Винниченко Володимир Кирилович Антерпреньор Гаркун-Задунайський — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 21 октября 2014



Зараз же приходить урядник і забирає Грицька на Сахалін. Але він в четвертій дії тікає звідтіль і приходить до Марусі. А Маруся вже вийшла заміж за Максима (Ґонту). Грицько, відома річ, сердиться і вбиває Максима, а коли Маруся хоче оступитись за його, то й її. Тут знов приходить урядник і І, II і III чоловіки і хочуть забрать знов Грицька на Сахалін, але він з реготом випивав отрути і, дриґаючи ногами, умирає біля Марусі. Урядник з чоловіками стають на коліна й моляться богу. Цим кінчається драма.

І от у другій дії, коли Маруся з розпущеною косою, з соломою в волоссі, бліда, як крейда, і з здоровенними синяками під очима (від горя за Грицьком, певна річ), — коли, кажу, Маруся повинна всю дію плакать не вгаваючи, трапляється це «непредвиденное стечение грустньїх обстоятельств». Вже пройшло з половину-дії. Уже Маруся проспівала Шевченкове «Коли розлучаються двоє» (музика Лисенка, ціна 30 к.), уже й наготовилась співати «Ми заспівали, розійшлись», гарненько утерши сльози, коли це… двері розчиняються і на сцені з’являється тільки що засланий на Сахалін патлатий, весь у крейді, бородатий, в Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам’яні-ли. Та де ж! Тут ще Маруся повинна плакать та й ще. гілакать, Максим повинен її розважати, повинен сватать її, вона повинна падать йому на груди й дякувать за це; а в третій дії вона повинна усе говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на ж тобі: Грицько! Що його було робити? Радіти? Коли ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопить і запровадить його знов на Сахалін? Теж якось ніяково, а до того ще ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчать і дивитись на його? Перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав було щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували з страхом і жалем, що це вже кінець драмі, що пропадають і третя, й четверта дії. І дуже нам жаль їх було.

— Марусю!. Голубко… я утік із… Сахаліну… до тебе… Я… я… ти… ти…— почав було знов Гаркун і замовк.

І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але се нас наче збудило. Я почав щось суфліровать, Маруся чогось впала навколішки й почала благать царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до иогб щось По-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса і не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.

І тоді тільки кожний з нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікти з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піджака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.

— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла. — Ви знаєте, що ни мені весь ефект спортили?! Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?

— Я не випихав, я…

— Мовчать! Ви ще врать хочете!. Тут весь драматизм, тут ефект в цій сцені…

— Але ж… почекайте! — вмішався я здивовано, — ви ж не в тій дії з’явились. Вам треба в третій… у лісі… Який же тут ефект?

— Який? Який? — грізно повернувся він до мене. — Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!. Я оіниб-ся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть, і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви убили розкошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили ви мене! О!. Хто спустив занавіс?

— Я думав, що…— почав було Гонта, але зараз же спинився.

— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З са-пожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені порти-ли гру!

— Та ви ж самі винні! — не втерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви ж самі з’явились тоді, як…

— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо-хо! Ще я й винен?. Ха-ха-ха-ха!. О ні! Ні, годі, годі!. Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїжджаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?

— Та вже ж…

— Ха-ха-ха, хо-хо-хо!!

Я схопив з кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непред вид енного обстоятельст-ва», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одне у другого, чого так хутко скінчилось «приставлен-ня». З театру чувся крик і галас.

Другого дня надвечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових суконь жидівок, що гуляли парами по середині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Ґонти, що наспівував «народну» пісню: Заходю я в Вєпскую,

Садюсь яза стол,

Скидаю хуражку,

Кидаю на пол;

Спрашуваю милу:

— А що будеш пить?

Вона ж отвічаїть:

— Голова болить.

— Я ж тібе не спрашую,

Що в тібе болить,

А я тібе спрашую,

Що ти будеш пить.

Ах, чи пиво, ах, чи вино,

Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?

І зараз же біля мого вікна з’явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюшках і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродія. «Кумпанія» наближалась весело й гучно, піддержуючи одне одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.

Порівнявшись з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.

— З понеділком і… будьте здорові! — гукнув весело Гаркун. — Як здоров’ячко?

Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать в номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.

Чай пила, булки єла, Позабула, з ким сидєла…— зараз же почувся голосний спів веселого Ґонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:

— Лейзер! Лейзер!

Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтииого номера.

— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!

І за цим я почув стук до себе в двері.

— Можна! — гукнув я.

Двері розчинились, і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він протягнув мені руку, шарпнув мою і мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.

— Прошу сідать, — повів я рукою на стілець.

— Бла-го-да-рю, но… не могу! І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка усміхнувся.

— Смішно? Да? — якось глухо промовив він. — Моя фігура возбуждаєт смєх у іних? Да?

— Боже борони, що ви?

— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою. — Я достоїн! Да!. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби…

Очей» доми, очень лєстни, Под решєточкоіі залєзной, Там Маша живьоть. Та-а-м Маша-а-а живьоть!! — вирвалось вмить з номера і луною розійшлося по «Малоросії».

На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він, стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:

— Милостивий государь… з…г>… господин… а… вибачайте… словом, прошу вас до нас на чашку… а… чаю. Надеюсь?. Отказ ваш уб’є мене… Пожалуста! Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно усміхнутись.

Мене кинуло в холод. Пробурмотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять з ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.

— Пренебрегаєте? — випроставсь він гордо. — Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і… свободні… Абсолютно свободні! Га?. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші… Моя супруга, дві дами, артисти… Вип’єм, закусим, заспіваєм… Пожалуста!.

— Шановний добродію, я б з великою охотою… ~ В такому разі, ізвініте… До свіданія… Вибачайте! Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знов сів біля вікна і став дивитись на вулицю. В номері Ґонти трохи затихло, потім знов залунала п’яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це у двері знов хтось постукав.

— Ізвініте, я ще раз до вас…— промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату. — Ізвініте… Все… е… общество, мої, значить, товариші і супруга… просять вас… Не я… Не я… прошу. Я — пус-тяк. Супруга і товариші… Стакан пивця.

Я знов подякував і супрузі, й товаришам, але… знов одмовився.

— Та-а-к-с! — промовив він. — Но, може, на півчаса можна? Га?. Стаканчик пива… закусочки… У нас просто… Простоту люблю… Дами тоже прості… Може, ви стісняєтесь? Дак з ними можна… всьо… і об’ятія, і… Гіменей, і Амур, і Психея… Ну, словом, як з супругой, так і ви з ними… Пожалуста… Просять всі…

Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, все-таки не одважився піти до них.

— Ну, Ізвініте…— знов уклонився він і тихо вийшов з кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як знов застукало в двері.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций