Райнер Марія Рільке Поезії у перекладі Миколи Бажана — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 24 октября 2014





Казав один про барв подібних чар:

Моя коханка найгарніша вранці,



Прокинувшись. Поміж зелених віт,

Зіпершись на рожевих ніг стеблини,

Вони, розквітлі, мов на грядках цвіт,

Привабливі, звабливіші од Фріни2,



Стоять, схиливши вигин довгих ший,

Сховавши очі в пухкості своїй,

У чорноті і пурпурі покрову.



Як заздрий крик зачують з-за вольєр,-

Здригнуться лячно та й поринуть знову

В уявний світ примарень і химер.



1907



——————-

1 Фрагонар - французький художник (1732-1806);

Картини його відзначались вишуканим,

Ніжним колоритом.

2 Фріна - старогрецька красуня-куртизанка,

(IV вік до н. є.).











Дуїнянські елегії





Перша елегія







Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?

Хай би якийсь і почув, і притис би мене

Раптом до серця,- я згину тоді, бо сильніший

Він є від мене. Адже ж красота - не що інше,

Як початок Жахливого. Ми іще терпим його

І дивуємось дуже, чому красота не воліє

Знищити нас. Кожен-бо ангел - жахливий.



От я і стримуюсь, от я й ковтаю волання

Темних плачів своїх. Ах, чи хто-небудь

Ще нам потрібен? Ангели - ні, люди - ні.

Навіть тварини, які найспритніші - ті знають,

Що почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,

В усвідомленім світі, з якого лишилось нам, може,

Дерево, бачене нами щодня десь над яром,

Та ще й дороги вчорашні, і пещена нами

Відданість наша отій застарілій звичці,

Що уподобала нас, і лишилася, і не відходить.



О, ще ця ніч, ця ніч, коли нам обличчя глодає

Всесвіту вітер,- хто ночі такої не звідав,

Знадної, ніжно зрадливої, на яку

Кожне натруджене серце самітно чекає?

Може, вона для коханців і справді є легша?

Ах, свою долю вони перед себе лиш криють.

Ти ще не знаєш цього? То скинь же з плечей порожнечу

В простір, який ми вдихаєм; можливо, лиш птиці

Почувають, як шириться в їхньому льоті повітря.



Так, ти потрібен був веснам. Сподівалися й зорі,

Що відчуєш ти їх. Перед тобою в минулім

Інколи зводилась хвиля або віддавалась

Скрипка тобі, коли мимо розчинених вікон

Ти переходив. Доручення в цьому було.

Виправдав ти його? Чи не був ти чеканням

Надто розвіяний, наче це все віщувало

Близькість коханої? (Де ти її заховав би? -

Знано, що думи, чужі і великі, тебе

Часто відвідують, ще й залишаються на ніч).

Якщо ти журишся, то заспівай про коханців,-

Славні чуття їх і нині не досить безсмертні.

Або оспівай покинутих; кажуть,- вони

Глибше кохають, ніж втішені. Ти починай

Їм невичерпну хвалу і знову і знову співати.

Зваж: для героя загибель,- це тільки привід,

Щоб існувати, щоб народитись востаннє,

Але закоханих виснажена природа

В лоно своє знов приймає, бо сил їй бракує

Двічі народжувать їх. Ти про Гаспару Стампу1

Вдосталь надумався? За надихаючий приклад

Жінку закохану цю обирає для себе

Дівчина, котру невірний коханець покинув,-

В думці у неї: чи буду така, як вона?

Чи не повинні для нас найстаріші ці болі

Стати пліднішими? Чи не пора нам любовно

Любих відтрутити, з дрожем їм протистати,

Наче стріла, що протистоїть тятиві,-

Раптом відтручена, вона чимось більшим стає,

Ніж сама вона є, бо зупину немає ніде.



Кличі, кличі. Вслухайся в них, моє серце,

Так, як вслухались святі: од землі відривав їх

Поклик могутній,- вони ж, неймовірні, цього

Не відчували і далі вклякали покірно,

Так от заслухані. Голосу бога ти, серце,

Знести не зможеш,- бодай би відчуло хоч подув,

Цю ненастанну, утворену тишею, звістку.

Нині її тобі юні померлі шепочуть.

Чи не говорить спокійно їх доля з тобою,

Як увіходиш до церкви в Неаполі, в Римі?

Чи не озвався недавно до тебе надгробок

Написом думним у Sancta Maria Formosa?

Чого з мене хочуть? Я нишком готовий зректися

Натяку навіть на сумнів, що може

Трохи завадити чистому рухові душ їх.



Дивним, либонь, є покинути землю назавше,

Ледве набутих звичаїв назавше позбутись,

Позбавити троянди та інші жадані нам речі

Всякого значення для людського майбуття,

Більше не бути отим, кого пестили руки

Безкінечно тривожні, і навіть ім’я своє власне

Викинуть геть, наче іграшку зламану й марну.

Дивно надалі бажань не бажати. Дивно

Бачить розпурханим в просторі все, що здавалось

Дуже важливим. Справа трудна - помирання,

Наздоганяння смерті, в якім поступово

Вічність вчувається. Роблять живі помилку,

Смерть од життя відрізняючи надто сильно.

Кажуть, що ангели часто самі не знають,

Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе

Вічності дужий потік крізь обидва терени

Всі покоління і глушить їх і там, і отут.



Врешті ми тим, хто дочасно помер, непотрібні.-

М’яко вони від земного відвикли, як м’яко

Від материнських грудей відвикає дитя.

Тільки ми, котрі прагнем таїн превеликих, що часто

Зріють в жалобі,- чи зможемо бути без вмерлих?

Міф не дарма розповів, що в тужінні за Ліном2

Музика перша закляклість глуху пронизала.

В зляканім просторі, звідки назавше пішов

Юний півбог, забриніла нараз порожнеча

Тим, що нас вабить, і нам помагає, і тішить.

1923



—————–

1 Гаспара Стампа - італійська поетеса (1523-1554),

Яка оспівала у віршах своє нещасливе кохання.

2 Лін - персонаж грецької міфології, юнак

Божественної краси. Коли він умер,

Над його тілом розляглася в просторі

Неземна музика.











Із “Сонетів до Орфея”















Двигіт нового - його

Чуєш ти, Пане?

Це - передвістя того,

Що в світі стане.



В дужій цій гуркотні

Звуки зникають,

Тільки машини одні

Вславлень чекають.



Глянь,- двигуни

Крутяться мстиво і люто,

Щоб нас здолати й знебути.



З нас набираючись сили,

Нам же тоді збайдужіло

Служать вони.



















Всесвіт є змінний, немов

Хмари несталі:

Гине довершене знов

В часу проваллі.



Попри всю змінність тривог,

Троп у безкрає,

Пісня почнеться,- вже бог

Ліру тримає.



Є непізнанні жалі,

Смерті незнана є суть,

Марне бажання - збагнуть

Тайни любові.

Тільки пісні на землі

Сяють, святкові.



















Пане, що можу - скажи ти мені -

Скласти тобі на посвяту і я?

Спогад мій давній про день навесні,

Вечір в Росії, і луг, і коня…



Десь із села приблукав він, сиваш,

Сплутаний путами по ногах,

Щоб на лугах ночувать пустон? аш;

Хльоскає гриви розхристаний змах



Шию його в такт буянню снаги,

Грубо вгамованій в прагненні мчать.

Як його крові ключі клекотять!



Як він вслухається в шир навкруги!

Чує й співає,- ввімкни в круг билин

Образ цей.

 Є посвятою він.



















Ти царюєш, трояндо,- для людства за давніх сторіч

Просто келихом тонкогранчастим була ти,

А для нас ти - це цвіт незліченно багатий,

До кінця невиче? рпна річ.



Ти зі свого багатства на вбра? нні пишаєшся вбранням,

Тільки з сяйва складається тіло твоє;

В тебе кожна пелюстка є всяких прикрас відкиданням,

Запереченням всякого одягу є.



Нам твій запах упро? довж століть

Був твоїм найсолодшим найменням,-

Він в повітрі, як слава, і зараз бринить.



Ми не знаємо й досі, як зветься по-справжньому він,

І вертаємо в зга? дках до нього, й з натхненням

В нього молим собі довгожданих годин.



















Зажадай переміни. Хай пломінь тебе надихне,

Якщо річ, загордівши од зміни, тебе уникає;

Творчий дух, що накреслює й ревно майструє Земне,

У накресленні явищ одні лиш пунктири вбачає.



Ціпеніє усе, що себе замикає в бутті,-

Де воно заховається, вкрите наплинулим жахом?

Зачекай,- все тверде зачапіє ще більш в майбутті.

Леле! Молот незримий підноситься змахом!



Хто спроможен, мов ключ, розливатись,- того

І здобуте пізнання осяйно крізь простори творчі веде,

Де кінець може стати початком, початок - кінцем.

Всякий про? стір щасливий - він син або внук розставання.

Навіть Дафна, зміняючись в лавра гілля молоде,

Вже як лавр, тоді прагне, щоб зробився ти вітерцем.



















Чуєш, друже незлічених далів,

Як твій подих ширить дальшу даль?

З-під дзвіниці похмурих порталів

Продзвени. Твоє терзання й жаль -



Дужче за тутешній почастунок.

Будь же завше в зміні днів і дій.

Що таке болючий досвід твій?

Стань вином, якщо згірчавів трунок.



Вийди в ніч, в надмірних чарів час,

Зупинись на почувань межі,

Жди на дивних зустрічей пришестя.



Хай земне тебе зречеться враз,-

- я течу,- землі тоді скажи,

Вимови воді струмливій: - Єсть я.



1923











Семено







Воно звелося з грунту ввись і ввись

І в стовбурі стрімкому замовчало;

Коли ж квітки, мов полум’я, знялись,

Воно мовчанням знову стало.



Упродовж літа виросло, як плід

На повсякчас напруженому вітті

Й одчуло сил припливи соковиті,

Які вливав до нього світ.



Кінець кінцем округлилось овалом,

Закутавшись в лушпиння, як в покров,

І спокоєм наповнилось тривалим,


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций