Іваничук Роман Іванович Манускрипт з вулиці Руської — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 15 октября 2014



Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити господа, тихо.

Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п’яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть храп Пися додавав домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.

Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо — хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан — він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.

Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку, яка кожен день з’їдає, мов іржа залізо: чому бог, а може, сатана, наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха — ні солодкого, ні гіркого… та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде…

Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось-таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє магістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте — за віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками і ціпаки заборонили їй перепродувати м’ясо, котре брала в глинянських загородників? А що таке — ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь… Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор… За Льонцю? А що — Льонця гірша, ніж ті, що на Векслярській із замтузу[2] не вилазять? То їм можна, а їй ні?

Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її сім’ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви, — вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, — а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені скажете щось на Пися? П’є — най собі п’є на здоров’я, а ви подивіться, що робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки бургграфські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою… аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!

Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:

— А ви чого тут поставали?

Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий листок, глянула — листка нині таки не було.

— Ов, а то що ся стало! — вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.

— Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха-ха! — почувся з-за рогу жіночий голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними очима, гарна й захмелена.

— А йди, йди до хати, шльондро векслярська, — мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.

— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду… — Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш, служба… — Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.

Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:

— То чого ж ви тут стоїте, коли там, — показала рукою на вікно, — ніякого дідька нині не почепили?

— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.

— О, слава богу… Хоч одного дня буде спокій під моїм вікном, — зітхнула полегшено й подалася до дверей. — Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години…

Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м’ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба російського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвидці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.

Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам’яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені за списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю руську. Так, як було насправді там — під Смоленськом.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.

Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися в його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[3] король не дав ані своїм, ані найманим — нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з’їсть її разом з королем.

Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:

— Накажете, вашмость, почати торжество в честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?

— Вікторія… — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження…

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров’я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москву, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп’євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.

— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година…

— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций