Парминський Микола Ольжинка

Розміщено Шкільні твори в 24 октября 2014

 Микола Парминський

“Ольжинка”



 ”Ти не створиш…”

 

  Сонце повільно ховався за горизонт - до Карпат завітав вечір… Все готувалося до ночі, тиша отримувала карт-бланш, життя поступово позбавлялося буденної метушні, за невеличким винятком… З майстерні, що знаходилась в глибині скелі, доносилося цокання молотка по каменю… То майстер працював. Його труд не мав перерви… І тільки галас вітру інколи відвертав його увагу, зазвичай ненадовго…

  — “Працювати!” — часто нагадував та інколи боязливо озирався. Якби хто-небудь зупинив майстра, то йому - майстрові - це б вельми не сподобалося…

  — Мовчання..! … задля думки великої..! — подібно мислив він. — Заради світла пройти темрявою, не повернутися… й мовчати, так…, не звертати, не зважаючи нінащо…, до мети…, через терні - до зірок, — додавав у думках, і продовжував творити… — Ще один сміливий штрих, отак,… ще один штришок, перфектно…, сама захопленість захопилася, аби побачила…

  Все б добре, але невгамовно крутилася карусель часу… Одначе впертий майстер продовжував тяжко працювати - не зволікав, бо жив вічно. Він напружено трудився декілька століть, був самотнім. Втім того самого вечора майстрова одинокість була перервана тихим гадючим шипінням-голосом жіночого тону:

  — Майстре…?! Майстре…?!

  Майстер припинив був роботу, щоб прислухатися, однак швидко повернувся до неї, тому що добре пам’ятав на обіцянку, яку дав собі…

  — Майстре…?! — почулось знову.

  — Що тобі треба, Ольжино…?

  — Сам знаєш… — казав йому голос, що тепер, здавалося, належав прекрасній панночці.

  — Себе не віддам…

  — Пожалій мене, зроби щасливою, не глузуй…

  — Ні… Ти не варта ані йоти мене, запам’ятай це, — мовив майстер; хитро усміхнувся, продовжуючи роботу…

  — Поглянь на мене… — лагідно просила відьма, — ще не знайшлося того, хто б мав силу протистояти моїй красі…

  Митець знову усміхнувся, чому - невідомо…

  — Поглянь..! — наказала відьма…

  — Та чого я не бачив… — відповів майстер, проте тишком-нишком таки поглянув на ту дивнувату панночку - відьмина зовнішність була дуже привабливою, однак не майстрові…

  — Геть з очей моїх… — спокійно мовив він спокусниці…

  Між ними двома неначе з’явилася стіна, дух порозуміння обминув того вечора печеру, і тому настав час образи та ревнощів…

  — Ти сильно жалкуватимеш! — гнівно крикнула навіжена відьма й влаштувала таку вітряку, що порозкидала всі інструменти по темних кутах - даремно… Нескорений майстер стояв собі спокійнісінько; браво! - жодна косинка не ворухнулася… Його стійкість налякала відьму Ольжину, вона вже хотіла тікати, в останнє спробувала зазирнути до майстрових очей - невдало… Та скоро вилетіла крізь джмелину дірку в кам’яній завалі, яка прикривала вхід до печери - вилетіла, оглянулась, утерла сльозу, захотіла забити старі емоції новими. — Догори! — вирішила відьма…

  Тільки-но досягла громових хмар, як блискавка вдарила одиноке дерево на полонині, разюче пролунав грім, почалася буря; гілочки з гірських стежок було хаотично розкидано по травах, дерева від шквалу повітря нахилилися - вітряна стихія ніби погладила поверхню гір своєю невидимою рукою…

  …То й що…

  У майстерні панували цілковиті затишок та спокій, та вогник із каганця мирно грався тінями на стінах і дещо псував мирний антураж… 

 

  На світанку, коли сонце ще не палило, а ніжно цілувало теплом землю, прокинулася Говерла - королівна Карпат. Роса приємною охолодою бадьорила гору, була чудова погода… Говерла раділа сходу сонця - того ранку майстер ішов на зустріч із нею. Вона помітила майстра, коли той наблизився до її підніжжя. Запитала його:

  — Чом прийшов, майстре?

  — Прийшов просити…, щоб указала ти шлях до вічності…

  — Чи віриш ти у те, що ти є гідний моєї великої милості? — знову запитала Говерла…

  — Так…

  — Чи не помиляєшся ти, майстре, можливо, ти знаходишся під магією власних слів?

  — Якщо й помиляюся, то не з злого міркування…

  Тим майстер завершив свій красивий побут на Землі… Він неспішно піднявся на вершину Говерли, під акомпанемент ранкового співання природи піднісся з неї до неба, засяяв сонячними променями, та більше ніколи не повертався…, і настав світлий день… 

 

  Піднісся майстер, а що відьмочка, що сталося з нею? Того вечора, по її вигнанню з таємної майстерні, під квітучою карпатською вишнею вона переховувалася від сильної весінньої зливи, і тихо плакала. Із чорних хмар сипалися блискавки; краплі дощу та сльози на відьминому обличчі блистіли від спалахів, боляче й сумно було Ольжинці, серце її ніби роз’їдав черв’як кохання до великого майстра. Вона заздрила, гучно ридала, журилася та утирала сльози; знову впадала до плачу, та попри своє горечко не втрачала надію, що коли-небудь таки стоятиме з майстром на одній п’єдесталі та дивитиметься на парад зірок. Хоча виключно в світі мрій…

  Насправді горе-відьма ніяк не могла досягти майстрової величності…

  …Шкода! Їй…

  Вона не знала, що творець піднісся до неба назавжди, тому ще мала надію наступного дня знайти його в скелі, хотіла казкового рандеву - невдаха малювала у своєму уявленні картину нової зустрічі з ним, будувала замок із марева про щастя, а холод вітру, що здатний був підняти навіть клятого п’янчугу, повертав її до суворого життя…

  Коли Ольжина припинала була плакати, лютий дощ кінчився - природа більше не гнівалася. Та, що сильно хотіла майстра, завершила істерію і вирішила ще раз подивитися на нього - миттю піднялася до неба аж за його синь, високо-високо, - до чорного близького всесвіту, у царині якого необмежено панувало сонце. Близький всесвіт був велетенським та дуже красивим… Одначе не по собі було Ольжинці: вперше вона боялася можливої злої долі - сила відьминої магії в усесвіті була нікчемною, до того ж за все хороше колись треба платити; олтар відьма визначила сама - нагодою у величезному об’ємі помилуватися вогняною майстровою подобою, яку так любила віднаходити в його очах. Відьмочка здійснила омріяний намір…

  — Ось він… мій майстер! — лепетала Ольжинка…

  Вона хотіла була наблизитися і поцілувати його щоку, та вирішила не робити цього, бо дуже злякалася пекучої сили сонячного вогню, що б могла перетворити тендітну істотну матерію на попіл… Заплакала, остаточно уяснивши собі про майстрову недосяжність, але коли сузір’я Ікара лишилося позаду, за світлим слідом від її польоту, таки заспокоїлася - сум поступився захопленню. Інакше й не могло бути - відьма вперше дивилася на парад зірок так близько… — Прекрасно! — марила вона, і літала над миром майстрового люду немов птаха понад гладдю морською, яка б відбивала полуденне сонячне світло біло-зелено-синьою яскравою гаммою… Та на мить затрималася…

  Чи не найкращою виставою близького всесвіту Ольжинка вважала саме парад зірок, хотіла оглянути його увесь, тому, власне, довго не вагалась - якимсь особливим чином її манила найдальша його учасниця - тучна зірка з родини колоритного іспанського капелюха - сомбреро. Зацікавлена відьма поспішила саме до неї…

  …Дорогою у пошуках нових вражень останні відкриваються дуже несподівано, отак, як у випадку з Ольжиною. Спочатку вона забажала була дізнатися більше про зірку, а згодом передумала - тепер їй був потрібен величезний механізм часу, який було приховано малопомітною чорною занавіскою - механізм викрило цінькання. Відьма прилетіла до гігантського механічного дива - протягом декількох земних секунд подолала відстань у мільйони років, тишком прокралася за шматковий навіс, простим маневром руки відсунувши його край…

  Навколо циферблату вовчком крутилася карусель часу на мільярди місць… То карусель сповільнювала хід - щоб з нікуди запустити нових клієнтів, то прискорювалася - щоб викинути до нікуди тих старих, які погано трималися. Карусель було прикріплено до лопати велетенського млину - великої стрілки, приведеної у рух космічним вітром. Стрілка, змінюючи своє положення на тлі циферблату, із великою точністю констатувала оберти каруселі. Вид механізму на момент крутіння створював спостерігачеві гіпнотичний ефект - та якби не один випадок, то лишилася б навічно відьма Ольжина на тому місці… 

  — Чим можу допомогти панночці…? — запитав Ольжинку один дивний старець, одягнений у блакитну університетську мантію…

  — А Ви хто будете…? — попри етикет відповіла вона питанням на питання…

  — Я професор… У моїй компетенції слідкувати за порядком на цій дільниці… Чи бажаєте прокататися?

  — Красно дякую, ні… Моє тіло тремтить лиш із виду механізмового…

  — Прикро, та згідно наших строгих правил особа, яка бачила либонь раз працю часового механізму, обов’язково має пройти його циклом… Запрошую Вас…

  — А що буде по тому, як мене викине геть з каруселі…?

  — Потрапите до нікуди…

  — Я не хочу до нікуди… — зі сльозами в очах мовила професорові відьмочка, яка вперше відчула страх перед ніде…

  — Мені жаль…, все має закон… — вагаючись відповів старець…

  — Гадаю, я знаю вихід… — спокусливо відповіла Ольжина й закуталася із співбесідником у чорній шматині, у тій, яка ховала механізм часу - диво всесвіту…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций