Гончар Олесь Терентійович На косі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 14 октября 2014



Та хоч і був він мовби прибульцем з далекої минувшини, проте сигарети цілком сучасні вживав: наблизившись, став «Шипкою» Михайла Івановича частувати. Закурюючи, хвалився, що знову в них на Байрачому мисливське господарство організовується, щойно оце вирішено в районі, і його вже єгерем призначено.

— Єгер, це ж звучить?

І очі його, усміхнено-примружені, невідступливі, змусили Ольгу зашарітись.

— А ви стережіться, — мовив до неї. — Ходите понад морем в костюмі Єви. Безлюдно, думаєте. А воно ні. Сонце світить, далеко видно. І хтось, може, по той бік лиману в комишах приліг та — в бінокль. У нас люблять красу!

І знову блиск усмішки, і вже кінь здибився, вигнувся, війнув курявою, помчав свого вершника, наче його й не було.

Але ж він був. І зостався при ній! Бо як пішла увечері уже перед сном купатись до моря, то чомусь не одразу зважилась скинути одяг із себе. Весь час почувала очі того легеня на собі, з по той бік лиману, з нічних комишів вони на пильно, жагливо дивились. А ніч була ясна. Місячна дорiжка стелилась по морю у далеч планети. Щось русалкове було в цій ночі, чарами її весь світ був повитий, її прозорістю й тихим місячним царюванням над морем і степом. Так гарно, так розкішно було, що дівчина, навіть почуваючи на собі той сторонній погляд із комишів, усе ж стала роздягатись. Повільно, значливо, ніби перед шлюбною ніччю, скидала із себе все, зосталася тільки в місяць зодягнута. Любуйся, любку! Для тебе ця смага, ця чистота і святість тіла.

І ось він уже наблизився, як там на дорозі, коли з «Шипкою» нахилився, і війнуло від нього на дівчину гарячим духом коня, поту, пилу, духом дороги і вітру.

За кілька днів приїхав і той, від кого, здається, залежав розподіл заповідницького сіна. Рідко автомашина пробивається сюди через піщані кучугури, через грузькі солончаки поміж лиманами, а цього разу пробились аж два газики й «Волга». Зацікавлених у сіні було багато, прибула ціла компанія керівників близьких і віддалених степових господарств. Купалися. Обідали, потім знову купалися. І весь час не вщухали суперечки про сіно, про худобу, якої вже порозводили стільки, що і в скотарнях не вміщається, скоро, мабуть, зимуватиме просто неба. І не осуджувала їх Ольга за голий практицизм цих суперечок, за бурхання пристрастей навколо таких буденних тем, бо неважко було їй збагнути, що тема сіна, худоби, зимівлі, годівлі тут найголовніша, вона для цих людей саме життя, адже з цим пов’язані всі їхні радощі й прикрощі, від цього залежить благополуччя сім’ї й становище господаря, а часом, і сама його людська честь.

«Чи, може, це вузько? Чи, може, їх заїдає цей практицизм? Чи не доживуся й я коли-небудь до того, що мені вже навіть на лебедів буде ліньки голову підняти? Вони летітимуть, а я топтатиму сіно, втупившись під ноги.» Так думала і все дошукувалась у собі виправдань, аргументів, що промовляли б за цих людей, за їхнє життя, бо таки ж не ти, а вони всіх постачають і всіх годують!

Той, від кого залежав майбутній розподіл сіна, хоч і мав прізвище хвацьке й веселе — Танцюра, насправді був похмурий, був чомусь у присмутку, протезом скрипів, очей не показував, коли з кожним із присутніх за руку здоровкався. Був сивий уже, з сірим пригаслим обличчям. Лише за обідом він ожвавів, виявив увагу до Ольги, розпитував про столицю, про навчання і як їх міністерство розподіляло, а коли дізнався, з яким перескоком потрапила вона сюди, то навіть посміхнувся з поблажливою зверхністю:

— Життя, воно навчить. Навчить калачі з маком їсти. Нічого собі калачі, — сказала дружина Михайла Івановича, для якої Ольга була не інакше, як жертва чиєїсь помсти. — Мати хвора, мати сама, а дочку куди посилають. Був би дядько в міністерстві — сюди б не послали!

— Нічого,— казав гість,— тут теж наша земля, наші люди.

— Ми дублені, звикли. А як їй тут зимувати? — стояла а своєму господиня. — Зайде зима — хоч вовком вий. Дощі, Урани, море аж до хати добиває. Господар мій на баркас та на ніч по рибу, а я вдома цілісіньку ніч не сплю, бо думки всякі, бо, може, його вже й живого нема. Вранці прибреде весь льодом обмерзлий, одежа на ньому торохтить, з лиця а чорний і слова не може вимовити. Таке наше життя.

— Отже, є де сталити характер, — казав гість до Ольги. Сподіваюсь, ви ж за цим прибули? Характер сталити?

«Чого я прибула — мені це знати, не ваш це клопіт, — нахмурювалась Ольга. — А що мужність, крицевість душі кожному потрібна, то це правда, це мене в людині приваблює.”

Про що і з ким би не говорила Ольга, весь час їй думалося своє: чому його тут між ними нема? Здається ж, мусив би бути? Ні разу не бачила його після тієї зустрічі в степу і, хоч тільки у вимрійках з’являвся ночами, хоч тільки у видивах місячних наснувалося їй оте русалкове щось, оті обійми на березі моря і пестощі жагливі, — і все ж вони ніби й насправді були, бо дедалі ближчим, ріднішим ставав він для неї.

Танцюра ніби вгадав Ольжині думки:

— Де ж єгер? Чому не бачу тут мого друга? Послати по нього мої колеса!

І послали.

Після обіду купалися; Танцюра купався трохи осторонь від товариства, і по вологому піску узбережжя було видно глибоко впечатаний слід його важкого протеза.

Потім усі гуртом пішли вподовж коси по бережечку, і так було тут гарно, вільно—роздольно, що й сперечальники, нарешті, попримовкали, погляди людей ласкавістю засвітились, хмелем зачарованості. Танцюра, світячи сивиною, рішуче куль-газ попереду, скрип його протеза й скрик чайки були чи не єдині звуки довколишнього світу. Танцюрі, видно, подобалось бути в ролі вожака, він ішов повеселілий, ведучи вперед товариство, протез його вгрузав упевнено, він його аж вкручував у пісок.

Море випліскує хвилю за хвилею, миє й миє косу, що простелилася пластома в синяву моря. Десь аж там, на вістрі її, мав бути морський маяк. Якби не мла, білу вежу його було б видно й сюди — ясними ранками вона блищить, біліє на обрії. Одначе й зараз, хоч млисто було, крізь марево спеки всі поглядали вперед: чи не забовваніє часом десь там, край неба, біла вежа маяка. Люди суші, а чомусь їх не покидала така цікавість.

Повно було дикого птаства. Клекотіло в повітрі, спочивало табунами на воді, жовтіло безпомічними пташенятамми в бур’янах, де всюди валялись скаралущі, покинутий одяг тих, що вже повискакували на волю. Лебеді біліли далеко в морi, набагато далі, ніж вранці. Iх розглядали у бінокль, що його прихопив один з молодих доглядачів.

Заглибились далеко на косу, коли їх догнали ще двоє: Ольжин шеф, зсутулений кандидат наук із контори заповідника, та цей самий смаглявий красень, цей чубатий парубок-єгер. Ольги він начебто й не помітив. Сягнисто ступаючи у своєму потертому єгерському галіфе, все пряв очима вперед, і в руці У нього була — Ольга очам не повірила — мисливська рушниця. Що це? Хто йому дозволив? Ольжин шеф у відповідь на її осудливий погляд пояснив з кривою усмішкою:

— На косі, крім корисної живності, як відомо, водяться й хижаки.:.

Єгер підбігцем поспішив до старшого.

— Вікторе Павловичу,— покликав він Танцюру. — Ану дуплетом. Як там, на Байрачому!. Дуплетиком! Ви ж умієте, як ніхто! — їв голосі єгеря з’явився такий мед, така холопська запобігливість, що Ользі стало соромно за нього,— соромно, принизливо і тяжко.

Рушницю було передано Танцюрі. Він взяв її, обдивився з обізнаністю мисливця. Скинув очима на розчервонілу сердиту Ольгу, і зникла в них привітність, що була до цього, стали вони холодні, почужіш. «Чого ця дівчина тут? — мовби питав присутніх.— Навіщо нам тут ці її прискіпливі осудливі очі? Не цікавлять мене її чесноти, скоріше дратують. Я хочу бачити звичні, прийнятні для мене очі оцього парубка-єгеря, відданого й меткого. Влаштовує мене й догідливе поблискування скелець ваших окулярів, товаришу кандидат наук. І навіть нейтральна агрономова веселість приймається. А ось вона.»

Нічого й сказано не було, проте всі відчули, що ця вчорашня студентка тут зайва. І сама вона це відчула теж. Зосталася стояти на місці, не пішла з ними далі, коли вони, обминувши забитий чорною морською травою лиманчик, знов поважки почвалали уподовж коси.

«Невже буде постріл? — чаїлась Ольга, звіркувато дивлячись їм услід. — Невже буде натиснуто курок? Усе залежить від цього: буде постріл чи ні?»

Вся коса мовби насторожилась. Тиша стояла якась неспокійна. Світле безмежжя здавалось склянисто крихким.

«Все, все залежить від цього,— не давала спокою думка.— Може, навіть саме майбутнє, і цінність твоїх ідеалів, і всі оті Диявольські вибухи, жахіття, про які тепер стільки пишуть, говорять, думають,— усе якимось найтоншим зв’язком зв’язано з його рушницею браконьєра, з тим — буде постріл чи ні?»

Очолена Танцюрою ватага майже сховалась у вибалку за чагарями. Легінь твій, віддаляючись, весь час упадаючи біля Ганцюри, забув навіть озирнутись, пустельно стало на косі. Чорніє купами камка, сіль на ній закипає. Ольга повільно п°брела додому. Все чомусь згадувалась фраза, кинута Танцюрою за обідом: «Пошліть по нього мої колеса.» Себто машину пошліть. І ці безглузді колеса тепер довбали їй мозок: «Пошліть по нього мої колеса.»

І знов бачила догідливо-похапливу метушню єгеря, знов почувала пекучий сором за його оту патоку в голосі, що так не пасувала до бравої статури цього таки ж легеня, красеня степовика! Що й казати, не лицарем гідності й незалежності постав перед нею. Зовсім не таким ти його собі вимріяла, не таким уявляла! Наче обікрав у чомусь тебе, глибоко покривдив.

І враз — як удар по нервах — вона вся здригнулась. І пруг обрію наче здригнувся: постріл! Десь там, у глибині коси, пролунав постріл.

Надвечір, коли товариство повернулося до хати Парасковії Федорівни, в Танцюри велике щось біліло під пахвою.

Лебідь-шипун білів.

Важучий, з білим пухом, з обвислими метровими крилами, з мертвим паліччям ніг.

— Маєте, Федорівно, на вечерю,— з підкресленою веселістю, яка Ользі здалася напускною, звернувся Танцюра до господані.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций