Йоганн Вольфганг Гете Страждання молодого Вертера — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 25 октября 2014



Робіть тепер що хочете, вираховуйте, за яких умов я міг би і повинен би був тут лишитися. Я однаково їду звідси, а щоб ви знали куди, то скажу: тут є князь , якому я дуже сподобався, отож, довідавшись про мій намір, він запросив мене у свій маєток на цілу весну. Князь обіцяв мені, що я матиму там цілковиту волю, а що ми до певної міри розуміємо один одного, то я й наважився спробувати щастя і поїду.





До відома





19 квітня.



Дякую за обидва твої листи. Я написав відповідь, але не відсилав її, поки не отримав відставки від двору, бо боявся, що мати звернеться до міністра і тоді мені важче буде здійснити свій намір. Але тепер усе гаразд, моя відставка вже в мене. Не буду казати, як неохоче погодились на неї і що пише міністр, це дало б вам привід до нових нарікань. Принц-наступник прислав мені на прощання двадцять п’ять дукатів з запискою, яка зворушила мене до сліз. Отже, від матері мені не треба тих грошей, про які я недавно писав їй.





5 травня.



Завтра я виїжджаю звідси, а дорогою загляну в ті місця, де я народився,- вони лежать усього за шість миль від мого шляху. Знов хочу побачити їх, згадати давні щасливі дні, сповнені юнацьких мрій, увійти тою самою брамою, з якої мати моя виходила зі мною, коли по смерті мого батька покидала любий, привітний куточок, щоб назавжди замкнутися в своєму осоружному місті. Прощавай, Вільгельме, я тобі писатиму про свою мандрівку.





9 травня.



З побожністю прочанина відбув я подорож до рідних місць, і там мене огорнули несподівані почуття. Біля великої липи, що росте недалеко від міста при дорозі на С., я звелів зупинитися, вийшов і сказав візникові їхати далі, а сам пішов пішки, щоб цілком віддатися спогадам і знов пережити в своєму серці минуле. Отож я стояв під липою, що давно колись мені, хлоп’яті, була за мету й межу моїх прогулянок. I як же все змінилося! Тоді, у щасливому невіданні, я прагнув у невідомий світ, де сподівався знайти для свого серця стільки поживи, стільки втіхи, сподівався сповнити новими враженнями й задовольнити свою неспокійну, спраглу душу. Тепер, о мій друже, я вертаюся з далеких світів і несу стільки розбитих надій, стільки зруйнованих планів!.. Я бачив перед собою гори, до яких так прагнув у своїх мріях. Годинами сидів я тут і линув думкою туди, бажаючи злитися душею з тими лісами й долинами, що так привітно майоріли перед моїми очима в туманній далечині, а коли наставав час вертатися назад, як неохоче покидав я улюблену місцину.



Я підходив до міста, вітаючи всі старі, знайомі будиночки, що виглядали з садків, бо нові були мені неприємні, як і все інше, що змінилося за час моєї відсутності. Я ввійшов у браму і зразу опинився наче вдома. Любий, я не хочу вдаватися в подробиці - все, що було для мене таке чарівне, в листі може вийти нудним і безбарвним. Я вирішив зупинитися на ринку, біля нашого колишнього дому. Йдучи туди, я помітив, що в школі, де нас тримала, мов у в’язниці, стара, поважна вчителька, зробили тепер крамницю. I згадалось мені, скільки пролив я сліз, скільки тривоги, душевного гніту, страху витерпів я в тій норі!



На кожному кроці траплялося для мене щось знаменне. Жодний прочанин не зустріне у святій землі стільки священних місць, і душа його не буде сповнена таким побожним зворушенням. Наведу один приклад із тисячі.



Я пішов понад річкою до однієї знайомої мені садиби. Колись я щоразу ходив сюдою до місця, з якого ми, хлопчаки, вчилися жбурляти пласкі камінці так, щоб вони якнайбільше разів відскочили ва воді. Мені так яскраво пригадалось, як я стояв над річкою, дивився на воду й думав, куди вона біжить. Якими чудесними здавалися мені ті країни, куди вона текла, і хоч моя уява недалеко сягала, проте я йшов думкою все далі й далі, поки не губився в недосяжних мені просторах. Такими, друже мій, обмеженими й щасливими були наші чудові предки! Такими дитячими були їхні почуття, їхня поезія! Коли Улісс говорить, про безмежне море, про безконечну землю, то це так правдиво, так людяно, щиро, наївно і таємничо! Що мені з того, коли я, як і всякий школяр, знаю, що вона кругла? Людині потрібно так небагато землі, щоб бути на ній щасливою, а ще менше, щоб у ній спочивати.



А тепер я вже тут, у мисливському замку князя. З господарем можна добре жити, він справедливий і невибагливий. Але його оточують дивні люди, яких я не розумію. Вони ніби й не шахраї, але й на чесних людей не схожі. Іноді вони здаються мені й чесними, а довіритись їм я не можу. Мені справляє прикрість і те, що князь часто говорить про речі, про які він тільки читав або чув від інших, і висловлює погляди, які йому накинули інші.



Він цінує мій розум і таланти більше, ніж серце, а воно ж - єдина моя гордість, єдине джерело всіх моїх сил, радощів і страждань. Ох, усе, що я знаю, може знати кожний, а серце моє належить тільки мені.





25 травня.



Мав я на думці одну справу, про яку не хотів писати, поки вона не здійсниться. Але тепер, коли з неї нічого не вийшло, мені вже однаково. Я хотів піти на війну. Я давно вже плекав цю мрію в серці. Через те головним чином я й поїхав сюди з князем, бо він генерал військ, Якось гуляючи я сказав йому про свій намір, але він відрадив мене. Я послухався його доказів, бо інакше це б уже була тільки моя примха, а не палке бажання.





11 червня.



Кажи що хочеш, а я не можу тут довше залишатися. Що я тут робитиму? Мені стає нудно. Князь ставиться до мене якнайкраще, а проте я не на своєму місці. Властиво, між нами немає нічого спільного. Він людина розумна, але розум у нього звичайний, і для мене розмовляти з ним, все одно що читати вправно написану книжку. Ще з тиждень я побуду тут, а потім подамся блукати далі. Найкраще, що я тут зробив,- це мої малюнки. Князь відчуває мистецтво і відчував би ще краще, якби не обмежив себе банальною науковістю і втертою термінологією. Іноді я аж зубами скрегочу, коли, щиро захоплений, намагаюся йому відкрити всю красу природи й мистецтва, а він, щоб похизуватися, і собі встряє з заяложеними думками про мистецтво.





16 червня.



Авжеж, я, мабуть, тільки мандрівець, блукач на землі. А ви хіба щось більше?





18 червня.



Куди я піду? Скажу тобі щиро. Ще два тижні доведеться пробути тут. А тоді, мабуть, поїду на ські копальні. Але справа не в тому, я просто хочу бути ближче до Лотти, от що! Я сміюся з власного серця - і потураю йому.





29 липня.



Ні, все гаразд, все-все гаразд! Я - її чоловік? О боже, який створив мене, якби ти дарував мені таке щастя, то я молився б тобі ціле життя безперестанку. Я не хочу нарікати, прости мені мої сльози, прости мої марні бажання! Вона - моя дружина? I я міг би пригорнути до себе це наймиліше в світі створіння? Мене аж жах бере, Вільгельме, коли Альберт обіймає її стрункий стан!



Чи сказати тобі, Вільгельме? А чому б і ні? Вона була б щасливіша зі мною, ніж з ним! О, він не той чоловік, що зможе здійснити всі бажання її серця. В нього бракує чутливості, бракує… Сприймай мої слова як хочеш, але його серце не заб’ється в унісон з її серцем на якомусь місці улюбленої книжки, де моє забилось би з Лоттиним, як одне. Та й у безлічі інших випадків, коли нам траплялося оцінювати поведінку якоїсь третьої особи. Щоправда, любий Вільгельме, він її кохає від щирого серця, а це також чогось варте.



Набридливий відвідувач не дає мені дописати. Мої сльози висохли. Мені полегшало. Прощавай, мій любий!





4 серпня.



Таке трапляється не тільки зі мною. Всіх людей зраджують надії, всіх обманюють сподівання. Я відвідав свою добру знайому в хатині під липою. Старший хлопчина вибіг мені назустріч. На його радісні вигуки вийшла й мати, на вигляд дуже пригнічена. Першим її словом було: “Ах, добрий паночку, мій Ганс помер!” Це був її найменший хлопчик. Я не міг вимовити й слова. “А чоловік,- повела вона далі,- вернувся з Швейцарії і нічого не приніс. Якби не допомогли в дорозі добрі люди, то довелося б йому старцювати, бо він ще й занедужав на лихоманку”. Я не знав, що й казати, і дав малому якусь дещицю. Вона попрохала мене взяти за те кілька яблук, і мені не вистачило сили відмовитись. Так я й покинув те місце сумних спогадів.





21 серпня.



Мій настрій міняється щомиті. Часом життя знову привітно всміхається до мене, але, на жаль, лише на одну хвилинку. А як я порину в мрії, то не можу позбутися одної думки: а що, якби Альберт помер? Тоді б ти був… Тобто вона була б… I я чіпляюсь за цю химеру, поки вона не доведе мене до безодні, від якої я з жахом відсахуюсь.



Я виходжу за ворота на шлях, яким уперше їхав до Лотти, щоб узяти її на танці,- яке ж тоді все навкруги було інакше! Все, все минулося! Жодної ознаки того, що було, жодного тодішнього почуття в душі! Мабуть, те саме почував би дух померлого, коли б вернувся на згарища і руїни свого замку, якого він, у розквіті своєї могутності бувши, збудував і пишно оздобив, а вмираючи, повний сподівань на майбутнє, заповів своєму улюбленому синові.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций