась – і не поглянула на мене).

А Демко бере пляшку і частує мене:

– ВИП’ЄМО, КУМЕ, ПО ПОВНІЙ, БО НАШ ВІК НЕДОВГИЙ!

Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:

– ПИЙ, КУМЕ, ДО ДНА, БО НА ДНІ МОЛОДІ ДНІ!

Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи. Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка – невірна дівка.

– А невірна, – знов згоджується Демко.

Та до жінки:

– Не покуштуєш, Одарцю? – Добра!

– Дякувати! – одвертає.

Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома, та пасе нас очима. Аж мені ніяково.

А кумові байдуже, – одну випиває, другу наливає.

– Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. ПІШЛА, як то кажуть, БАБА ПІШКИ, НЕ БУДЕ ЗАМІШКИ. До тебе, Свириде.

А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала – запопали її аж по тім боці на березі.

І каже Демко:

– А славно там поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!

Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:

– Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?

– А на біса мені та жінка? – одказує. – На біса те хазяйствечко? Одна морока!

Тут Демчиху, мабуть, допекло до ширця, бо аж засичала:

– Авжеж! На біса жінка. Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, – то буде така пара, що й поза Буг не стидко!

(Се так на мене закида гадючку, а я. наче мені невтямки).

– Що мені той Буг? – править Демко. – Хіба в Бога один Буг? З-за Буга я й далі. кудою схочу, тудою й потягну. Еге, Свириде?

– Тягніть, тягніть на здоров’я! – глузує Демчиха. – Аби Гапка не потягнула когось на розправу.

(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки).

А Демко вже заходжується аж у Палестини.

– Чув я, – каже, – за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, – хвалиться, – втопчу стежку, а з-за Палестинів.

– Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? – перехоплює Демчиха.

(А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко! – думаю). І наче не чув, озиваюсь до Демка:

– Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи.

– У Палестини! – править, – у Палестини! І геть-геть за Палестини!

В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» – а усе сам спожива. А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем. І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало.

– Які там, куме, Палестини, – кажу. – Нащо вони нам здались?

– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв’язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать.

(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний. Поведе тебе до Панамарчука. не пустить до Палестинів,

А Демко як гримне:

– Не пустить?! Хто не пустить?

Трохи припекло вже й мені.

– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать.

А він на мене:

– Зась!

– Як-то, – питаю, – зась?

– Зась! зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!

– Таке? – кажу.

– А мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче. Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:

– Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций